«Розполячення» західного обряду і «знеправославлення» східного в Російській імперії

За порівняно короткий проміжок часу можна відзначити певну нелогічність і непослідовність дій політики РІ у царині свободи совісті: якщо у 2-й половині ХІХ ст. спостерігається намагання «розполячити» РКЦ шляхом «оправославлення» (витіснення латинського обряду) та русифікації, то на початку ХХ ст. – спроби «розправославити» щойно створену громаду російських католиків шляхом примусу їх до відмови від східного обряду.

Римо-католицький собор св. Олександра в Києві

12 липня 2021 р. на "Історичній правді" було опубліковано статтю Ярослава Сумишина "Розполячення" костьолу як знаряддя русифікації". Дослідник акцентував увагу навпроваджуваних у 1860-х рр. у Російській імперії (далі – РІ) заходах, які мали на меті "оправославити" осередки Римо-католицької церкви (далі – РКЦ) на її теренах шляхом русифікації богослужінь та повністю підпорядкувати або взагалі знищити ці структури, прикриваючись гаслами про релігійну рівноправність.

Аналізувалися й інші аспекти існування католицької церкви в РІ пізнішого часу; при цьому, говорячи про західний обряд, було приділено увагу становищу українських вірян – на відміну від побіжної згадки про вірян східного обряду. Ці та деякі інші моменти хотілося б розглянути детальніше.

У жовтні 1907 р. дописувач київського щоденної газети "Рада" під криптонімом "М.П." (припускаємо, що ним міг бути відповідальний редактор часопису Мефодій Павловський) дорікнув єпископові Луцькому і Житомирському РКЦ Каролю Недзялковському тим, що той під час відповідних консультацій із представниками Святого Престолу "рішуче постав проти вживання в костьолах на українській території української мови".

 
Кароль Недзялковський, Луцько-Житомирський єпископ РКЦ (1901-1911). 

На думку "М.П.", перспектива використання української мови під час богослужінь у римо-католицьких храмах стала "пробним каменем, на якому дуже яскраво виявилися справжні симпатії і завдання польсько-католицького духовенства в Україні", оскільки в цьому питанні інтереси віри відійшли на задній план, а на перший вийшли міркування "зовсім не євангельського характеру".

Незважаючи на те, що богослужіння у костелах правилися латиною, деякі молитви, а також проповіді, лунали польською мовою, що було допоміжним чинником полонізації українського населення.

"Довгі часи польське католицьке духовенство користувалось цим засобом і занадто добре пересвідчилось в його високій вартості, щоб тепер добровільно од нього одмовитись.

Навпаки, саме тепер, коли український народ прокидається до самостійного національного життя і хоче вибитися з-під панської опіки, польські ксьондзи можуть стати польському панству у великій пригоді, виступаючи проти українського руху та ополячуючи наш народ", – зазначив "М.П.".[1]

Менш ніж за три роки, у квітні 1910 р., інший дописувач "Ради" під криптонімом "Б. Я." (ймовірно, організатор українців польської культури на Поділлі Богдан Ярошевський) дійшов висновку, що католицизм у Польщі є вже не тим, яким він був за часів Січневого повстання 1863-1864 рр. проти РІ, а патріотизм польського духовенства "належить уже до минувшини".

На думку автора, польські активісти на початку ХХ ст. "по старій пам'яті" використовували католицизм як "агітаційний засіб для патріотичної мети", сподіваючись на те, що духовенство "в усій своїй зорганізованій масі завсіди підпіратиме польський національний рух", однак на той час католицьке духовенство організувалося у власні клерикальні партії (зокрема, згадувалися "християнсько-демократична" та "католицько-народна"), які обстоювали передусім інтереси РКЦ.[2]

У розвідці Я. Сумишина неодноразово було відзначено той факт, що влада РІ ставилася до католицизму як до сили, "яскраво ворожої до нашого православ'я" (за визначенням російського релігійного філософа Василя Розанова[3]), – проте у цьому випадку варто було б уточнити: незалежно від обряду чи регіональної або національної специфіки.



У деяких зразках публіцистики початку ХХ ст. простежувалися переконання, які реакційна державна машина намагалася накинути суспільству. Так, в одному з "хрестоматійних" дописів у виданні монархічного спрямування "Кіевлянинъ", надрукованому на початку серпня 1911 р., містилося безліч суперечливих положень щодо польського національного руху та католицької церкви.[4]

Зокрема, автор намагався переконати аудиторію в тому, що насправді прив'язаність поляків до Риму є не настільки глибокою, як тоді було прийнято вважати: мовляв, "споконвіку" вони сповідували православ'я, а на початку ХІ ст. були силоміць переведені князем Болеславом І Хоробрим до католицької церкви, якої потім "довго цуралися та шукали виходу з неї".

Звучить дивно – принаймні з огляду на польську історіографію, яка стверджує, що в 966 р. перший історично достовірний польський князь з династії П'ястів Мешко І був охрещений єпископом латинського обряду Йорданом: ця подія вважається точкою відліку діяльності католицької церкви у Польщі.

Християнство серед підданих затвердив син Мешка Болеслав: часом це відбувалося силоміць, однак не було переведенням на католицизм з православ'я.

"Надією на порятунок від обіймів Риму", згідно з міркуваннями дописувача "Кіевлянина", стала реформація церкви, започаткована Мартіном Лютером.

"Щоб втримати Польщу в своїх руках, Рим направив її на Західну Русь (цим терміном позначалися певні території на заході сучасної України, а також деякі регіони Литви та Білорусі, – авт.), розраховуючи за її допомогою підкорити останню собі. Поляки ж, розраховуючи своєю чергою за допомогою Риму та єзуїтів обернути Західну Русь на Польщу, вхопилися за католицизм і фанатично служили йому (але століттями "намагалися втекти від нього"? – авт.).

Втім, розрахунки з обох боків виявилися помилковими, а для Польщі й фатальними: Західна Русь не скорилася ані Римові, ані Польщі, й остання жорстоко поплатилася за це. На свій порятунок Польща чекала з Риму, служінню якому цілковито віддалася (в той же час "вириваючись з його обіймів"? – авт.), але він не врятував її, а першим благословив її поділ", – сипав "переконливими аргументами" автор.

 
Василь Розанов

Далі, згідно з текстом, після падіння Польщі серед поляків нібито виникло "цілковите охолодження щодо Риму" та спалахнув "потужний антикатолицький рух", однак на догоду "політичним розрахункам" вони "як раніше бачили у католицизмі засіб збереження своєї державності, так і зараз бачать у ньому засіб її відбудування".

Такий набір суперечливих суджень не може не дивувати. На думку автора, для поляків – як мирян, так і священнослужителів, – "релігійний фанатизм настільки органічно злитий з політикою, що неможливо провести між ними межі": мовляв, релігія "виродилася в політику", від якої поляки нібито втомилися, мріючи звільнити від неї церкву.

Беззаперечним автор наприкінці назвав власний висновок щодо того, що всіма своїми негараздами поляки зобов'язані не зовнішнім геополітичним чинникам, а описаному "політиканству".

У статті Я. Сумишина побіжно згадано момент початку в 1909 р. богослужінь старослов'янською мовою, які в одному з храмів Санкт-Петербурга звершували католицькі священники.

Громада католиків східного обряду в тогочасній столиці РФ сформувалася ще на початку ХХ ст. за ініціативи родички майбутнього прем'єр-міністра Петра Столипіна Наталі Ушакової та спочатку налічувала лише кілька десятків осіб.

Богослужіння правилися в помешканні першого настоятеля громади – колишнього благочинного Нижегородської єпархії Російської православної церкви (далі – РПЦ) о. Олексія Зерчанинова.

 
о. Олексій Зерчанинов, голова місії для російських католиків східного обряду (з 1908 р.). 

Після виходу 17 квітня 1905 р. згаданого у праці Я. Сумишина "революційного" указу про свободу віросповідання, який дозволив перехід з православ'я до інших конфесій (раніше таке "вільнодумство" каралося – той же о. Олексій за перехід на католицизм відбув заслання), у громади з'явилася надія на відкриття храму.

У травні 1908 р. о. Олексій був призначений головою місії російських католиків східного обряду, яким було приписано неухильно дотримуватися свого обряду; ними за дорученням Папи Пія Х опікувався митрополит Галицький Андрей Шептицький.

З часом громада облаштувала домовий храм у помешканні однієї з парафіянок – у мансарді будинку №12 на вулиці Полозова. Зареєструвати громаду не виходило. Вдалося добитися дозволу на заснування каплиці, проте митрополит РКЦ у РІ Аполінарій Внуковський не благословив її будівництво.

 
Слуга Божий Андрей Шептицький (1865-1944), Митрополит Галицький (з 1901 р.) Час фото – перше десятиліття ХХ ст. 
Джерело: архів Українського Національного Музею в Чикаго

У березні 1911 р. російські католики перейшли під юрисдикцію наступника померлого у 1909 р. Внуковського – Вікентія Ключинського. У липні 1912 р. настоятелем громади був призначений колишній чиновник о. Іван Дейбнер, який ще в 1899 р. таємно перейшов на католицизм, у 1902 р. у Львові так само таємно прийняв ієрейські свячення від митрополита Шептицького, продовжуючи перебування на державній службі, а в 1905 р. відкрито заявив про свою належність до католицької церкви і вийшов у відставку, ставши настоятелем "православно-католицького" храму на честь Святого Духа в будинку №48/2 на вулиці Бармалеєвій.

23 лютого 1913 р. богослужіння в цьому храмі перервав вікарний єпископ Санкт-Петербурзької єпархії РПЦ Никандр, що прибув у супроводі жандармів і проголосив анафему на тих, хто не вийде разом з ним. На заклик не відгукнувся ніхто, відтак о. Іван Дейбнер продовжив правити службу.

Незабаром храм було закрито – втім, о. Іван проводив у ньому богослужіння "для своїх", забезпечуючи доступ через таємний вхід зі свого помешкання через стіну. О. Олексій Зерчанинов вже став правити у каплиці при соборі св. Катерини на Невському проспекті.[5]

Звістка про закриття греко-католицького храму в Петербурзі з'явилася у київському часописі "Рада" 4 березня 1913 р.; було згадано, що під час останньої проповіді о. Іван Дейбнер закликав своїх парафіян чекати з терпінням на кращі часи.[6]

Митрополит Ключинський отримав від міністра внутрішніх справ РІ Миколи Маклакова наказ звільнити о. Івана від виконання церковно-парафіяльних обов'язків на підставі ст. 17 статуту про іновірців за те, що той вивісив при вході до каплиці розклад богослужінь під заголовком "Служби православно-католицької церкви" та проігнорував подальші розпорядження світської та церковної влади зняти його.[7]

 
Папа Римський (з 1903) Пій Х (1835-1914). Канонізований у 1954 р. як святий РКЦ

Розглядаючи справу о. Івана, Найсвятіший Синод РПЦ заявив, що католицькі храми східного обряду в РІ засновуються "виключно для пропаганди католицизму між православними через усякі шахрайства", та вирішив попрохати Маклакова не дозволяти відкриття таких храмів, зокрема у столиці. При цьому було зазначено, що о. Дейбнер спочатку назвав храм, у якому служив, "російсько-католицьким", а потім "греко-католицьким".[8]

Згодом митрополит Ключинський домагався від влади відкриття цього храму, проте восени 1913 р. отримав у міністерстві внутрішніх справ (далі – МВС) відмову та заяву про заборону католицьких богослужінь у східному обряді, які представники міністерства та РПЦ називали"спокусою для православних", а саме існування католицької церкви східного обряду в РІ – неможливим.[9]

Наприкінці 1913 р. на прохання релігійної громади деякі депутати Державної Думи РІ звернулися до МВС із проханням відкрити храм російських католиків, який доти діяв безперешкодно 5 років, однак у відомстві пообіцяли зробити це лише в разі відмови парафіян від східного обряду та назвали "помилкою" дозвіл Столипіна на відкриття храму.[10]

За порівняно короткий проміжок часу можна відзначити певну нелогічність і непослідовність дій політики РІ у царині свободи совісті: якщо у 2-й половині ХІХ ст. спостерігається намагання "розполячити" РКЦ шляхом "оправославлення" (витіснення латинського обряду) та русифікації, то на початку ХХ ст. – спроби "розправославити" щойно створену громаду російських католиків шляхом примусу їх до відмови від східного обряду.

24 травня 1913 р. в "Раді" з'явилося повідомлення про те, що МВС РІ не задовольнило прохання гуртка осіб про спорудження католицького костелу в селі Безпечному Васильківського повіту[11](нині с. Безпечна Білоцерківського району Київської області).

Втім, за наявними даними, в селі восени 1912 р. розпочалося будівництво католицької каплиці, яке було завершене наприкінці літа 1915 р.[12]: можливо, мешканці села мали на меті спорудження більшого храму.

7 липня 1914 р. до переліку громадських об'єднань, які під час засідання відмовилося зареєструвати київське губернське "присутствіє" (колегіальний орган державної влади) у справах про товариства, потрапила римо-католицька громада Богуслава.[13]

 
Вікентій Ключинський, XIII архієпископ могилівський, митрополит РКЦ в Російській імперії (1910-1914) 

Перед початком Першої світової війни та зі зростанням у суспільстві підтримуваних владою реакційних настроїв, тиск на римо- та греко-католицькі громади в РІ посилився.

У липні 1914 р. МВС попередило в першу чергу митрополита РКЦ Вікентія Ключинського, що католицькі храми, в яких відправлятимуться служби за східним обрядом, закриватимуться, а причетних священників заборонятимуть у служінні та притягатимуть до кримінальної відповідальності: відповідні інструкції отримали всі губернатори.

Тим часом в Одесі "групі австрійських підданих" – вочевидь, вихідців з територій сучасної України, які на той час входили до складу Австро-Угорської імперії, – було відмовлено у відкритті в місті греко-католицького храму, на тій підставі, що "уніатська релігія в Росії не визнана".

Припускаємо, що ця ініціатива стала першою спробою заснування української греко-католицької парафії на початку ХХ ст. не лише у згаданому місті, а й на півдні сучасної України загалом.

Через "невизнання уніатства" в РІ підконтрольну їй територію певний час не міг відвідувати "австрійський підданий" Андрей Шептицький.[14]

Тоді ж у Вільні (сучасний Вільнюс, Литва) завершилася праця обласного з'їзду архієреїв РПЦ, присвяченого боротьбі з "войовничим" католицизмом[15]: серед іншого, з цією метою було запропоновано негайно заснувати духовну академію в місті, де відбувся захід.

Основну увагу було приділено повідомленням до Найсвятішого Синоду РПЦ про "незвичайне поширення католицької пропаганди у Північно-Західному краї" – цим терміном позначалися деякі підконтрольні РІ території сучасних Латвії, Литви та Білорусі.

Автори цих повідомлень зазначали, що православний клір на вказаних теренах не може налічити й десятка парафіяльних священників із вищою богословською освітою, тоді як у місцевих католицьких згромадженнях вищу освіту мали десятки священнослужителів.



Відтак РПЦ цілком слушно пропонувалося не лише збільшувати кількість братств, а й підвищувати освітній рівень духовенства – але, знов-таки, не заради поступу, а суто задля боротьби з католицизмом.[16] Раніше, в середині літа 1913 р., з цією метою планувалося відкрити семінарію РПЦ у Варшаві.[17]

Навесні того ж року синод РПЦ так само отримував повідомлення про "поширення католицької пропаганди у західному краї", постановивши для протидії їй відкрити вікаріатство у Вітебській губернії[18], до якої входили деякі регіони сучасних Білорусі, Латвії та РФ.

Також ієрархи РПЦ звернулися до МВС РІ звернути пильну увагу на діяльність католицького кліру в повітах, що межували з територією Австро-Угорської імперії, з метою запобігання "поновленню пропаганди з боку католицького духовенства", передусім на Холмщині[19] (територія сучасної Польщі).

Ці та інші події призвели до відмови римо-католицьких священників і архієреїв від виконання своїх обов'язків. Так, 17 липня 1914 р. стало відомо, що подав у відставку настоятель храму святого Олександра в Києві Станіслав Помірський.[20]

 
о. Станіслав Помірський, настоятель римо-католицького собору св. Олександра в Києві (1890-1919). Фото 1907/1908 р. 
Джерело: J. Baranowski. Ks. Stanisław Pomirski. Swiat. Rok III. № 25 z dnia 20 czerwca 1908 r. S. 16.

За два дні було повідомлено, що Папа Римський Пій Х прийняв відставку митрополита у РІ Вікентія Ключинського[21]: сталося це ще 4 червня 1914 р., прохання ж про відставку подавалося 25 липня 1913 р.

Не в останню чергу рішення митрополита було продиктоване неможливістю протистояти репресіям з боку влади щодо католиків та втручанню у внутрішнє церковне життя: зокрема, МВС не затверджувало багатьох священників, призначених Ключинським, і звільняло інших без його згоди. В результаті митрополит фактично був позбавлений впливу.[22]

Таким чином, бачимо, що завданням державної машини РІ у ХІХ – на початку ХХ ст. було не просто "розполячити костел", а позбутися католицької церкви взагалі чи бодай знерухомити її структури в імперії та звести їх до абсолютно безпорадного становища.

Наприкінці своєї розвідки Я. Сумишин наводить тезу, яка не може не привернути увагу: "РКЦ, перебуваючи під постійним тиском влади, перетворилася на ідейно-духовне ядро патріотичних сил, причому не лише польських.

Для значної частини українства костьол відігравав роль такого собі ментального зв'язку з попередніми поколіннями, символізував старі доросійські традиції, які залишалися близькими та рідними в умовах московської окупації".

Не будемо детально аналізувати умови, в яких перебували "інородці" та "іновірці" у РІ від початку Першої світової війни до революції 1917 р. Щоб розкрити суть наведеного твердження, варто звернутися до виданого у 1917 р. в Полтаві маловідомого послання "До селян та міщан українців римо-католицької віри лист від українців католиків з Київа".[23]

 
Обкладинка видання "До селян та міщан українців римо-католицької віри лист від українців католиків з Київа"

Його автори – члени Київської громади українців-католиків, що мали польське походження (В'ячеслав Липинський, Людвіґ Седлецький, Францішка Вольська та ін.), –були змушені доводити, що приналежність до католицької віри, яка з'явилася на українських теренах ще за доби Великого Князівства Литовського, не означає приналежності до польської нації.

"Не було між українцями більш пригнічених, як ми. Московські царі над нами знущались ще й за віру нашу, переслідуючи нас за те, що ми католики.

Царські чиновники заганяли нас через віру нашу до чужого нам польського народу; вони за те, що ми при вірі своїй стояли, називали нас "поляками", копаючи таким засібом глибоку прірву між нами і рідними братами нашими, українцями православними. …

Застала Москва на правобічній Україні між народом нашим унію церковну з Римом, котра до цього часу сильно була у нас поширилась, українську мову і українські обряди в церкві заховавши.

Почали чиновники царські наших селян та міщан-уніятів силоміць не на старинне українське, а на нове сінодське московське православіє навертати, віру уніятську тяжкими карами і насильствами зовсім на Україні скасувавши.

Тоді богато шляхти, селян та міщан українських, од того насильства втікаючи, перейшло з унії на римо-католицьку віру. … Всіх православних московські чиновники стали скрізь на "русских" переробляти, а католиків знов, поляками називаючи, вони до рук польським верховодам оддавали, які тільки й ждали, щоб з цих католиків-українців поляків поробити.

І вийшло з того царського хозяйнування таке, що хто православний – той русский, хто католик – той поляк", – говорилося в історичному екскурсі (правопис тут і далі збережено в оригіналі).

 
Епілог послання "До селян та міщан українців римо-католицької віри лист від українців католиків з Київа"

Говорячи про часи написання тексту, його автори не змогли оминути увагою "недобрих людей", що намагалися буремної весни 1917 р. намовляти римо-католицьких священників польського походження, "щоб вони нам говорити по нашому навіть вдома, поміж собою, не позволяли, щоб од дітей наших, як до сповіді йдуть, знання польської мови вимагали і щоб скрізь по костьолах учили нас, що хто католик, той поляк".

Із цими явищами автори закликали боротися, домагаючись, щоб священники РКЦ "знали українську мову, з нами по українськи розмовляли, нас по українськи сповідали і проповіді в костьолі по українськи говорили", а також "щоб для наших дітей наука віри католицької по українських школах велась в українській мові".

Пропонувалося навіть просити єпископа Луцького і Житомирського (на той момент ним був Ігнатій Дубовський) ініціювати викладання української мови у духовній семінарії та домогтися того, щоб "дітям нашим, які на ксьондзів вчаться, дозволяли бути українцями, на поляків їх не переробляючи".

Таким чином, стає зрозуміло, що в революційну добу відбулася спроба "розполячення" РКЦ з боку вірян-українців з метою збереження та розвитку їхньої національної ідентичності.



[1]М.П. Відгуки життя. Рада. №238. 21 октября 1907 р.

[2]Б. Я. Маріавіти. Рада. №84. 12.04.1910. С. 2.

[3]В.В. Розанов. Православная церковь в 1908 г. Новое Время. №11784. 1 января 1909 г. С. 6.

[4]А. Волынец. Маріавитство. Кіевлянинъ. №213. 4 августа 1911 года.

[5]Михаил Фатеев. Католики восточного обряда в Санкт-Петербурге. Петербург католический. 24.04.2014 (архівовано 18.10.2018). https://web.archive.org/web/20140424224058/http://www.catholicspb.ru/?id=4

[6]Всякі звістки. Рада. №41. 4.03.1913 р.

[7]Увільнення священника Дейбнера. Рада. №44. 7.03.1913 р.

[8]Справа про церкву Дейбнера. Рада. №84. 24.04.1913 р.

[9]"Спокуса для православних". Рада. №221. 10 жовтня 1913 р.

[10]Руські-католики. Рада. №278. 18 грудня 1913 р.

[11]Незадоволення прохання про будівлю католицького костьолу. Рада. №108. 24 травня 1913 р.

[12]Олександр Михайлик. Старовинні храми Київщини. К., 2017, с.171.

[13] В присутствії про товариства. Рада. №142. 08.07.1914 р.

[14]Воля віри. Рада.№144. 10.07.1914 р.

[15]Духовні справи. Там само.

[16]Католицька пропаганда. Рада.№146. 12.07.1914 р.

[17]Семинарія в Варшаві.Рада. №162. 30 липня 1913 р.

[18]Проти католицької пропаганди. Рада. №116. 3 червня 1913 р.

[19] В Холмщині. Рада. №118. 5 червня 1913 р.

[20]По Україні. У Киіві. Рада. №150. 17.07.1914 р.

[21]Одставка католицького митрополита. Рада. №152. 19.07.1914 р.

[22]Увільнення на одпочиво кримсько-католицького митрополита. Рада. №155. 23.07.1914 р.

[23] До селян та міщан українців римо-католицької віри лист від українців католиків з Київа. Полтава: Електрична друкарня Амчиславського, 1917. 19 с.

Як не проголосили незалежність. Перший Універсал у деталях

Універсал писали у Малій Раді. Есери запропонували дуже короткий текст. Утім багатьом присутнім він здався надто радикальним. Тоді свій варіант запропонував Володимир Винниченко

Капітуляція Петра І, пенсія Кримському хану і боротьба за незалежність України

В 1700 році московити мали обрати нового патріарха. Замість цього Петро І відміняє патріархат і планує стати найвищим цивільним і релігійним лідером країни. Він оголошує себе рятівником християнського світу від ворогів Господа в Османській імперії. Вимагає передати йому ключі від Храму Гробу Господнього та інших святих місць в Єрусалимі. Коли йому це не вдається — він вирішує захопити Константинополь, щоб привласнити місто з витоками православ‘я, підкорити Візантійську імперію і отримати статус «Третього Риму». Мріє отримати титул імператора і бути похованим у Софійському соборі в Константинополі

Ватикан, витоки східної політики та війна в Україні

Католицька Церква свідомо визначила Східну політику, маючи дві можливості: або гостро протиставитися комунізму і «героїчно загинути» на тих землях, або «в динамічно змінній ситуації у світі шукати більш ефективних шляхів, які б привели до кінцевої перемоги»

Балканська скалка Гітлера

Готуючись до нападу на Радянський Союз, Гітлер розраховував убезпечити свої фланги в Південно-Східній Європі шляхом захоплення всього Балканського півострову. З погляду на те, що італійські союзники приносили Гітлеру більше проблем, ніж користі, Німеччина вимушена була допомагати «вступитися» за Муссоліні в Греції, оскільки зрив операції «Барбаросса» був цілком вірогідним. У березні 1941 року на основі договору про вступ Болгарії до «Пакту Трьох держав» на її територію вводяться гітлерівські частини, котрі розпочинають просування безпосередньо до грецького кордону