«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.

Говорячи про ідентичність, я не випадково вжив прикметник "польська" в лапках, тобто в непрямому значенні, бо йдеться про соціо-культурне явище, яке виходить за етнічні межі або межі одного етносу. Крім чітко виражених української та польської ідентичностей, на Правобережній Україні ХІХ століття домінувала специфічна самоідентифікація значної частини населення як результат багатовікової культурної дифузії, взаємного проникнення переважно польської і української культур. У комплексі таке різнобарв'я сформувало неповторний культурний симбіоз, елементи якого досі характерні для Правобережної України.

Російська імперія, загарбавши землі Речі Посполитої, зіштовхнулася з проблемою ментальної окремішності тамтешніх жителів. Культура, мова, звичаї, віросповідання, право – все було чужим для східної монархії і створювало додаткові труднощі для асиміляції анексованих територій.

Якщо відмежуватися від суто етнічної складової, то світосприйняття строкатої спільноти українських земель, приєднаних до Росії, ще можна назвати множинною ідентичністю. Вона була характерною для підданих Речі Посполитої минулих століть, коли самоідентифікацію соціальної групи, регіональної "популяції" чи окремого індивідуума визначали різні фактори, в тому числі національний.

Це насамперед віровизнання, мова, походження, стан, "прописка" (осілість), кровна спорідненість, наявність майна і його обсяг, приналежність до корпорації тощо. Але жодний з цих маркерів не був визначальним, причому множинна ідентичність мала властивість грати різними барвами залежно від обставин чи локації.

Наприклад, подільський шляхтич, поляк за етнічним походженням, міг сприйматися за межами Подільського воєводства як політичний подолянин. При цьому на Волині його могли кликати поляком, а у Великопольщі або Малопольщі – русином.

Загалом російська, а згодом радянська пропаганда намагалася максимально спростити питання самоідентифікації населення Правобережної України. Здебільшого, тодішня самобутність наших предків подавалася як результат ополячення та окатоличення, при цьому замовчувалася більшість аспектів, незручних для російського великодержавного шовінізму.

 
Григорій Строганов

Майже лайливе слово "поляк" використовувалося російською владою для позначення католика, шляхтича, просто носія давніх звичаїв, які здавалися окупантам архаїчними і незрозумілими. Водночас, крім етнічного поляка, в Російській імперії таке прізвисько міг отримати колишній уніат, шляхтич руського походження чи звичайний селянин-українець, котрий вважав костьол набагато ближчим для себе, ніж православну церкву.

Всі ці люди складали різнобарвну, багатокультурну спільноту українських земель зі змішаною або множинною ідентичністю, яка дисонувала з новими російськими порядками і своїм існуванням неабияк дратувала метрополію.

Отже, придушення "польськості" перетворилося на ліквідацію цілого соціо-культурного пласту, який залишився у спадок від Речі Посполитої і символізував приналежність Правобережжя до іншої цивілізаційної моделі. Тобто йшлося не лише про маргіналізацію польського етносу і позбавлення впливу його найактивнішої верстви на розвиток суспільно-політичних процесів.

Фактично, відбувалася поступова зачистка укладу та цінностей Речі Посполитої на анексованих землях, а "перетравлення" загарбаних територій агресором, який протягом десятиліть не міг дати собі раду з приєднаними регіонами, нарешті набуло ознак наступального і войовничого характеру.

Що характерно, репресії, практично, не торкнулися найбагатшої верстви польської аристократії, яка займала угодовську позицію до окупаційної адміністрації. Наприклад, в 1846 році поміщики Подільської губернії, серед яких переважна більшість була етнічними поляками або полонізованою шляхтою, отримали таку оцінку від Подільського жандармського управління: "… если не по истинным чувствам, то по необходимым обстоятельствам, желая себе же добра и спокойствия, смиренны… чужды худких помыслов, настоящим положением своим довольны, правительству и местным властям покорны, как верноподданным России надлежит".

Натомість дрібна шляхта, офіціалісти, чиновники, католицький клір, а також представники податкових станів становили латентну небезпеку для режиму.

Влада, навчена гірким досвідом повстання 1830 – 1831 років, почала вбачати в кожному носієві "польської" ментальності потенційну загрозу і намагалася максимально обмежити присутність підозрілого елементу у вертикалі державного управління. Такий підхід часто межував з відвертою дискримінацією за національною, конфесійною, а також світоглядною ознакою.

В 1861 році побачило світ "Высочайшее повеление" з вимогою звільнити з державних посад в Південно-Західному краї всіх неблагонадійних осіб "в политическом отношении". Урядове рішення базувалося на інформації Міністерства внутрішніх справ про зростання політичних маніфестацій в західних губерніях.

У зазначених заходах нібито відкрито чи таємно брали участь посадові особи, а окремі з них "обнаруживали вредный образ мыслей, сочувствие польской национальности и идеи восстановления Польши". З цього приводу Міністр державного майна Михайло Муравйов написав своєму підлеглому, управителю Київської палати: "При малейшем сомнении в благонадежности кого-либо из подведомственных вам чинов доводить немедленно до сведения начальника губернии…".

 
Микола Аненков

Після Січневого повстання царат змінив риторику на більш жорстку. "Высочайшее утвержденное положение" від 26 березня 1864 року вимагало від міністерств переглянути кадрову політику і замінити всіх посадовців-католиків на чиновників православного віросповідання.

Перед прийняттям такого рішення цивільні губернатори і Міністерство внутрішніх справ збирали статистичні дані по кожному відомству Південно-Західного краю. Наприклад, у Київській палаті держмайна служило 26 католиків, що становило третю частину із загальної кількості чиновників.

У контексті політики, спрямованої на зменшення землеволодіння "польських" магнатів, влада вдалася до дискримінації менш заможного прошарку "польської" шляхти. "Высочайшее повеление" від 7 листопада 1863 року дозволило переривати договори оренди, щоб суттєво зменшити кількість орнедарів-"поляків", які тримали у тимчасовому володінні ферми, млини, ставки, шинки, що належали казні.

Міністерство державного майна наполегливо рекомендувало Київській палаті збільшити землеволодіння російських поміщиків, "чтобы тем достигнуть полного перевеса над элементом польским во всех отношениях враждебным не только нашему правительству, но и русской народности…".

"Польсько"-католицькі чистки торкнулися всіх сфер життєдіяльності. Так, 7 березня 1868 року на ім'я управителя державним майном Подільської губернії надійшов лист від цивільного губернатора Олександра Горемикіна, котрий висловив стурбованість з приводу перебування на службі Лісової варти осіб католицького віросповідання.

Річ у тому, що згідно із внутрішніми інструкціями вони володіли зброєю, а це суперечило чинному законодавству. На той момент особи "польського" походження, в тому числі католики, могли мати зброю, лише отримавши посвідчення про політичну благонадійність, а в лісничих таких документів не було. Щоб вирішити цю проблему, начальник губернії запропонував замінити католиків на православних вірян.

Управитель державним майном Подільської губернії пообіцяв губернатору врегулювати ситуацію, але не за один день. Труднощі полягали в тому, що, зазвичай, лісничих вибирали сільські громади, в багатьох випадках ремесло передавалося в спадок. У разі переходу на вільний найм, галузь потребувала реформування та додаткового фінансування насамперед для зарплатні лісничим (з розрахунку мінімум 60 рублів на рік) і виділенням їм землі під город.

Крім того, сім'ї усунутих зі служби католиків полишалися напризволяще, а влада позбувалася своїх найкращих кадрів. В цьому контексті управитель згадав лісників-католиків Радецького і Шопського, котрі заохочувалися за "ревностную" службу навіть керівництвом міністерства.

Разом з тим політичні утиски "поляків" фіксувалися від самого початку російської окупації, в тому числі на побутовому рівні. Якщо репресії, скажімо, учасників повстань, конфіскація їхнього майна, заслання, ув'язнення чи навіть страти ватажків виглядали як жахливий, але водночас логічний наслідок поразки визвольного руху, то жорсткий контроль обивателя, регулярні доноси про неблагонадійність, шпигунство свідчили про намагання самодержавної влади в зародку придушити інакодумство і посіяти страх у "польському" середовищі.

Часто репресії набували гротескних форм і вражали надто жорсткими вироками. Для прикладу розглянемо деякі кримінальні справи судових органів Подільської губернії.

Чиншовик Ян Боровецький, мешканець села Лісниче Бершацького повіту отримав два місяці тюрми за вислови політичного характеру. В 1796 році він мав необережність висловити думку, що російська влада є тимчасовою на Правобережній Україні. Хто саме доніс на Боровецького, невідомо, принаймні, такої інформації в справі немає. Крамольні слова шляхтич виголосив на зібранні чиншовиків населеного пункту. Після ув'язнення він потрапив під пильний нагляд поліції.

У 1838 році під слідством перебував шляхтич Іван Яхимовський із села Данюки Проскурівського повіту. Під час побутової сварки він напідпитку бовкнув, що не пробачить образи жодній людині, навіть імператору. Після доносу Івана відразу арештували.

18 лютого Проскурівський повітовий суд оголосив Яхимовському вирок – місяць тюрми. Невдовзі Палата карного суду (далі – Палата) ухвалила рішення вислати його до Сибіру, одночасно позбавивши права клопотатися про підтвердження дворянства, яке родина підсудного отримала в 1802 році.

Правлячий Сенат схвалив рішення Палати аж 10 квітня 1841 року. Майже три роки Яхимовський знаходився в проскурівській в'язниці, очікуючи на остаточне рішення. Остання судова інстанція також постановила винести сувору догану повітовому суду, який невмотивовано взяв до уваги нетверезий стан підсудного і виніс "слабое и законом не соответствующее суждение".

Що цікаво, навпроти цього пункту імператор Микола І власноруч написав слово "простить", чого, на думку монарха, не заслуговував Іван Яхимовський.

Михайло Муравйов
Михайло Муравйов

30 травня 1863 року Ямпільський повітовий суд на пів року запроторив до в'язниці 32-річного однодворця Григорія Жулчинського. Йому інкримінували "распространение разных толков против русского правительства", хоча насправді йшлося про дурість нетверезої людини.

Жулчинський, часто заглядаючи до чарки, розповідав кожному зустрічному про особливості європейської політики, де Росія виглядала не найкращим чином. Іншими словами – напідпитку городив небилиці, ще й поширював крамольну чутку про те, що польські повстанці відбили рекрутів, яких набрали в Ольгопільському, Брацлавському та деяких інших повітах.

На допитах Жулчинський все заперечував. Натомість селяни села Буша засвідчили, що Григорій "имеет пристрастие к пьянству и, напившись, теряет сознание, рассказывает нелепости… любит заводить драки, за что неоднократно подвергался аресту". Мати підсудного, а також дванадцять почесних господарів написали звернення, щоб взяти неборака на поруки, але суд не дослухався до прохань рідних і сільської громади.

Поширювали шкідливі політичні чутки дворянин Йосип Дембський та поміщик Йосип Марцинкевич. Вони нібито прогнозували швидке повернення Правобережної України до Польщі, а Марцинкевич навіть розповідав прислузі, що государ хоче примиритися з поляками (малися на увазі учасники повстання 1863 року – авт.) і для цього віддасть їм Київську і Волинську губернії.

Доніс на дворян приходський священник Радасевич із села Доброгорща Проскурівського повіту, де і відбувалися події. Під час допитів обидва підсудних категорично заперечували розповсюдження таких чуток. Крім того, селяни, яких опитали, не підтвердили свідчень Радасевича.

Проскурівський повітовий суд у 1864 році ухвалив рішення не притягувати до відповідальності Йосипа Дембського, а також не звинувачувати Йосипа Марцинкевича, бо той під час слідства помер. Того ж року притягувався до відповідальності дворянин Людвік Братковський із села Михайлівка Брацлавського повіту, котрий "произносил предосудительные выражения в политическом отношении". Його справу повернули в повітовий суд на доопрацювання.

Як бачимо, за відсутності доказів покарання можна було уникнути. Тобто донос про антиурядову діяльність, який базувався винятково на чутках чи домислах, як правило, не ставав вироком для підозрюваного. В 1864 році не потрапив за ґрати поміщицький син Генріх Келькевич, мешканець села Чернятинці Літинського повіту. 25-річний дворянин звинувачувався в "агитации крестьян в переходе к полякам".

В розпал Січневого повстання він нібито неодноразово питав у селян, до кого вони пристануть: "до рускої казни чи до поляків?". А коли посполиті мовчали, то Келькевич емоційно говорив: "ай, дурні-дурні, коли ви не знаєте, що є добре, то нехай вас чорт забере!". Палата ухвалила рішення залишити дворянина під підозрою, оскільки не було безпосередніх доказів його провини, причому Келькевич не робив прямих закликів.

 

Дворянин Леопольд Суровецький потрапив під слідство за необережну фразу про учасників польського повстання. У єврея Зіцеля він впізнав коня, який був викрадений в селі Горбасів Летичівського повіту, зокрема, в маєтку графа Аркадія Моркова. Під час розмови Суровецький нібито сказав, що цей кінь належав його братам. Оскільки тварину колись конфіскували в польських заколотників, на дворянина завели справу. Проте її невдовзі закрили, бо всі підозри базувалися лише на показах єврея Зіцеля.

Нерідко доноси були результатом побутових сварок. Так, однодворець присілка Терлівка Летичівського повіту Юрковський, він же Кривий Поляк, звинуватив місцевого лісничого Стефана Міцинського в переписі шляхти у 1831 і 1863 роках. Мовляв, той складав списки потенційних учасників повстань, а також закопав зброю на своїй земельній ділянці.

Дворянин Міцинський справді перебував під арештом в 1831 році, відсидівши два тижні в повітовій тюрмі, але тоді звинувачень йому не висунули. В березні 1864 року на обійсті Міцинського провели обшук, але безрезультатно. Місцеві мешканці знали про конфлікт лісничого з Кривим Поляком, проте не більше.

Слідство зайшло у безвихідь, і справу закрили за відсутності доказів, хоча тяганина тривала більше трьох років – ухвала Летичівського суду датована 17 січня 1868 року.

Та підозрювані не завжди уникали покарання. У фонді Подільського губернського правління знаходимо справу про клопотання мешканця с. Ковалівка Брацлавського повіту, дворянина Петра Стахурського, якого арештували в лютому 1864 року.

Перебуваючи в Кам'янецькій в'язниці, він звернувся до цивільного губернатора Рудольфа Брауншвейга з проханням дозволити йому поїхати на заслання разом зі своєю дружиною Марією та малолітнім сином Костянтином. Начальник губернії дав згоду і розпорядився виділити "кормовые деньги, пропускной вид" та підводу з Житомира до місця призначення.

На жаль, кримінальна (судова) справа втрачена, і ми не знаємо, за що був засуджений Стахурський, та куди його вислали. Проте зберігся зворушливий лист Марії до свого чоловіка, в якому дружина запевнила милого, що готова пройти з ним через всі випробування. "Цілую тебе сердечно і кохаю щиро", – написала вона наприкінці.

Протягом 60-х років ХІХ століття, коли репресії посилилися, до кримінальної відповідальності притягалися інші мешканці Подільської губернії, котрі звинувачувалися в політичній неблагонадійності і висловлюваннях проти російського уряду. Зокрема, дворяни Лесневичі, Лещинський, Балицький, Лисицький, Клодницький, Барковський і Лигоцький, однодворець Кжеминський, селянин Дзьонковський.

Царську владу лякали не лише вільнодумні і крамольні вислови, які були характерні для "пропольського" середовища. Самодержавство жорстко присікало популяризацію національного одягу, різноманітної символіки та атрибутики, бо вбачало у такому прояві самоідентифікації щонайменше предтечу нового бунту.

 

У містечку Немирів Брацлавського повіту набула розголосу вечірка, влаштована дворянкою Антоніною Урбанською на честь своїх синів, які приїхали на вакації з варшавської гімназії. Згідно з рапортом станового пристава, готуючись до свята, в саду поміщиці розмістили ілюмінацію (різнокольорові ліхтарі) і встановили транспарант нібито із зображенням одноголового білого орла.

Зі слів чиновника, на гулянні також розповсюджували підозрілі листівки, привезені з Варшави, і співалися патріотичні пісні. Свідком цієї події навіть став ад'ютант військового міністра, граф Григорій Строганов, котрий в той вечір прогулювався вулицями Немирова. Під час слідства його опитали. Строганов повідомив, що на транспаранті була намальована якась біла птаха, а гості щось співали польською мовою.

Місцева влада не на жарт перелякалася. Була створена повітова слідча комісія, яка виїхала до Немирова. Урбанська разом із синами Сигізмундом, Станіславом і Юзефом, а також лікарем Антонієм Стржижевським, який доглядав за матір'ю поміщиці, дали підписку про невиїзд.

В усіх підозрюваних провели обшуки, після чого лікаря арештували, знайшовши в нього книгу французькою мовою, несхвалену цензурою, і збірку польських віршів. Під час допитів Урбанська відкидала всі звинувачення і наполягала, що на транспаранті був її родинний вензель, а зверху гриф – символ роду. За її словами, полотнище згоріло, коли увімкнули ілюмінацію.

Брацлавський повітовий суд ухвалив рішення 29 травня 1862 року, згідно з яким Урбанську та її синів звільнив від відповідальності через відсутність безпосередніх доказів. Лікар Стржижевському отримав місяць арешту та потрапив під поліцейський нагляд.

Особливо допікав владі польський національний одяг, який дуже полюбляли повстанці. 25 травня 1863 року київський генерал-губернатор Микола Аненков звернувся до управителя Київської палати державного майна, повідомивши, що у вказаному відомстві "преобладает польский элемент,.. а чиновники палаты носят польские чемерки с поясами и бороды". У листі Аненков попросив управителя звернути на цю обставину особливу увагу і вжити відповідних заходів.

У жовтні 1863 року повітовий справник Проскурівського повіту склав акт про носіння забороненого патріотичного ("непозволительного") костюма мешканцем містечка Чорний Острів Нарцизом Биховським. Йшлося про чемерку, старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий у талію.

Кам'янецький тимчасовий поліцейський суд невдовзі викликав дворянина для надання свідчень, але той пропав і в губернське місто не з'явився. 25 лютого 1864 суд ухвалив рішення заарештувати Биховського на п'ять днів і стягнути штраф десть рублів.

Водночас Проскурівський повітовий суд відкрив окреме провадження за фактом зникнення чорноострівського мешканця. Рідні та містяни твердили, що Нарциз поїхав до Кам'янця, після чого його більше не бачили.

2 листопада 1864 року повітовий суд ухвалив рішення, яке звучало так: "…поскольку отлучка его последовала во время бывшего польского восстания, признавая его в недозволительном оставлении отечества, подвергнуть Быховского лишению всех прав состояния и вечному из пределов государства изгнанию". У разі його повернення, на Биховського чекало заслання в Сибір.

 

Поліція вилучала будь-яку атрибутику, що прямо чи опосередковано асоціювалася із польським національним відродженням, а судові органи відкривали кримінальні провадження. Мешканець села Волиця Проскурівського повіту Дмитро Андрусєвич у травні 1863 року повідомив становому приставу, що придбав у невідомого йому єврея хрестик з написом "8 квітня 1861 року". Вказана дата, вочевидь, була нагадуванням про варшавську маніфестацію, яку розстріляли російські війська на Замковій площі польської столиці.

Становий пристав застав єврея в містечку Фельштин, де той торгував біля місцевого костьолу. Його звали Хаїм Ененберг, міщанин з містечка Бар Могилівського повіту. Нічого підозрілого в нього більше не знайшли, але проскурівська поліція повідомила про інцидент за постійним місцем проживання лихваря.

Могилівські слідчі швиденько обшукали барську крамницю Ененберга, виявивши там заборонену продукцію, зокрема, шість брошок з портретом Тадеуша Костюшка і 14 ґудзиків, на яких були зображені "предводители метежных шаек". Єврей божився, що ці речі належали його покійній дружині Сурі, і він нічого про них не знав, а хрестик виміняв у якогось молодого чиновника.

Відомо, що 11 липня 1864 року Палата повернула справу до Проскурівського повітового суду, оскільки матеріали не підпадали під ревізію, тобто не було підстав для їхнього розгляду. Напевне, йшлося про відсутність складу злочину.

Наведені приклади є характерними для тодішньої ситуації в західних губерніях. Самодержавство намагалося позбутися "польського" елементу в адміністративних органах, жорстко карати не лише за відверті антидержавні діяння на кшталт Листопадового чи Січневого повстань, а й присікати будь-які прояви вільнодумства, самоідентифікації, усвідомлення окремішності, які становили неприховану загрозу для російської монархії.








Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"