Олена Теліга: очі і серце звернені на Київ

У часописі «Волинь» за 21 вересня 1941 року, № 4а вміщена стаття Олени Теліги «Перед брамою столиці», яка не увійшла до жодного видання її творів, а отже залишається маловідомою. Натомість стаття віддзеркалює головний імператив її життя і творчості - прагнення об’єднати українську націю і повернутися до державного Києва. 22 жовтня 1941 року Олена Теліга повернулася до Києва, щоб більше ніколи його не покинути і за що заплатила власним життя.

12 вересня 1941 року Олена Теліга приїхала зі Львова до Рівного, яке вважалося перехідним пунктом для похідних груп ОУН на їх шляху до Києва. Очікуючи на можливість виїхати до столиці, на деякий час оселилася у Рівному і почала працювати в редакції часопису "Волинь", який редагував її давній приятель і відомий український письменник Улас Самчук.

Життя і побут Олени Теліги в окупованому німцями Рівному кардинально відрізнялися від умов її перебування у Львові і навіть емігрантських буднів. У своєму листі до чоловіка Михайла вона писала, що Рівне для неї стало "іделічно – гоголівською вставкою" на шляху до Києва.

Олена Теліга: "Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя"

У Рівному Олена більш-менш нормально харчувалася : "Їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока". А ще, і це для неї було важливим, вона мала можливість переробляти свій гардероб. Іншими словами, одягатися вишукано і модно, про що хвалилася у листі Михайлові.

Улас Самчук створив усі необхідні умови для її роботи у редакції "Волині". Практично у кожному номері газети з'являлися дописи Олени Теліги, які мали гарний читацький відгук: "Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і "получається" не зле". І це, безумовно, тішило її самолюбство.

На сторінках "Волині", побачили світ найвідоміші статті О. Теліги, зокрема - "Розсипаються мури", та "Братерство в народі", які сміливо можна вважати її програмними творами у яких сформульоване ідеологічне й політичне кредо поетки.

Після завершення Другої світової війни публіцистичні статті Олени Теліги, в тому числі й ті, які побачили світ на шпальтах "Волині", публікувалися у різноманітних збірниках. Донедавна вважалося, що усі статті О. Тегіги знайдені й опубліковані. Але, як виявилося, це не так.

 
Часопис "Волинь" від 21 вересня 1941 року, ч. 4а

У часописі "Волинь" за 21 вересня 1941 року, № 4а вміщена стаття Олени Теліги "Перед брамою столиці", яка не увійшла до жодного видання її творів, а отже залишається маловідомою. Натомість стаття віддзеркалює головний імператив її життя і творчості - прагнення об'єднати українську націю і повернутися до державного Києва.

22 жовтня 1941 року Олена Теліга повернулася до Києва, щоб більше ніколи його не покинути і за що заплатила власним життя.

Богдан Червак, голова ОУН

ПЕРЕД БРАМОЮ СТОЛИЦІ

Київ у 1921-1922 р. жив своїм особливим подвійним життям. Вдень були лише вулиці, засмічені сонячним насінням і папірцями, і обдерті люди у фантастичних одягях з портьєр і мішків, забіганні, змучені щоденними турботами про кавалок хліба, про дрова, про якесь самодільне взуття на свої втомлені та промерзлі ноги. І над цим всім, як символ тих метушливих змагань за кавалок хліба, царював величезний жидівський базар. Мекка, до якої щоденно стягалися тисячі українців, щоб продати й виміняти свої останні речі.

Та ввечері, коли сонце заходило далеко за київську політехніку і Брест-Литовське шосе, коли стихав базарний гамір і потомлені люди з мішками трісок чи картоплі на спині доплентувалися до своїх "уплотненних мешкань" - починалося інше життя блискучої фантазії і незламної віри.

Вимішуючи кашу у казані на маленькій буржуйці, що з економії заміняла всім великі кухонні печі, приглушеним голосом, щоб не почули в сусідній кімнаті непевні люди, українці тодішнього Києва з болем згадували про нові жертви большевицького терору й кляли з ненавистю його творців. Але після всього цього завжди підтримували себе взаємно одним незмінним реченням: почекайте, швидко цьому прийде кінець, за 2 тижні повернуть наші, а тоді...

В цьому "тоді" було все: жовто-блакитні прапори на мурах Києва, вільне слово, нормальне життя, зустріч зі своїми.

Та тижні минали і з них виростали місяці, роки, десятиліття. Між розірваними частинами українського народу позначувалися все глибше й глибше межі. Хінським муром відділили большевики українців від братів з Заходу. І за цим муром у страшному терорі забивалася віра навіть тих, що пережили колись щасливі роки відродження.

А настирлива більшовицька пропаганда будувала нову душу покоління, що вже виростало за тих два десятиліття. Виростало й жило під чужим ворожим доглядом. У новому штучному світі, де не було місця на таке поняття для українця, як батьківщина, вже бабським забобоном та пережитим сентиментом вважалося почуття національної нерозривної спільноти.

Але тут, по цьому боці Збруча, друга частина українського народу, вільна від большовицької пропаганди, не відчувала ніколи жодних меж. Українці на західних землях і тисячі емігрантів, розсіяних по цілому світі, весь час без перерви мали звернені свої очі і своє серце на Київ.

Довгі десятиліття не могли вбити в них туги за батьківщиною й усі столиці світа не могли викреслити з пам'яті прекрасного золотоверхого Києва, навіть такого пошарпаного, покаліченого, яким він лишився в їх пам'яті за його тяжких бурхливих років.

Тут по цьому боці Збруча всі українці жадібно слідкували за тим, що робилося на далеких східних землях. Кожний удар по наших братах там, був нашим ударом, кожний біль був нашим болем. Лише тут у атмосфері, не затрутій большевицькою пропагандою, виростала не байдужість, а пекуча потреба злитися зі своїм народом.

Ці десятиліття тут, по цей бік Збруча, були лише підготовкою до вступу на шлях, який веде до Києва. Кожний дім, кожне місто були для нас лише тимчасовою стацією на дорозі до своєї столиці. І перший же дзвін, що сигналізував можливість вступу на цей шлях, зібрав на нього тисячі українців з усіх наших земель, з цілого світу.

Сьогодні дістаємо відомість, на яку так довго чекали. Київ взятий. Київ звільнений від більшовецького терору й нарешті ми, що так довго чекали, можемо йти до своєї столиці. І ми зближаємося до неї. Не білими кіньми, не тріумфальним походом, а пішки, возами, тягаровими автами, хто чим може,- але з одним великим незламним бажанням: віднайти знову у своїй столиці спільну душу і спільне серце цілого українського народу.

Олена Теліга (Часопис "Волинь" за 21 вересня 1941 року № 4а)

Петлюра без бронзи, але у кольорах

Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Незаперечним лідером українського національного руху він став року 1919.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".