Яким був радянський лад? Судження історика

Деякі експерти пов'язують оптимістичні для нас перспективи в російсько-українській війні з відходом Владіміра Путіна від влади. Однак він є надто пересічною фігурою, яка не заслуговує сполученого з нею терміну "путінізм". Ми повинні усвідомити самі і переконати союзників у тому, що Російська Федерація являє собою екзистенційну загрозу для всіх народів, які потрапили в орбіту Кремля. Конкретна фігура очільника російських панівних кіл – справа другорядна. Ця країна готова порушувати встановлений світопорядок за будь-яких умов.

За визначенням фахівців новітня історія починається з подій Першої світової війни. Ця війна обумовила радикальний злам світопорядку. Наступний злам відбувся під час Другої світової війни. Тепер відбувся третій злам, в центрі якого перебуває Україна.

Ми воюємо з ракетно-ядерною державою, матеріальні і демографічні ресурси якої багатократно перевищують потенціал України. Воюємо успішно завдяки збройній і фінансовій допомозі коаліції демократичних держав, але розуміємо, що колективний Захід не стане поряд з нами на полі бою.

Воюємо успішно й тому, що розуміємо: поразка означатиме зникнення українців як нації. Агресор прагне не тільки окупувати територію українського народу, а й привласнити його тисячолітню історію, поглинути мову, культуру і самосвідомість, фізично знищити тих, хто чинить опір, перетворити всіх інших на малоросіян, в усьому подібних до росіян – жертв тоталітарної держави, яка сповідує маячні постулати рашизму.

У цьому есе маю намір викласти власні роздуми з приводу того, чому керівні кола Кремля здійснили карколомний стрибок від провідної ролі у розпаді Радянського Союзу до спроб відновити контроль над союзними, а з 1991 р. – незалежними республіками, а також над територією колишнього "соціалістичного табору" у Центрально-Східній Європі.

В центрі есе фігуруватимуть не процеси, що відбувалися в РФ за минулі три з половиною десятиліття, які призвели до виникнення рашизму як ідеології і державної практики (вони простежені в монографіях Лариси Якубової), а так зване "соціалістичне будівництво" в Радянському Союзі. Не сумніваюсь, що відродження тоталітаризму в сучасній РФ у вигляді новоявленого рашизму сталося завдяки консолідації уламків системи влади і власності, яка народилася в голові Владіміра Леніна, була втілена в життя ним самим і його наступником Іосифом Сталіним, після чого розпалася внаслідок здійсненої Михаїлом Горбачовим конституційної реформи 1988 р.

Деякі експерти пов'язують оптимістичні для нас перспективи в російсько-українській війні з відходом Владіміра Путіна від влади. Однак він є надто пересічною фігурою, яка не заслуговує сполученого з нею терміну "путінізм". Ми повинні усвідомити самі і переконати союзників у тому, що Російська Федерація являє собою екзистенційну загрозу для всіх народів, які потрапили в орбіту Кремля. Конкретна фігура очільника російських панівних кіл – справа другорядна. Ця країна готова порушувати встановлений світопорядок за будь-яких умов.

 Більшовицький варіант "соціалістичного будівництва"

"Соціалістичне будівництво" у більшовицькому виконанні тепер визначають по-різному. Остаточний варіант власної відповіді я дам наприкінці цього есе. У першому підрозділі хочу пояснити, що саме я досліджував упродовж шести десятиліть під назвою "соціалістичного будівництва".

Важливо, щоб читачі зрозуміли: моя остаточна відповідь ґрунтуватиметься не на твердженні, обумовленому поточним моментом, а на перебуванні упродовж десятиліть в академічних підрозділах, які вивчали радянську історію.

 
Кульчицький С. В. Володимир Винниченко: "Бути чесним з собою...". – К.: Парлам. вид-во, 2019

Зрозуміло, що моя відповідь звучала по-різному залежно від світогляду, який панував у голові. Володимир Винниченко, якому я присвятив дві свої монографії, вимагав бути чесним з собою. Застосовуючи цю вимогу до себе, я зробив дві речі.

По-перше, опублікував бібліографію всіх своїх друкованих праць, починаючи зі студентських часів, хоч пишатися багатьма з них не варто (вона є у вільному доступі в інтернеті). По-друге, в своїх працях я нерідко розповідав про обставини власної біографії, зупиняючись на світоглядних зламах, що відбувалися в країні, або були результатом моїх досліджень в галузі "соціалістичного будівництва".

Я народився у січні 1937 р. в Одесі, у студентській сім'ї. Мати була вірменкою з числа біженців, які осіли в Аккермані (нині – Білгород-Дністровський), тікаючи від репресій, що чинила у Вірменії Османська імперія. Батько походив з української дворянської сім'ї, численні представники якої укоренилися в Самборі на Львівщині.

Будучи полонізованим, прадід мого батька взяв участь у польському повстанні 1830 р., після чого його вислали на Кавказ, де нащадки русифікувалися. Через півроку після мого народження чекісти репресували батька "за приховування польської національності", і ми з мамою назавжди втратили з ним зв'язок. В рік смерті Сталіна треба було одержувати паспорт з обов'язковою позначкою національності. Мати мудро наполягла, щоб в цій графі стояла позначка "росіянин".

Під час навчання в Одеському університеті трапилися дві події, які визначили траєкторію всього життя. Після вступу на третій курс, з якого починалася спеціалізація майбутнього фахівця, я попросив дати мені тему курсової роботи, яку міг би поглибити на четвертому курсі і перетворити на дипломну, користуючись матеріалами Одеського облдержархіву. Мій перший вчитель Самсон Ковбасюк, який сполучав посади проректора університету і завідуючого кафедрою історії України, дав таку тему: "Залізничне будівництво на Півдні Росії в дореволюційний період".

Так я автоматично потрапив на кафедру, яка вивчала незнайому мені історію України. В школі і на перших курсах університету викладалася історія СРСР, під якою приховувалася історія Росії.

Друга подія була не менш випадковою. Працюючи в архіві майже щоденно, я одержав на четвертому курсі пропозицію зайняти вакантну посаду молодшого наукового співробітника. В університеті пішли мені назустріч і залишили на денному навчанні з правом вільного відвідування лекцій.

Після закінчення університету я готувався до іспитів в аспірантуру Ленінградського відділення Інституту історії СРСР АН СРСР з наміром залишитися в ньому на роботі після захисту дисертації. Однак в 1960 р., коли я набрав дворічний стаж роботи в архіві, який був обов'язковим для вступу до аспірантури, Ленінградське відділення загальносоюзного інституту не отримало відповідної вакансії.

Треба пояснити, чому я прагнув стати ленінградцем. У цьому місті я був на екскурс-практиці у 1957 р., а через рік приїхав, щоб попрацювати в архівах і бібліотеках над темою дипломної роботи. Велична столиця колишньої імперії притягувала мене – щирого імперця. Я болюче сприймав втрату Аляски і каліфорнійського узбережжя аж до форту Росс.

Не менш гостро переживав невдалий Прутський похід Петра І, внаслідок якого він втратив південне узбережжя Каспійського моря. Так само поставився до невдачі Сталіна, який спромігся випросити у союзників згоду на анексію Кенігсберга, але зазнав невдачі у здобутті італійської колонії в Африці. Якби не всі ці невдачі, думав я, то Російська держава простягалася б на чотирьох континентах – від Америки до Африки.

Аналізуючи тепер свої тодішні почуття, я не знаходжу їм іншого пояснення, крім такого: мені хотілося мандрувати світом, а радянські люди могли це зробити, тільки перебуваючи в кордонах своєї держави. Звичайно, можна було поїхати і в країну, яка належала до "соціалістичної співдружності", однак це не була б справжня закордонна поїздка. Мої співвітчизники щиро і з деякою пихою повторювали: "Курица не птица, Польша не заграница".

Коли ленінградська аспірантура виявилася недосяжною, в Одесу приїхав попрацювати в архіві співробітник Інституту економіки АН УРСР Тимофій Дерев'янкін. Побачивши мою 400-сторінкову дипломну роботу, він запропонував мені гарантований вступ в аспірантуру свого інституту, де існував відділ історії народного господарства та економічної думки. Я не бажав втрачати рік і не мав переконаності в тому, що ленінградське відділення союзного інституту одержить через рік бажану вакансію.

А головне, не було бажання знову випробовувати долю. Адже мав досвід вступу в Одеський університет. На історичному факультеті в 1954 р. на кожне місце претендували 14 бажаючих, причому основну кількість абітурієнтів становили ветерани війни, у тому числі незрячі інваліди, які йшли поза конкурсом. Школярі із золотою медаллю зараховувалися або після суворої співбесіди, або "по блату".

Тоді я не задумувався, що означило для мене цілком випадкове потрапляння на кафедру історії України в Одеському університеті і не менш випадкове зарахування в аспірантуру Інституту економіки АН УРСР.

Тільки тепер з деяким жахом розумію, що міг би опинитися в Ленінграді, позбутися всіх тоді неусвідомлюваних коренів, з якими був пов'язаний з Україною і перетворитися на російського професора з імперською ідеологією і тоталітарним мисленням.

 
Пантелеймон Гудзенко (1907-1994) 
wikipedia.org

В Інституті економіки я працював здебільшого над проблематикою внутрішніх ресурсів для індустріалізації СРСР у міжвоєнний період. Цю недосліджену під історичним кутом зору тему у всесоюзній історіографії планував розгорнути як докторську дисертацію. У 1972 р. скористався пропозицією заступника директора Інституту історії АН УРСР Івана Гуржія, з яким заприязнився в часи роботи в Одеському облдержархіві, і опинився в очолюваному Пантелеймоном Гудзенком відділі історії соціалістичного будівництва цього інституту.

Відділ опрацьовував тематику міжвоєнного періоду, і для мене залишалася можливість працювати над проблемою внутрішніх ресурсів для індустріалізації СРСР. Докторську дисертацію на цю тему захистив у 1976 р. Через два роки видавництво АН УРСР опублікувало монографію "Внутрішні ресурси соціалістичної індустріалізації СРСР", яка була точним відтворенням дисертації. Вона будувалася на підставі марксистсько-ленінської методології, бо іншої не знав, але фактологічно не застаріла, в чому довелось переконатися, оволодіваючи зовсім іншою методологією.

 Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр.

Мій світоглядний злам починався в добу відносної лібералізації суспільно-політичного життя, яку розпочав Нікіта Хрущов. Вона відома як доба "відлиги", тобто тимчасового потепління посеред тоталітарної зими. Кардинальні зрушення у свідомості відбувалися під впливом зарубіжних досліджень, "ув'язнених" у спецсховищах бібліотек, які стали мені доступними завдяки здобутому науковому статусу.

Певну роль відігравали твори "самвидаву" і "тамвидаву", поширювані в передачах зарубіжних радіостанцій. Використовуючи досконалі радіоприймачі, ці передачі вдавалося слухати, незважаючи на постійно працюючі "глушилки". Але вирішальну роль у зламі світогляду, нав'язаного пропагандою і вихованням, відігравала участь в дослідженні тематики Голодомору.

Напередодні 50-х роковин Голодомору українські діаспори Північної Америки застосували безпрецедентні зусилля, щоб зробити доступною для світу інформацію про замовчувану в Радянському Союзі загибель мільйонів людей від штучного голоду 1932 – 1933 рр. Під час президентства Рональда Рейгана діаспора домоглася утворення комісії Конгресу США з розслідування українського голоду.

Виконавчим директором комісії став один з нечисленних в США фахівців з історії радянської України Джеймс Мейс. Починаючи з 1986 р. дослідницька група Мейса стала поширювати в світі вбивчу інформацію про жахливий сталінський злочин. Вона спиралася на існуючі в зарубіжних архівах документи, а також на свідчення людей, які вижили під час Голодомору і згодом емігрували в Північну Америку.

 
Джеймс Мейс (1952-2004)
site.ua

Очолюючи в Інституті історії АН УРСР підрозділ з тематики "соціалістичного будівництва" у міжвоєнний період, я був мобілізований цекістами в комісію, покликану дати документовану відповідь "вигадкам українських буржуазних націоналістів про так званий голод".

Сама ідея створення такої комісії засвідчувала необізнаність нового покоління керівників партії з трагедією початку 1930-х рр. Хай там як, але я дістав допуск до заборонених архівів ЦК КП(б)У і зробив спробу доповідною запискою переконати цекістів в тому, що голод 1932 – 1933 рр. не можна заперечувати.

Тим часом через посольство СРСР в США прес-релізи комісії Джеймса Мейса потрапляли в Київ, і керівники Компартії України переконувалися, що заперечувати голод – марна справа. 25 грудня 1987 р. Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю встановлення радянської влади в Україні, визнав факт голоду.

Завдяки цьому відкрилася можливість досліджувати голод. У січні 1988 р. в англомовній газеті для закордонних українців з'явилася перша легальна радянська публікація про замовчуваний голод. Це була у скороченому вигляді моя доповідна записка в ЦК Компартії України. У березні 1988 р. записка була в повному обсязі надрукована "Українським історичним журналом".

 
Назва та анотація першої англомовної легальної радянської публікації про голод 1933 р. Автор С.Кульчицький // News from Ukraine, 1988, №2

Визнання голоду В. Щербицький робив "крізь зуби". В його промові фігурувала "небачена посуха", а також "викривлення партійної лінії у ставленні до середняка і в боротьбі проти куркульства". Мовляв, це призвело до "серйозних продовольчих труднощів наприкінці 1932 – на початку 1933 року, а в ряді сільських місцевостей і до голоду".

28 квітня 1988 р. Дж. Мейс передав комісії Конгресу США свій текст рапорту у вигляді книги обсягом в 524 стор. Комісія солідаризувалася з висновками ретельно здійсненого дослідження, серед яких фігурував і такий: "Іосиф Сталін та його оточення здійснили геноцид щодо українців в 1932 – 1933 рр."

Один з примірників книги посольство СРСР в США передало управлінню справами ЦК Компартії України. Цей примірник з червоною печаткою, в якій зафіксована дата надходження (5 вересня 1988 р.), тепер зберігається в моїй бібліотеці.

Переді мною, моїми співробітниками у відділі історії "соціалістичного будівництва" і багатьма вченими відкрилося нове поле діяльності. Треба було довести, що сталінський злочин мав всі ознаки геноциду.

Таке завдання виявилося нелегким. Спираючись на власні дослідження та інші публікації, я тільки через 20 років спромігся підготувати підсумкову монографію, в якій аналізувалися всі деталі жахливої сталінської акції. В 2007 р. київське видавництво "Наш час" опублікувало цю книгу в серії "Невідома Україна" під назвою "Голодомор 1932 –1933 рр. в Україні як геноцид: труднощі усвідомлення" (424 стор.).

Роком пізніше видавництво здійснило повторну публікацію, і тоді ж книга була опублікована у Вроцлаві польською мовою. Я не випадково додав до її назви слова "труднощі усвідомлення". Ні я сам упродовж багатьох років, ні хтось інший, особливо за кордоном, не усвідомлювали, наскільки досконалою в маскувальному плані виявилася сталінська акція.

 
Обкладинка книги "Кульчицький С. В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення.- К.: Наш час, 2007. - 424 с."

З Дж. Мейсом я познайомився в січні 1990 р., коли він вперше прибув в Україну на наукову конференцію. Він уважно й водночас критично стежив за моїми статтями на тему українського голоду, а в опублікованому у 1993 р. в США есе "Як Україні дозволили згадати" присвятив мені окремий підрозділ, в якому зробив такий висновок:

"Він прийшов до теми як радянський історик, праці якого були настільки ж політичними, як і науковими. Коли його доступ до архівів розширився, він припинив бути радянським істориком і став просто істориком".

Справді, в роки горбачовської перебудови і в результаті дослідження Голодомору я цілком позбувся марксистсько-ленінського світогляду. Тобто перетворився на звичайного історика, за виразом Дж. Мейса, який став моїм близьким другом після переїзду в Україну на постійне проживання.

 
Обкладинка журналу "The Ukrainian Quarterly. – 1993. – № 2", де міститься стаття Джеймса Мейса з зазначеною вище характеристикою Станіслава Кульчицького

Парадоксально, але завдяки дослідженню Голодомору здійснилася моя юнацька мрія про закордонні подорожі. Виявилося, що для цього зовсім не обов'язково, щоб очільники Кремля почали реалізувати свою мрію про світове панування, яку переконливо ілюструє державний герб Радянського Союзу: земна куля, оперезана серпом і молотом.

З доповідями про голод 1932 – 1933 рр. я неодноразово брав участь у наукових конференціях в США і Канаді за рахунок приймаючої сторони, відвідав на цих же підставах мало не всі країни Європи, а також Австралію і Китай.

Ця загадкова "радянська влада"

Коли я зрозумів, що українська трагедія початку 1930-х рр.. була голодуванням в апокаліптичних масштабах, то задумався над природою влади, в лоні (чи в лабетах?) якої був народжений і вихований. Своєрідним підсумком світоглядної революції стала велика стаття "Чи потрібна нам радянська влада?" підготовлена для газети "Сільські вісті", яка виходила 2,5-мільйонним накладом і не раз друкувала мої матеріали про Голодомор.

Друкуючи цю статтю 7 червня 1991 р. без купюр, головний редактор Іван Сподаренко не наважився зберегти заголовок і дав статті нейтральну назву: "Яка влада нам потрібна?"

 
Сільські Вісті, 1991 рік, 7 червня

Справді, радянська влада була дволикою: неймовірно жорстокою і по-батьківському турботливою, патерналістською. Вражаючий приклад дволикості продемонструвала сталінська конституція 1936 р. – найбільш демократична з усіх відомих в світі конституцій.

У безпосередньому зв'язку з нею спалахнув терор 1937 – 1938 рр., який перевершив за масштабами здійснювані прилюдно попередні репресії режиму (не будемо тут говорити про влаштовані у замаскованій формі голодомори в Україні, на Кубані, в Республіці німців Поволжя і Казахстані).

Напередодні Другої світової війни очільники Кремля оголосили соціалізм побудованим і поставили перед радянським народом завдання будувати другу фазу комунізму з розподілом матеріальних благ за потребами. Посилаючись на те, що побудова соціалізму задовольнила найбільш життєві потреби суспільства (безплатність житла, освіти, охорони здоров'я), пропагандисти запевняли, що в недалекому майбутньому всі інші потреби теж задовольнятимуться безплатно.

Після війни і повоєнної відбудови люди почали замислюватися, де ж той комунізм? Спекулюючи на таких настроях, Нікіта Хрущов зафугував у прийняту в 1960 р. нову програму КПРС тезу про забезпечення в основному розподілу матеріальних благ за потребами вже через два десятиліття, тобто у 1980 р.

Важко сказати, чим керувалася ця людина, яка на письмі робила неймовірну кількість орфографічних помилок. Можливо, Хрущов просто використав популярну в країні байку про Ходжу Насреддіна. Той пообіцяв еміру навчити свого віслюка за двадцять років людській мові, керуючись логікою: за такий строк помруть або емір, або віслюк, або він сам.

Спічрайтерам Леоніда Брежнєва довелось вигадувати проміжну фазу між побудованим соціалізмом і повним комунізмом у вигляді "розвинутого соціалізму" з розподілом матеріальних благ по труду.

Як могли уживатися "в одному флаконі" безмежний тероризм з патерналізмом? Щоб відповісти на це, виявилося потрібним вивчати відносини між державою і суспільством. Після 2008 р. я зосередився на цій проблемі. Вагомих результатів вдалося досягти в 2013 р.

Тоді поліграфічна дільниця Інституту історії України опублікувала двотомну колективну монографію "Відносини держави, суспільства і особи під час створення радянського ладу в Україні. 1917 – 1938 рр." (голова редколегії В. Смолій, керівник авторського колективу С. Кульчицький). Одночасно київське видавництво "Темпора" надрукувало мою підсумкову працю, "Червоний виклик: історія комунізму в Україні від його народження до загибелі" (в трьох книгах загальним обсягом 1520 стор.).

 
Обкладинки видання: "Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі (у трьох томах), К., 2013"
tempora.com.ua

У цій книзі я розповідав про те, як розпочате більшовиками "соціалістичне будівництво", що згодом суто вербально перетворилося на "комуністичне будівництво", втягувало радянських людей у спотворений світ комуносоціалізму. Цей процес тривав нескінченно довго – упродовж трьох поколінь.

Перше покоління було або знищене, або емігрувало, або піддалося радянізації. Друге покоління під пресом репресій і пропаганди лягло під владу, яка називала себе робітничо-селянською, тобто радянською. Моє, тобто третє покоління, яке народилося уже в умовах побудованого комуносоціалізму, не знало іншого світу, окрім спотвореного, а тому головним інструментом радянізації, тісно поєднаної з русифікацією, стало служити виховання.

Створений вождями більшовиків спотворений світ у вигляді суспільно-політичного режиму під назвою "радянська влада", за якою приховувалася диктатура вождів під назвою "диктатура пролетаріату" і поєднаний з цим режимом соціально-економічний лад здавалися встановленими навічно. Адже радянська ракетно-ядерна держава, яка не тільки підпорядкувала собі суспільство, а й злилася з ним в єдину цілісність, не боялася ні зовнішніх, ні внутрішніх ворогів.

Тим не менш, радянська країна розпалася внаслідок непереборних політичних і економічних вад, закладених в неї під час побудови. Цих вад не можна було уникнути, вони ставали обов'язковими для побудови спотвореного світу.

Так виглядає коротка схема викладу подій в більшовицькій Росії і поневолених нею національних республіках, що містилася у "Червоному виклику". Цим тритомником можу пишатися і щиро вдячний видавництву "Темпора" та його очільниці Юлії Олійник за те, що в ньому мені вдалося реалізувати попередній досвід роботи в галузі вітчизняної історії.

Ю. Олійник не полюбляє публічності, але тримає в своїх тендітних й водночас сталевих руках "Темпору" з перших днів заснування. Видавництво давно стало головним джерелом публікацій на історичну тематику. До рукопису "Червоного виклику" Юлія Володимирівна підійшла з усією відповідальністю, коли взялася за редагування. Саме їй я завдячую, що викладені думки стали прозорими, зрозумілими для всіх читачів.

На жаль, наші відносини припинилися, коли я без її дозволу через шість років після публікації книги розмістив її на своїй сторінці в academ.edu і на сайті Інституту історії України, скориставшись існуючими в інтернеті піратськими копіями. До мене постійно зверталися вчителі із запитанням, де можна придбати тритомник?

З вчителями, які викладають вітчизняну історію, у мене особливі стосунки. Маю понад три десятки підручників і посібників з історії України – від перших, опублікованих ще до здобуття незалежності, до діючих в сучасній школі (деякі з них витримали до півдесятка перевидань), Досить багато з них представлені в інтернеті, тобто доступні для всіх. Вчителі часто звертаються до них, що фіксується пошуковими системами інтернету.

Внаслідок цього в рейтингу цитування Школар мої праці йдуть одразу після творів Михайла Грушевського, істотно випереджаючи праці інших істориків. А за вчителями – величезна маса учнів, які повинні знати у неспотвореному вигляді вітчизняну історію.

Ленінська система влади і власності

У цьому підрозділі дослідження власної свідомості переключається на аналіз теоретичної і практичної спадщини Владіміра Леніна. Такий аналіз може допомогти зрозуміти, чому в сучасній Російській Федерації відродився радянський тоталітаризм у вигляді новоявленого рашизму.

За три останні роки я заново перечитав всі тексти Леніна, порівняв їх з його практичною діяльністю і прийшов до висновків, які не суперечили написаному раніше, але чіткіше показали небезпеку всього задуманого і створеного цією людиною для людства. Моя "ленінська" монографія вже написала і буде опублікована в 2024 р. видавництвом "Академперіодика".

На початку цього есе я відзначив спорідненість сучасного рашизму з радянською тоталітарною спадщиною. Помилялися всі ті, хто з оптимізмом оцінював зникнення Радянського Союзу і поневоленого ним "соціалістичного табору". Помилялися і мої співгромадяни, і російські демократи, що лягли під Бориса Єльцина, і представники влади в країнах демократичного Заходу, які розкрили обійми єльцинської Росії.

Знаю тільки одну людину, яка вже тоді спромоглася передбачити песимістичний сценарій. Талановитий фахівець в галузі радянського комунізму Олександр Зінов'єв у статті, опублікованій в 1994 р. журналом "Социологические исследования", висловився в абстрактній формі, але цілком однозначно: "Якщо суспільство руйнується, але зберігаються людський матеріал і основні умови його виживання, то із залишків цього суспільства може виникнути нове, максимально наближене за соціальним типом до зруйнованого".

 
Зінов'єв Алєксандр
wikipedia.org

Отже, треба придивитися до суспільства, яке задумав і почав створювати В. Ленін, після чого, не відволікаючись ані на йоту від ленінського плану (де той "сталінізм"?) "соціалістичне будівництво" завершив І. Сталін. Інструментом для створення спотвореного суспільства була ленінська держава, яка не мала аналогів у попередній історії державотворення.

Назва цього підрозділу є неологізмом в описовій формі. Я не можу позначити його через певний "ізм", це було б авторським винаходом, і тільки. Проте треба усвідомлювати, що "науковий комунізм", який народився в голові Карла Маркса, і багатосмисловий термін "соціалізм", який Маркс привласнив, щоб позначити першу фазу комунізму, коли довільно поділив його на два фази, не мали нічого спільного з ленінською системою влади і власності.

Владімір Ленін ніколи не був ані комуністом, ані соціалістом, він був тільки Леніним. Інша справа, що свою систему він завжди позначав як комунізм в марксистській інтерпретації. Моя ревізія опублікованого в 2013 р. "Червоного виклику" полягає тільки в тому, щоб уникати надалі позначення ленінської системи влади і власності як комунізму.

Те, що комунізм К. Маркса не мав шансів на існування, Ленін зрозумів задовго до успішно здійсненої ним "комуністичної" революції в Росії. К Маркс і Ф. Енгельс закликали робітничий клас експропріювати буржуазію й тим самим утвердити комуністичне суспільство з розподілом матеріальних благ за потребами.

Проте основоположники марксизму не взяли до уваги, що такі спільноти, як клас, суспільство, нація є "уявленими" (за пізнішим виразом американського політолога Бенедикта Андерсона), тобто позбавленими ієрархічної структурованості. Цілеспрямовані акції могли здійснювати тільки ієрархічно побудовані спільноти – держави, партії, церкви тощо.

 
Обкладинка українського перекладу книги Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму" (Київ: Критика, 2001)

Ідейно озброєні К. Марксом комуністи незабаром стали соціал-демократами, які зберегли відданість марксизму, але відмовилися від ідеї пролетарської революції. Вони відстоювали інтереси зростаючого робітничого класу методами парламентської боротьби, не забуваючи інтересів підприємницьких верств.

Не маючи нічого спільного з тоталітаризмом, уперше народженим в ленінській Росії, марксизм в соціал-демократичній оболонці ініціював появу соціальних держав, які в колишньому Радянському Союзі інтерпретувалися як капіталістичні.

Можна не сумніватися в тому, що Ленін ототожнював свою систему влади і власності з комунізмом тільки тому, що ідея прийдешнього суспільства з розподілом матеріальних благ за потребами імпонувала народним низам Росії.

За виразом радника Ніколая ІІ Петра Дурново, низи були перенасичені "неусвідомленим соціалізмом": селянські маси прагнули експропріювати поміщиків, а робітничі колективи – привласнити майно капіталістів. Такі настрої вийшли на поверхню, коли повалення самодержавства ініціювало появу рад робітничих і солдатських депутатів як форми революційної самоорганізації народних мас.

Теза про те, що В. Ленін від початку обрав інший, ніж К. Маркс, шлях для здійсненої ним "комуністичної революції", не є моїм суб'єктивним твердженням. Під час революції 1905 р., коли уперше з'явилися ради робітничих депутатів, він визначив ставлення своєї партії до Петербурзької ради у статті, яка тоді не була опублікована і забулася. Визначення здавалося парадоксальним, тому що вождь наполягав на окремому існуванні своєї партії і Петербурзької ради.

Партію більшовиків з часу її реального утворення у 1903 р. він будував на засадах "демократичного централізму" з безумовним підпорядкуванням нижчих за ієрархією ланок вищим, щоб цілковитий контроль зосередився у вождів. Беручи до уваги, що метою верховного вождя було завоювання державної влади, роздільне існування рад і партії означало тільки одне: більшовики повинні були витіснити з рад інші партії, тобто перетворити ради в окремо існуючу форму існування своєї партії.

Зважаючи на те, що вожді більшовиків взяли на озброєння гасла охоплених "неусвідомленим соціалізмом" народних низів, витіснення з рад конкурентних партій виявилося завданням, в успіху якого важко було сумніватися. Партія більшовиків і перетворювані в державну структуру ради ставали єдиною політичною силою.

В революції 1917 р. Ленін будував "комуністичну" державу ("державу-комуну", як він тоді висловлювався) у вигляді двох паралельних вертикалей влади, побудованих на засадах "демократичного централізму" – партійної і радянської. Партійна вертикаль мала всі ознаки диктатури, замаскованої під "диктатуру пролетаріату".

Вона цілком підпорядковувала собі радянську вертикаль, яка здобула виконавчу владу. Додаткова вертикаль органів державної безпеки формально існувала у складі радянської вертикалі, але фактично підпорядковувалася партійним органам.

Органи державної безпеки були матеріалізованим втіленням диктатури вождів. Суспільство, яке здобуло державну суверенність після повалення самодержавства, позбулося її після двох політичних переворотів – повалення Тимчасового уряду в листопаді 1917 р. і розгону Установчих зборів у січні 1918 р.

Упродовж довгого існування влади, яку називали радянською, органи державної безпеки ретельно слідкували, щоб громадяни обирали тільки тих кандидатів в представницькі та виконавчі органи влади, які влаштовували парткоми. Перші вільні вибори відбулися тільки після конституційної реформи 1988 р., яка розірвала зв'язок між партією і радами. Неочікувано для реформаторів це відсунуло КПРС на узбіччя політичного життя.

Ленінська система влади нічим не нагадувала омріяну основоположниками марксизму диктатуру пролетаріату. Не менш глибока безодня існувала між характером власності на засоби виробництва, відстоюваним Марксом і встановленим в "комуністичній" Росії.

Першою ознакою "наукового комунізму" марксисти вважали ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, тобто перетворення останніх на загальнонародну власність. Тим часом здійснена Леніним програма соціально-економічних перетворень складалася з трьох послідовних експропріацій:

–      експропріації партії більшовиків її вождями;

–      експропріації партією більшовиків "держави-комуни";

–      експропріації "державою-комуною" суспільства.

Результатом трьох експропріацій стало зосередження засобів виробництва в руках більшовицьких вождів. Під маскувальною назвою "загальнонародної власності" засоби виробництва опинилися у володінні, розпорядженні і користуванні вождів, не втрачаючи ознак приватної власності.

Вожді визначали необхідні, як їм здавалося, пропорції економічного розвитку. Право розпорядження засобами виробництва віддавалося партійно-радянській номенклатурі, а право користування ними – трудовим колективам.

Бачимо, що між комунізмом К. Маркса і винайденою В. Леніним системою влади і власності пролягала світоглядна безодня. Ленін ретельно маскував її, підміняючи поняттям "диктатура пролетаріату" власну диктатуру, яка політично поневолювала суспільство, а поняттям "загальнонародна власність" – персональний контроль над засобами виробництва.

Феномен державосуспільства

У "Червоному виклику" я почав використовувати неологізм "державосуспільство", щоб показати, наскільки тісно ленінсько-сталінська "держава-комуна" поєднувалася з поневоленим політично і економічно суспільством. Справді, у всіх ланках адміністративно-територіального поділу державні структури фактично об'єднувалися з легально існуючими структурами суспільства, хоч формально зберігали самостійність.

Внаслідок цього "робітничо-селянська" держава не височіла над суспільством, як в будь-яких інших державах, а вгризалася в народну товщу. Партійна вертикаль контролювала засоби масової інформації, комсомол з підпорядкованими йому організаціями піонерів і "жовтенят", ветеранські, жіночі, національні та інтернаціональні організації.

Радянська вертикаль контролювала адміністративні,господарські, профспілкові і громадські організації. Додаткова вертикаль державної безпеки створила у суспільстві мережу штатних співробітників і набраних примусово або за гроші інформаторів. Існуючі структури будувалися, як і партія, на засадах "демократичного централізму". Усі прояви суспільного життя контролювалися з центру і у випадку необхідності підлягали корекції.

Горизонтальні зв'язки між структурами, які не могли контролюватися з центру, були заборонені, внаслідок чого зникли елементи громадянського суспільства, які народжувалися навіть в умовах самодержавства.

Будь-яка опозиційна ініціатива людини одразу ставала відомою в її середовищі. Якщо громадянин приховував опозиційні настрої і звертався до людей, заслуговуючих, на його думку, довіри, то в дію вступали "очі і вуха" інформаторів державної безпеки. Інакодумці об'єднувалися не з власної ініціативи, а в кабінетах слідчих, після чого створена чекістами міфічна антирадянська організація ліквідувалася.

Феномен державосуспільства пояснює одну з причин надто довгого, упродовж трьох поколінь існування радянського ладу. Адже в ньому відбувався взаємовплив держави і суспільства. Держава не завжди приймала негативні щодо суспільства рішення, залишаючись патерналістською, а суспільство відповідало на патерналізм позитивними акціями, підтримуючи стабільність соціально-економічного ладу.

Не слід забувати, що планову радянську економіку називали директивною або командною, не завжди задумуючись над тим, що це означає. А це означало, що експропрійована у суспільства економіка була неринковою, тобто неконкурентноздатною, іншими словами, – мертвою. Вона оживала тільки під впливом директив або команд, які надходили іззовні. Трудові колективи, які користувалися одержавленими засобами виробництва, нерідко виявляли бажання, ініціативу, винахідливість зробити процес виробництва ефективним.

Так само партійно-радянська номенклатура, яка не володіла, а тільки розпоряджалася засобами виробництва, як і усіма іншими проявами життя, нерідко бажала зробити все залежне від неї для ефективного функціонування підпорядкованих їй сфер управління. На управлінські посади, як правило, висувалися ті, хто користувався авторитетом в колективах і був здатний забезпечувати в роботі кращий результат.

Мені, зокрема, доводилося зустрічатися з такими керівниками, які, зберігаючи цілковиту відданість існуючому режиму, виявляли найкращі людські якості і найбільшу компетентність у розв'язанні проблем. Можу згадати, наприклад, директора Інституту історії АН УРСР Юрія Кондуфора, якому я допомагав в якості заступника директора з наукової роботи в 1970-х і на переламі 1980 – 1990-х рр.

 
Юрій Кондуфор
nas.gov.ua

Тим не менш, державосуспільство залишалося продуктом тоталітарного режиму. Забезпечуючи йому певну гнучкість, пов'язаність держави з суспільством була нездатна усунути небезпеку репресій. Коли олігархічна за своєю природою "радянська" влада ставала залежною від верховного вождя, у кризових ситуаціях подібна залежність була вбивчою.

В. Ленін під час громадянської війни, як це зафіксовано у заслуговуючих довіри дослідженнях, міг діяти з жорстокістю, що переходила в геноцид. І. Сталін використовував навіть в особистих інтересах всі засоби впливу на суспільство включно з геноцидом.

Вплив влади на суспільство відбувався в державних масштабах. Проте суспільство в різних регіонах країни було різним. Потуги пропагандистів представити радянський народ як "нову історичну спільноту" – вищу, ніж попередні (плем'я, народність, нація), залишилися недолугим міфом. Якутів з росіянами або чеченців з естонцями ніщо не пов'язувало в радянській псевдофедерації.

Національна політика "робітничо-селянської" влади враховувала відмінність російського середовища від неросійського. Щоб тісніше об'єднати навколо Кремля різноманітні народи, більшовицькі вожді нерідко використовували підвищені ресурси для піднесення економіки відсталих регіонів і вживали заходів для прискореного розвитку національної культури.

Вражаючим прикладом такої гнучкої політики стала українізація державного, культурного і побутового життя – одне з основних гасел національно-визвольної боротьби українців в 1917 – 1921 рр. Щоб переконати українських громадян, що нав'язана їм з Росії влада не є окупаційною, в Кремлі зробили Лазаря Кагановича (згодом – одного з організаторів Голодомору) головним українізатором.

Кампанія українізації сприяла в 1920-х рр. піднесенню національної культури, але в 1930-х стала супроводжуватися репресіями інтелігенції і геноцидом селянства. У повоєнні часи в Україні запанувала кампанія агресивної русифікації.

Я не мав можливості дослідити на першоджерелах, наскільки феномен державосуспільства був притаманним для всієї території Радянського Союзу. Проте розпад СРСР наочно показав вражаючу відмінність дальшого розвитку незалежних республік. Республіки Балтії взяли курс на інтеграцію з Європейським Союзом і НАТО.

В республіках Середньої Азії і Казахстані відродилися соціальні відносини, притаманні їм до поневолення імперією. В Україні почався болючий процес перетворення радянської республіки на олігархічну, а олігархічної на демократичну. В Російській Федерації уламки державосуспільства консолідувалися у новий різновид тоталітарного ладу у вигляді рашизму.

У поневолених Радянським Союзом після Другої світової війни країнах Центрально-Східної Європи державосуспільство не виникло. Між суспільством і нав'язаною з Кремля владою існувала прірва, яка час від часу проявлялася у вигляді глибокої політичної кризи. Це засвідчили події в Німецькій Демократичній Республіці, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Румунії.

Окремо слід окреслити характер подій в КНР, народження якої обійшлося без окупаційного впливу Кремля. Суспільно-політичний режим в КНР істотно не відрізнявся від радянського, але він не спромігся нав'язати, незважаючи на потуги Мао Цзедуна, свою волю суспільству.

Китайське суспільство з прадавніх часів пронизане духом конфуціанства, що істотно відбивається на взаємовідносинах держави і суспільства. Китай називають комуністичною державою, але ця усталена традиція походить лише від бажання В. Леніна назвати свою систему влади комуністичною, і тільки.

Єднаймося!

Сучасні історики мають у розпорядженні досконалий інструмент для визначення суспільних настроїв – інтернет. Практично кожна людина володіє мобільним телефоном і може негайно дізнатися про події сьогодення, у випадку необхідності сфотографувати їх і через соціальні мережі зробити надбанням всесвітніх засобів інформації. Особливо потужною є мережа Фейсбука.

Я належу до порівняно незначної кількості людей, яких можна назвати пасивними користувачами інтернету. Не беру участь у полеміці, тому що не вмію вправно користуватися клавіатурою комп'ютера і відповідати на адресовані мені пости. Кожного разу, коли виникає необхідність, прошу моїх співробітників і друзів зробити мені таку послугу.

Активізувати участь в мережах інтернету – не таке вже важке завдання, але завжди не вистачає часу, щоб присвятити себе цій справі. Головне для мене – відчути напрям думок своїх однодумців і опонентів, а це можна зробити й при пасивному володінні комп'ютером. Користуючись нагодою, прошу пробачення у тих користувачів Фейсбуку, які зголошуються бути моїми друзями. Маю вже 5 тис. друзів, а це гранична межа.

У заключному підрозділі хотів би зробити висновки до сказаного.

Основною подією сьогодення вважаю якісно нову ситуацію, що склалася під час третього глобального зламу історичної епохи. У встановленні світопорядку після Першої світової війни в коаліції країн-переможниць перебувала Російська імперія.

Тому переможці виявилися союзниками білогвардійців, які намагалися поглинути Українську Народну Республіку. Відсутність підтримки демократичних країн Заходу була однією з основних причин поразки національно-визвольної боротьби 1917 – 1921 рр.

Під час встановлення світопорядку після Другої світової війни у коаліцію країн-переможниць входив заштовхнутий туди Гітлером Радянський Союз. Сталін скористався перемогою, щоб зміцнити свій режим, побудований на терористичних засадах, і поширити подібні йому режими на країни Центрально-Східної Європи.

В ході третього глобального зламу коаліції демократичних держав протистоять диктаторські режими. Найбільш агресивний з них – це рашистський режим Російської Федерації. В центрі агресивних устремлінь Кремля перебуває Україна.

Мені не раз доводилося повторювати судження білоруської письменниці Світлани Алексієвич, висловлене нею журналістам київської газети "День": "Не важко здогадатися, що найголовніший противник Росії на пострадянському просторі – Київ. Уся історія Росії побудована на його пагорбах. Якщо забрати Київську Русь у росіян, то залишиться одна лише Орда. А хто з цим погодиться з них?" (День, 2016, 8-9 квітня).

 
Світлана Алєксієвич
wikipedia.org

Україна не випадково опинилася на передньому краї протистояння між демократичними країнами світу і диктаторськими режимами. Слід сподіватися, що протистояння не переросте у нову світову війну, яка означала б кінець цивілізації. Розуміючи вирішальну роль нашої перемоги в російсько-українській війні, колективний Захід надає Україні допомогу зброєю і фінансами.

Незважаючи на колосальні жертви серед військовослужбовців і цивільного населення, які несе війна, перед українським народом уперше відкрилася перспектива вільного розвитку в колі демократичних держав Європи.

Для перемоги у війні, так само як для успішного повоєнного розвитку, необхідне єднання всіх верств українського громадянства. Інтернет надсилає тривожні сигнали про його відсутність. Завдяки прогалинам в законодавстві і недосконалості судової системи немало спритних ділків використовують службове становище, щоб покласти в свої бездонні кишені мільярдні кошти.

Політики, які звикли покращувати свій рейтинг у парламентській боротьбі популістськими заявами, не відмовляються від звичної практики в умовах воєнного часу. Громадяни, які прагнуть залишатися в центрі публічної уваги, часом навмисно проголошують правильні тези у формі, що розсварює суспільство.

В сучасній війні з Росією уперше формується українська політична нація, що складається з представників різних національностей, прихильників різних релігійних конфесій, членів різних партій. Є важливим тільки одне: щоб громадяни на фронті або в тилу відстоювали майбутню перемогу.

Політичних діячів, які мають намір продовжити у повоєнний час боротьбу в парламенті та за його межами, доцільно попередити, що наші західні спонсори не допустять розхитування України. Майбутня перемога надто дорого обходиться: українському народу – в життях його синів і дочок, а демократичним країнам – в коштах, витрачених на війну і в коштах, що доведеться витратити на повоєнну відбудову.

***

Це есе я обдумував і писав, відпочиваючи на італійському узбережжі Адріатики, у напівсонному курортному містечку. Постійно дивився "Блискавку" у телефоні, щоб дізнатися, як живуть мої співвітчизники під щоденними ракетними обстрілами. Через кілька днів повертаюсь в Україну, щоб жити і працювати разом зі своїм народом. Переможемо!

Пескара (Італія)

Січень 2024 р.

Хто насправді була дружиною гетьмана Мазепи

На Афоні знайдено унікальний рукопис, а в ньому — її ім’я, і це не Ганна Фридрикевич.

Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Нам слід якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації»

Розмова з Іванною Климпуш-Цинцадзе – головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.