Професор Дмитро Білий: "Після геноциду на Кавказі залишилося не більше 10% черкеського населення"

У травні 1864 року на Червоній Поляні неподалік від Сочі відбулася остання битва з російськими військами черкеських воїнів, під час якої всі вони загинули. Власне, місцина отримала таку назву, бо вся вона була залита кров'ю. А вже 21 травня 1864 року російські війська влаштували переможний парад. Це означало остаточну поразку черкесів у війні, яку вони вели проти царської росії понад сто років.

21 травня черкеська діаспора в світі вшановувала пам'ять жертв геноциду свого народу. Це вже 160-ті роковини трагедії, під час якої етнос зазнав нищівних втрат, а більша частина вцілілих була вигнана з рідної землі. У травні 1864 року на Червоній Поляні неподалік від Сочі відбулася остання битва з російськими військами черкеських воїнів, під час якої всі вони загинули.

Власне, місцина отримала таку назву, бо вся вона була залита кров'ю. А вже 21 травня 1864 року російські війська влаштували переможний парад. Це означало остаточну поразку черкесів у війні, яку вони вели проти царської росії понад сто (!) років. Саме про це героїчне протистояння і писав у своїй поемі "Кавказ" українець Тарас Шевченко: "За горами гори, хмарою повиті, / Засіяні горем, кровію политі". На жаль, події Кавказької війни та подальшого геноциду місцевого населення мало відомі широкому загалу.

21 травня в Музеї Голодомору відбувся публічний діалог "Геноцид черкесів: найбільший злочин російського імперіалізму ХІХ століття", приурочений до сумних роковин. Пропонуємо вашій увазі фрагмент виступу завідувача відділу досліджень Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, професора, доктора історичних наук Дмитра Білого з його авторськими доповненнями.

 

Хто такі черкеси?

Війна з черкесами, або Кавказька війна — найдовша колоніальна війна з тих, які вела в своїй загарбницькій історії росія. Хоча вона прагнула показати цю війну недовготривалою, насправді бойові дії тривали набагато довше, ніж описує російська історіографія.

Отже, Черкесія. Одразу маю сказати, що "черкеси" — це зовнішній термін (екзонім), справжня самоназва черкесів (ендонім) — "адиги". Історики виокремлюють дванадцять головних етнополітичних територіальних угрупувань тлепків (субетносів), які відрізнялися за своїми локаціями, особливостями соціальної та економічної організації. Це навіть відображено в єдиному прапорі черкесів, який був створений у 1830 році. На ньому бачимо три стріли і 12 зірок, що означали 12 головних субетносів адигського народу.

Три стріли символізували три найбільш стародавніх князівських династій адигів. Серед найбільш впливових етнополітичних субетносів можемо назвати кабардинців, абадзехів, шапсугів, убихів, натухаївців, бєсленіївців, жаніївців, абазів (абхазів), теміргоївців, хатукаївців, бжедухів. Лінгвісти називають цей мовний простір адиго-абхазьким, але ніхто не сумнівається, що це автохтонне населення північно-західного Кавказу, про яке було відомо ще з часів Геродота.

Відомості про адигів зустрічаються із найдавніших часів, а територію, де вони мешкали, античні, середньовічні джерела, та іноземні дослідники Нового Часу називали — Кіркетією, Касогією, Зихією, Абазією тощо. У ХІХ ст., під час особливого загострення Кавказької війни та боротьби черкесів проти російського вторгнення, виникає термін Черкесія, як позначення територіально-політичного протодержавного об`єднання, яке охоплювало, переважно, територію Закубання (Лівобережної території Кубані).

Це справді унікальний народ, унікальна цивілізація. Кожен субетнос мав свої особливості, але відчував себе частиною однієї великої кавказької спільноти. Їх об'єднували спільні "адати" (звичаєве право), спільна мова, спорідненість з їхнім корінням, із землею, на якій вони жили тисячоліттями.

За різними підрахунками, кількість черкесів на Північно — Західному Кавказі в середині ХІХ ст. нараховувала до 2 млн осіб.

Між українцями та кавказькими горцям тісні геополітичні та культурні зв'язки формувались упродовж століть. За часів Русі на території Тамані та Кубані існувало Тмутороканське князівство — певний союз місцевого населення та українців.

Багато схожого можна знайти і в способі життя обох народів. Наприклад, житла черкесів дуже нагадують українські: якщо поглянути на хату, яку бачимо на фото, то більшість, напевно, вирішить, що це українська хата. А насправді — черкеська.

 

Є певні паралелі і між зброєю (шашка), одягом (черкеска, бурка, жупан) тощо.

Спостерігаємо також унікальну економічну систему. В Дагестані, наприклад, це терасне землеробство, коли кожен клаптик землі оброблявся і розумно використовувався. Не було вирубки лісів, процвітало виноградарство, бджільництво, садівництво. Природа не порушувалася і не руйнувалася, люди існували з нею в гармонії.

Водночас Російська імперія завжди намагалася показати горців якимись дикунами. Пам'ятаєте, у Лермонтова: "Злой чечен ползет на берег, точит свой кинжал…" Це цілковито колоніальне уявлення про кавказців, нібито вони живуть тільки за рахунок набігів, грабунків та злодійств. І це типове ставлення росії до народу, який вона хоче завоювати, — принизити, дегуманізувати, примітизувати його. Отакий расистський підхід.

До речі, наприкінці ХІХ ст. проводилися антропологічні дослідження на Кавказі: росіяни намагалися довести, що вони "вища раса". Під час нього вимірювали об'єм мозку місцевого населення та росіян. "Дослідження" швидко згорнулися, коли виявилося, що черкеси в цьому "змаганні" перемогли.

Кавказька війна

Однією з причин російської експансії на Кавказ був вихід на Дагестан — на Дербент і далі, на Каспій. Щодо Чорноморського узбережжя, то французький мандрівник на початку ХVIІІ писав, що торгівля з горцями приносить Франції десятки тисяч золотих ліврів на рік. Горці продавали зброю: шашки, кинджали; шили одяг — бурки, папахи; торгували медом, сукном, вовною, тканинами тощо. Це, звісно, привертало увагу росії та підштовхувало її до того, щоб просуватися на Чорноморське узбережжя.

Хоча офіційна дата тривалості Кавказької війни, прийнята в імперській, радянській та, здебільшого, сучасній російській історіографії, — це 1817—1865 роки, та насправді почалася вона задовго до цього. Черкеси відраховують початок цієї війни від 1763 року та наголошують, що тривало це військове протистояння упродовж 101 року.

Вже наприкінці ХVІ — початку ХVІІ сторіч, Московське царство здійснює низку походів на Кавказ з метою опанувати узбережжя Каспійського моря і кавказький торговий центр — місто Дербент. Утім, ці походи завершилися катастрофічною поразкою. З початку ХVІІІ сторіччя такою ж поразкою закінчується вторгнення військ Петра І на територію Чечні. Але експансія Російської імперії набирає нових обертів і спроба побудувати в 1762 році фортецю Моздок на землях кабардинців викликає невдоволення горців і призводить до перших масштабних бойових зіткнень.

 
Пьотр Грузінський. Горяни полишають аули через наближення російських військ, 1872 рік

Відтак черкеси (кабардинці) починають жорстку та довготривалу війну проти Російської імперії. Поступово до цієї війни долучаються інші черкеські субетноси. Так, наприклад, убихи, шапсуги та хатукаївці в 1840 році буквально за два тижні знищили всю так звану "Чорноморську лінію" — низку фортець, що їх російські імперці побудували вздовж чорноморського узбережжя.

В 1860 році черкеси створюють черкеський меджліс (Адиге Хасе) – спільний урядовий орган для координації антиросійського черкеського спротиву та виходу Черкесії на міжнародну арену для отримання підтримки та визнання Черкесії, як незалежної держави у війні з Російською імперією такими державами як Великобританія та Османська імперія.

У 1860-х роках представники Хасе приїздили з делегаціями у Лондон і Стамбул, щоб заручитись підтримкою. Вони наголошували, що росія витрачає величезні кошти, аби поширювати брехню про кавказькі народи. Але тримаючи на Кавказі півмільйонну армію (Кавказький корпус), росія однак нічого не може вдіяти із цими, як вона стверджує, "дикунами".

Геноцид черкесів

Відчайдушний спротив горців та невдалі спроби його перемогти у відкритій війни підштовхують імперське керівництво до рішення про тотальне знищення черкесів. До цього ("очищення Кавказу від ворожих народів") неодноразово закликали російські воєначальники на Кавказі — Єрмолов, фон Засс, Євдокімов, Барятинський, Воронцов. Цей план починають здійснювати з 1860 року.

Окрім репресій і звірячого знищення населення гірських аулів проводився також підрив економічної бази горців — вирубка лісів, знищення посівів, експропріація худоби, вилучення продовольчих запасів. Тобто й тут імперія використала для знищення народу свій звичний інструмент — голод. Полонених черкесів — дітей та жінок — продавали у кріпацтво російським поміщикам. Решту черкесів примушували виселятися з рідної землі.

Додам, що в черкесів були власні "залізні" правила ведення війни, яких вони дуже чітко дотримувалися. В жодному разі не можна було витоптувати посіви, спалювати будинки, псувати середовище. Ти можеш брати полонених, можеш вести відкритий бій, але ти ніколи не спалюєш дерева, виноградники, будівлі, не топчеш жито. Є багато свідчень про те, як черкеси робили набіги на Катеринодар. Вони могли би його спалити, але цього не сталося через правило не підпалювати людські помешкання. Методи росії відрізнялися абсолютно!

Генерал фон Засс, наприклад, вирізнявся особливою жорстокістю. Він колекціонував голови горців. Обіцяв за кожну 10 карбованців. І от, коли закінчувався бій, між російськими солдатами починалися бійки за голови полеглих. Ось де справжнє дикунство! Потім ці моторошні трофеї надягали на списи і виставляли на стінах фортів. Власне, легендарний аварський вождь і воєначальник Хаджі-Мурат після своєї смерті теж був обезголовлений, а його голову відвезли в Петербург, де вона зберігалася в кунсткамері.

 

Тим часом залишки горців російські війська витісняли з їхніх рідних земель. Їх зганяли до морського узбережжя та змушували переселятися до Османської імперії. Багато десятків тисяч черкесів загинуло під час цього "згону". Він розпочався ще восени та затягнувся в зиму. Тисячі валок з вигнанцями прямували до чорноморського узбережжя, і свідки описують, що ця дорога сліз була всіяна десятками тисяч трупів. Люди замерзали, вмирали від хвороб і голоду.

На березі моря збиралися сотні тисяч людей. Там був конвой, який слідкував, аби ніхто не втік. До берега припливали турецькі фелюги, яким було дозволено забирати мухаджирів. Люди віддавали все, аби сісти на корабель, — шашки, оздоблені золотом і сріблом, одяг, коштовності. Кораблі були переповнені і нерідко тонули. Приблизно 50% втікачів вмирали ще дорогою. До речі, черкеси не їдять рибу з Чорного моря, адже вважають що ця риба годувалася тілами їхніх пращурів. І так воно було.

Вигнанців називали "мухаджири", так нарекли послідовників пророка Моххамеда, які вирушили за ним, щоб не залишатися під владою ворогів. На цих світлинах можна побачити мухаджирів, які дісталися іншого берега на території Османської імперії і їх там зазнімкували. Можемо по обличчях зрозуміти, що ці люди пережили і що з ними було.

 

Та навіть коли вони добиралися до рятівного берега, турки не могли забезпечити відповідних умов для такої великої кількості прибулих. Вже після подорожі через море на знесилених і виснажених людей чатували голод і хвороби — чума, тиф, віспа. Є дані, що чумою черкесів росіяни зумисно інфікували — дарували заражені "чумні" бурки. Тобто вже тоді використовували хворобу як біологічну зброю. Англійський кореспондент, який бачив усе на власні очі, писав, що кожного дня вмирає від 200 до 600 адигів.

Османи починають розселяти новоприбулих. Але трагедія черкесів триває: вирвані зі своєї екосистеми та свого звичного побуту, вони опиняються у незвичних для себе умовах — серед пісків, абсолютно необжитої природи. І можна собі тільки уявити, яких зусиль треба було докласти, щоб вижити і стати на ноги.

 

Втрати корінного кавказького населення унаслідок цього всього — катастрофічні. Кабардинців, яких до війни було 500 тисяч, залишилося 35 тисяч. Шапсугів було 300 тисяч, залишилось 1983. Натухайців було 240 тисяч, залишилось 175. Убихів було 74 тисячі, залишилось 0. Це ті, які залишилися на своїх рідних землях.

Всі історики згодні, що на Кавказі загалом залишилося не більше 10% від колишнього черкеського населення.

Без сумніву, це один із найбільших злочинів російського імперіалізму ХІХ століття і класичний приклад геноциду, внаслідок якого кількість корінного населення Кавказу зменшилася в рази. І ми маємо знати, пам'ятати та поширювати правду про нього, наголошуючи, що Російська імперія, як би вона не міняла свої назви — Московське царство, Російська імперія, Советський Союз, Російська Федерація — абсолютно не змінилася і методи її не змінилася. Вона й далі чинитиме ті ж самі злочини, як робить це зараз в Україні, аж поки колонізовані народи не дадуть належний опір.

За ліквідацію Коновальця – трикімнатна квартира і 1000 рублів на меблі

В архівних фондах розвідки знайдено матеріали, які проливають світло на деякі подробиці широкомасштабної операції з ліквідації голови Проводу ОУН Євгена Коновальця, яку 23 травня 1938 року здійснив Павло Судоплатов за прямою вказівкою Йосипа Сталіна. Нові свідчення злочину більшовицького режиму проти українського визвольного руху ґрунтуються на письмових доповідях одного з головних фігурантів справи Василя Хомяка – особливо цінного агента ГПУ/НКВД УСРР, який діяв під псевдонімами "Лебедь" та "82" і якому вдалося впровадити убивцю у близьке оточення лідера українських націоналістів під виглядом свого родича.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.