Судовий процес у Будинку культури. Уривок із книжки Лесі Бондарук "Справа Гончарука"
12 липня 1989-го, за два роки до відновлення незалежности України, радянська влада розстріляла Івана Гончарука, колишнього вояка Української повстанської армії. 19-річним він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ і прокуратура Волинської области 1987-го відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків.
Що читаємо? Леся Бондарук "Справа Гончарука". Останній розстріляний повстанець. Видавництво "Локальна історія", 2025 рік
12 жовтня 1987 року.
Процес розпочався об 11:00 — з допуску в розгляді справи громадського обвинувача Радіона Цюрика, 1930 року народження, члена КПРС, жителя села Грудки, який працював інженером із техніки безпеки колгоспу імені Радянської конституції. Далі суддя Борис Плахтій провів процедуру встановлення особи підсудного — Івана Гончарука, зачитавши його короткі біографічні дані. Оголосили склад суду: суддяголова Борис Плахтій, народні засідателі Ганна Артеменко, Богдан Панчук, секретар Котік, прокурор Петро Думало, громадський обвинувач Радіон Цюрик, захисник Іван Британчук.
Голова зачитав підсудному і потерпілим їхні права. Свідків у залі не було. Оголосили початок процесу.
Прокурор зачитав обвинувальний висновок. На пропозицію прокурора, за підтримки членів суду, судова колегія ухвалила рішення про порядок розгляду: допитати підсудного, потерпілих, свідків та дослідити інші докази, зокрема, матеріали судмедекспертиз, довідки, списки й інше.
Суддя надав слово Іванові Гончаруку. Він коротко розповів про себе і своє перебування в УПА. Відповів на кожне зі звинувачень, які зачитав перед цим прокурор.
Цікаво, що у справі немає рукописної стенограми судового процесу, є лиш рукопис вироку. У друкованій версії обвинувачений розповідає все, зізнаючись у всіх звинуваченнях, окрім убивств Івана Ладана й Антона Шептура. Кілька разів повторює: "Шептурів я не знав і не знаю. Не вбивав Шептура Антона". Наголошує: "Вбивств на моїй совісті немає. Перед людьми і совістю я чистий". І надалі повторює: "Моя спеціальність була — стояти на посту", — як і визначило йому слідство. Мова Гончарука у протоколі судового засідання не розмовна, а схожа на відповіді з протоколів допитів.
У другій половині дня заслуховували потерпілих.
Варвара Гончарук, донька голови сільради Терентія Гончарука, сказала: "Я не знаю, чи був Гончарук у банді".
Йосип Кіпень, син убитого колгоспного землеміра Адама Кіпеня, наприкінці свідчення зазначив: "Я не знаю, хто з Грудок і Доброго був у банді".
Іларіон Козел, син убитого секретаря сільради Зіновія Козла, свою розповідь закінчив словами: "Не знаю, чи був на той час в тій банді Гончарук І. С. Його не знаю особисто і не бачив".
Дем'ян Костючик повідомив, що був у Червоній армії та з листа матері довідався, що повстанці вбили його брата Івана, який був бійцем винищувального батальйону НКВС. Гончарука він не назвав, а на уточнювальне запитання прокурора відповів: "Після того як я пішов в Червону армію, Гончарук пішов у банду. 1986 року я бачив Гончарука в церкві, знав, що він був у банді, відбував покарання за це".
Петро Кот, брат убитого Матвія Кота, про Івана Гончарука взагалі не згадав: "Я не знаю, хто вбив брата. Знаю лише, що Кошель стояв на варті".
Далі виступав Микола Найдич, за заявою якого й розпочалося нове слідство проти Гончарука. Він ствердив, що нібито бачив, що Гончарук бив його матір. Далі розповів про вбивство подружжя Решетовських, де також зробив Гончарука прямим учасником. Аргумент: "Так розповідали односельчани". Найдич звинуватив Гончарука й у вбивстві Шептура, про що почув від тітки.
Член винищувального батальйону НКВС Харитон Найдич розповів, як повстанці захопили його і ще чотирьох "істребків": ""Збруч" на узліссі вишикував нас і став запитувати, скільки разів ми були в засідках на бандитів. Заслухавши наші відповіді, бандити почали нас бити". Щодо участі Гончарука: "Можливо, він і був присутній при тому, як нас били бандити".
Потерпілий Іван Решетовський, онук вбитого подружжя Решетовських, розповів, що його дід і баба дружили з сім'єю партизана Панаса Тарарая. "Бабця часто навідувалась до них додому", і через це до них прийшли повстанці. Він засвідчив, що Іван Гончарук "стояв на вулиці, потім приєднався до бандитів та став нас супроводжувати".
Перший судовий день закінчився о 18:00.
* * *
13 жовтня 1987 року.
Суд продовжив роботу о 10:00.
Першою виступала Христина Северин, дружина вбитого повстанцями землеміра Івана Северина. Вона не назвала жодного прізвища членів УПА.
Член винищувального батальйону НКВС Григорій Тимошик приїхав свідчити з Комунарська Ворошиловградської области* . Розповів, що багато його односельців пішло в УПА і він з "істребками" боровся з ними. Під час затримання одного з їхніх бив і Гончарук.
Агент НКВС Юрій Турковець — "Груша" розповів, як у 1945 році повстанці побили його і вбили його дружину. Серед нападників був і Гончарук. Саме за цей епізод він уже відбув покарання на Колимі — понад 11 років.
Потерпіла Евдокія Федчук заявила, що Гончарука не знає. Вона розповіла, як повстанці вбили її батька Марка Моцюка за те, що був учасником винищувального батальйону НКВС.
Анна Шептур розповідала, як члени УПА вбили її батька. Стверджувала, що саме Гончарук тричі стріляв у чоловіка. На уточнення адвоката Анна визнала, що цю інформацію отримала від матері. Але потім знову почала казати: "Я тебе впізнала, "Джанко", це ти вбив мого батька".
Після короткої перерви почали слухати свідків.
Ганна Гончарук, дружина обвинуваченого, розповіла історію їхнього знайомства і спільного життя: "Чоловік був хорошим сім'янином, турботливим чоловіком і батьком. Ми часто з сім'єю їздили до нього на батьківщину в село Грудки, ніхто з сусідів і близьких нічого нам не розповідали про минуле мого чоловіка. Для всіх він був хорошим товаришем, тому цей арешт для мене являється несподіваним".
Петро Гончарук розповів, що повстанці вбили його батька Терентія Гончарука, бо той був головою сільради Осовців. На запитання адвоката він відповів: "Я точно не можу сказати, чи був серед тих бандитів Гончарук Іван".
Повстанець Василь Луцик — "Бойовий" приїхав свідчити з села Андрушівка на Житомирщині, де жив після звільнення з табору. Стверджував, що був в одній групі з Гончаруком. Бачив, як повстанці вбили голову сільради "за те, що служив партизанам". На запитання прокурора уточнив: "В той вечір я Гончарука Івана не бачив в хаті Терентія Гончарука". Іван підтвердив, що знайомий з Василем з часів УПА, а в хаті голови не був, бо стояв під будинком "на варті".
Ганна Базальчук розповіла, як у її будинку в селі Мостище повстанці вбили учасників винищувального батальйону НКВС. Жодних прізвищ не назвала.
Її односелець Олексій Олісейчик теж оповів цей факт без прізвищ.
Його брат Йосип Олісейчик доповнив розповідь тим, що його дружина серед повстанців упізнала Кошеля на псевдо "Кубах".
Кошель і був наступним промовцем. Приїхавши на суд із Дніпропетровської области, розповів про своє перебування в УПА і наголосив: "У всіх цих епізодах вбивств людей приймав участь Гончарук Іван по кличці "Лісовий". Як бандит він зарекомендував себе добре".
Володимир Солоненко з села Мельники також розповів про убивство повстанцями активістів і голови сільради Івана Ладана, але не назвав жодного прізвища.
Другий день суду закінчився о 16:00.
* * *
14 жовтня 1987 року.
Засідання продовжили о 10:00.
Йосип Голодюк пригадав, що коли був в армії, дізнався з листів близьких, що його сусіда Антона Шептура вбили бандити. Хто це був конкретно, йому не відомо.
Єрмолай Іщик підсудного не знав. Він поскаржився судді, що 1944-го невідомий бандит увечері забрав у нього вдома шапку-вушанку й черевики. Цей чоловік мав 20–22 роки, колега з двору кликав його "Джанко". Однак Гончаруку в той час було 19 років і в УПА він мав псевдо "Лісовий", інакше повстанці не могли звертатися. Прокурор запитав Іщика, чи був він у Шептура, коли той повернувся з армії. Єрмолай підтвердив, що виходив з його хати, коли прийшли члени УПА, але: "Опізнати я цього бандита не можу, оскільки бачив його хвилини 2–3".
Прокурор знову дав слово Анні Шептур. Та сказала, що її батька вбив Гончарук. Іщик не пояснив, чому не лишився захистити сусіда. Натомість Іван промовив: "Я в тій хаті не був".
Петро Іщик, племінник Шептура, мав на той час 12 років. Він заявив, що впізнав убивцю дядька тільки-но на суді — це був Гончарук.
Федір Іщик, житель села Осівці, описав, як знайшов у лісі тіло вбитого "істребка" Івана Костючика.
Пенсіонер Іларіон Костючик з села Грудки повідомив, що знає Гончарука з дитинства. Переповів чутку від матері іншого сусіда про розправу повстанців над п'ятьма членами винищувального батальйону НКВС і підсумував: ""Джанко" поводив себе у банді як бандит. В банді хороших людей немає".
Степан Костючик розповів, що у 1942–1945 роках перебував в Австрії, куди його вивезли нацисти. Попри це, звинуватив Гончарука у перебуванні в "банді".
Параскевія Кот, сестра Миколи Найдича, підтвердила слова брата.
Евдокія Кузьмич із села Грудки розповіла, як "бандити" побили її мачуху Меланію Кузьмич. Про участь Гончарука нічого не сказала.
Єфімія Михайлик була сусідкою Решетовських у Грудках. Сказала, що чула постріли зі сторони кладовища, але зазначила: "Не знаю, хто вбив Решетовських. Я з будинку не виходила, боялась. Гончарук на той час також був у банді".
Ганна Найдич, ще одна сестра Миколи Найдича, знову розповідала про побиття матері Оксани. Вона звинуватила в участі Гончарука.
Івана Ратнюка з села Грудки німці також вивезли на примусові роботи до Австрії. Коли повернувся, то почув від односельців про діяльність "озброєних банд українських націоналістів", серед яких бачив і Гончарука.
Його односелиця Ірина Решетовська свідчила, що є двоюрідною сестрою члена винищувального батальйону НКВС Івана Костючика, якого вбили повстанці. Гончарука не знала.
Пенсіонерка Парасковія Салінська розповіла про напад на її хрещеного батька Юрія Турковця, який був агентом НКВС. Не назвала жодного прізвища.
Інша пенсіонерка Катерина Сацик розповіла про розправу повстанців над "істребками", бачила серед них Гончарука.
Пенсіонер Іван Сотник просто виступив проти УПА, заявивши, що Оксану Найдич побила боївка "Збруча".
Микола Хлистік із села Осівці повідомив, що був у церкві у квітні 1986 року. Хтось із селян показав йому Гончарука. Втім підсудного він не знав.
Тетяна Хлистік, донька Антона Шептура, якій у час його смерти було 7 років, повідомила: зі слів своєї матері та старшої сестри Анни знає, що батька вбив Гончарук.
Микита Шептур, товариш Антона Шептура, повідомив, що від селян дізнався, що Антона вбили бандерівці.
О 17:00 закінчився третій день суду.
* * *
15 жовтня 1987 року.
О 10:00 судова колегія перейшла до оголошення документів. Голова Борис Плахтій зачитав протоколи ексгумацій, записи актів про смерть, виписки "зі спецповідомлень про бандпрояви в районі" за різні роки, висновки експертів, які проводили ексгумації. На процес не з'явилися троє свідків, і судове слідство ухвалило рішення закінчувати розгляд справи без них.
Іван Гончарук давав пояснення на запитання адвоката Івана Британчука. Він заперечив участь у вбивстві п'ятьох активістів та Івана Ладана. Визнав, що боровся проти радянської влади. Заявив, що нікого не вбивав і не грабував.
Судове слідство оголосили закінченим. Колегія перейшла до дебатів.
Прокурор Петро Думало запевняв, що немає підстав для пом'якшення вироку і слід застосувати смертну кару. Його підтримав громадський обвинувач Радіон Цюрик.
Слово для захисту надали Іванові Британчуку. Він наголосив: "Гончарук був у банді не як виконавець, а як співучасник. По всіх епізодах, які є в його обвинуваченнях, зафіксовано, що він "стояв на варті", охороняв банду від нападу військ НКВС. Особисто Гончарук не брав участі у катуваннях, пограбуваннях і вбивствах. Враховуючи, що Гончарук тривалий час відбував покарання за ці ж діяння, після відбуття займався суспільно-корисною працею, розкаявся у вчиненому, чесно працював, прошу не застосовувати при призначенні покарання Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, а обрати справедливу міру покарання".
О 16:00 оголосили перерву до наступного дня.
* * *
16 жовтня 1987 року.
П'ятий, останній день судового процесу. О 10:00 суддя Борис Плахтій надав підсудному останнє слово. Іван Гончарук заявив, що визнає себе винним лише частково. Попросив вибачення і наголосив: "На моїй совісті вбитих людей немає. Нікого я не катував і не вбивав, лише стояв на охороні".
Судова колегія перейшла у нарадчу кімнату. Повернувшись, голова Борис Плахтій оголосив вирок: "Смертна кара — розстріл з конфіскацією усього належного на праві особистої власності майна". У залі запанувала тиша. Хтось збоку почав оплескувати, кілька людей підтримали. Вистава закінчилась.
Донька Наталя згадує: "Мама після проголошення вироку побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися до нього, підтримати. Їй не дали. Солдат, що виводив батька, сильно відштовхнув маму. На вулиці їй стало погано".
Через три дні суддя Борис Плахтій, народні засідателі Богдан Панчук і Ганна Артеменко підписали вирок.
В одному з листів, написаних рідним після оголошення смертної кари, Іван бідкався: "Кому я потрібен у такій ситуації? На Волині прожив лиш дитинство. А люди сільські не мали права на суді на захист. Чула, як суддя сказав виступаючій: "То вам не колгоспне зібрання, сідайте!.."? А моє життя прожите на Півночі". В іншому листі наголошував: "Хто може повірити моїй правді, про яку я був позбавлений можливості сказати? Як хотіли — так і зробили". Порівнював слідство 1946-го і 1987 року: "Була б така можливість розказати всю правду свою людині, яка б мене вислухала по закону, без брехні. Хіба я мав право захищати себе своїми свідками? Звісно, що ні. Звісно, мене судив Воєнний трибунал. Нас взяли на місці, по гарячих слідах у той час, і то не приписали брехні такої, як через 43 роки. Хіба мої покази писали? Звісно, ні".
