"Ми охоче плачемо за жертвами, але не вміємо карати злочинців", - Віталій Ляска
Нещодавній скандал із Неллі Буткевич, коли всі щиро дивувалися, як виконавиця радянських репресій може спокійно жити в незалежній Україні, оголює нашу хронічну проблему: ми охоче плачемо за жертвами, але не вміємо карати злочинців. Головна причина в тому, що на початку 1990-х ми змарнували шанс на справжню люстрацію. Ідеться не лише про заборону обіймати певні державні посади, а про цілісну відповідальність за злочини тоталітарного режиму.
Нещодавній скандал із Неллі Буткевич, коли всі щиро дивувалися, як виконавиця радянських репресій може спокійно жити в незалежній Україні, оголює нашу хронічну проблему: ми охоче плачемо за жертвами, але не вміємо карати злочинців. Головна причина в тому, що на початку 1990-х ми змарнували шанс на справжню люстрацію. Ідеться не лише про заборону обіймати певні державні посади, а про цілісну відповідальність за злочини тоталітарного режиму.
Показовим є досвід Чехії, де люстраційні процеси зберігають силу й через десятиліття. У 2008 році 86-річну Людмилу Брозову-Поледнову – колишню прокурорку, яка свого часу домоглася смертного вироку для дисидентки Міледи Горакової – засудили до шести років ув'язнення. Тамтешнє суспільство продемонструвало, що давність злочину не скасовує покарання.
А що в нас? Кілька років тому колишній луцький суддя Борис Плахтій звернувся до суду з вимогою перерахувати свою пенсію. Розголосу ця історія набула не стільки через факт звернення, скільки через суму: 202 895 гривень щомісяця. І все б нічого, якби не те, що саме Плахтій виніс смертний вирок Іванові Гончаруку – колишньому воякові Української повстанської армії. Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року. Проте, гучне обговорення завершилося нічим.
Ба більше, діти й онуки Плахтія безперешкодно продовжують суддівську династію, збудовану на крові борців за Україну. Символічної гіркоти додає те, що на Покрову 2016 року Волинський апеляційний суд привітав Плахтія з Днем захисника України. Уже в добу незалежності він, до того ж, підписував десятки, а то й сотні відмов у реабілітації вояків УПА.
Саме тому, коли історикиня Леся Бондарук запропонувала видавництву Локальна історія видати дослідження про Івана Гончарука та його катів, ми не вагалися. У книжці "Справа Гончарука" вона проаналізувала сотні архівних справ, опитала очевидців і, що найважливіше, поговорила з найближчими родичами героя. Живий репортажний виклад відтворює моторошну історію сфабрикованих справ, доносів сусідів і тиску на свідків – історію не лише минулого, а й, на жаль, нашого сучасного.
У листопаді книжка із післямовою авторства Володимира В'ятровича вже вирушить до читачів. Маю надію, що ця книжка стане одним із каталізаторів до належної оцінки радянського спадку і його живучості у незалежній Україні.
Передзамовити книжку Лесі Бондарук "Справа Гончарука" можна в крамниці видавництва "Локальна історія".
