Корсунь. Фрагмент із книжки "Невиграна війна" Івана Гаврилюка
Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж, Зборів — ці назви глибоко вкоренилися в національну пам’ять як символи козацької військової слави. Однак за блиском цих звитяг ховається парадокс: переможний поступ війська Хмельницького затьмарила прикра поразка під Берестечком, а воєнні успіхи так і не стали тривкими політичними здобутками. Чому ж так трапилось? Відповідь на це запитання історик Іван Гаврилюк шукав не загалом у Хмельничинні, а у воєнному мистецтві очільників Козацької революції.
Двадцять четвертого травня висланий гетьманами на розвідку ротмістр Марек Гдещинський повернувся до обозу з інформацією, що власними очима бачив противника, який повинен був наблизитися до Корсуня або ввечері того самого дня, або вранці 25 травня. Досвідчений вояк, яким був Гдещинський, не помилився — вже перед заходом сонця 24 травня біля коронних шанців з'явилися перші козацькі загони під командуванням Кривоноса. Натомість головні сили союзників підійшли наступного дня: "Козаки до Корсуня ввійшли і військовий табір заклали" (звісно, що в самому Корсуні козаки жодного військового обозу не закладали, бо місто знищили коронні жовніри).
Козаки з татарами, переправившись через Рось, оточили коронний табір з півночі й північного сходу. Двадцять п'ятого травня упродовж дня союзники не атакували великими силами: "У поле вийшли (коронярі — І. Г.), з ними (козаками і татарами — І. Г.) забавляючись, так провели день". Лише кілька сотень ординців атакували лівий фланг коронного обозу, обороною якого керував чернігівський каштелян Ян Одживольський, але були відкинуті вогнем артилерії: "Казав (Ян Одживольський — І. Г.) по них (кримцях — І. Г.) вдарити з гармат, і вбито поміж них когось знатного; бо його татари взявши, перекинули через коня: й іншим дісталося, і коням". Контратак коронної кінноти також не було, адже Миколай Потоцький побоювався козацьких засідок і оточення своїх хоругв татарськими силами. Натомість козаки до полудня намагалися атакувати коронні фортифікації правого флангу: "Калиновський, польний гетьман, козаків, які кілька разів на нього наступали, відкинув, і, так нічого того дня не досягнувши, ворог припинив бій". Надалі тривали лише малозначущі сутички гарцівників у яких "за Божою ласкою ворог успіху не мав, з нашої (коронної — І. Г.) сторони мало що пало (мало хто загинув — І. Г.) і, мабуть, Господь Бог благоволив того дня панам гетьманам нашим". Козаки вже не атакували, лише під'їжджали, приглядаючись до неприятельського війська й табору.
Із тих маневрів і атак козацько-татарських військ на коронні фортифікації під Корсунем добре видно, що їх головна ідея полягала в тому, щоб виманювати коронні хоругви (принаймні кінноту) з-за валів, щоб їх оточити, відрізати від обозу і знищити. Фрагментарні сутички 25 травня стали "розвідкою боєм". Це були логічні дії, бо Хмельницький добре розумів малу ефективність прямого штурму ворожого обозу. Повторювалася ситуація з-під Жовтих Вод, проте під Корсунем вона була значно складнішою. Загін Миколая Потоцького був потужнішим від підрозділів Стефана Потоцького, готовим до оборони, мав запаси продовольства та доступ до води (хоч після спалення Корсуня може не все видавалось для коронярів настільки оптимістичним). Також очікували, що прибудуть надвірні формування Яреми Вишневецького. Попри чисельну перевагу над коронною армією, лише половина союзницького війська надавалася до штурмування укріплень (реєстровці й частина випищиків, драгунів-русинів тощо). Зрештою, було важко розраховувати на зраду великої кількости жовнірів, як це трапилось під Жовтими Водами, хоча в магнатських підрозділах драгуни й піхота були переважно руського походження. У цій ситуації, зважаючи на інертність коронних військ у перший день протистояння, Хмельницький повинен був або почати довготривалу облогу, або якось по-іншому (по-новому) змусити супротивника полишити позиції. На початку війни козацький гетьман не був прихильником зволікання та пасивної поведінки, і хоча знав, що хан Іслам Герай уже вийшов із Криму, постановив на нього не чекати. Натомість вирішив виманити коронярів у поле і почав діяти у двох напрямках.
Під вечір 25 травня коронярі полонили кількох ординців й одного козацького перекладача: "На самому заході сонця татари почали з'їжджати з поля до коша. На щасливу добру ніч виїхали на поєдинок з нами (коронярами — І. Г.). Наші гарцівники невимушено взяли до неволі дев'ятеро татар і бута або козацького тлумача". Під час тортур бранці, а особливо бут, повідомили, що козаків є 20 000, а кримців понад 40 000 осіб. Це вчетверо більше аніж було насправді. Окрім того, козак розповів, що Хмельницький очікує на прибуття хана з усією ордою. Це була перша значна дезінформаційна операція козацького очільника, спрямована на командування коронних військ. Граб'янка, а за ним і сучасні українські історики, пише, що перекладач, "будучи від природи кмітливим та хитрим", добровільно пішов на смерть, потрапивши в неволю і розповідаючи ворогові те, що було вигідно Хмельницькому. Самуель Твардовський також дотримувався думки, що цього бута спеціально підіслав козацький ватажок, і він своїми зізнаннями залякав коронярів.
Також ввечері 25 травня біля містечка Стеблів (західніше від Корсуня) козаки почали інженерні роботи на річці Рось, щоб позбавити коронярів води. Незабаром її рівень знизився, тому в коронярів виникли побоювання, що за якийсь час води не стане. До того ж коронний табір стояв у місці, де не було можливости випасати коней, а хороші пасовища містились вже поза вогнем артилерії.
У цій ситуації Миколай Потоцький зробив саме те, чого від нього очікував козацький гетьман: скликав старшин на воєнну раду й запропонував вийти поза укріплення і негайно відступити: "Викликали до себе Й. М. пан краківський із Й. М. паном чернігівським воєводою (Марціном Калиновським — І. Г.) всіх полковників, ротмістрів, поручників […] у війні досвідчених і консультувалися з ними, що далі з неприятелем робити і як силам його протистояти. Чи боронитися з окопів, чи йти далі […] і якщо йти, то яким шикуванням і якими хитрощами". Ствердив, що за якийсь час не стане поживи і води, вже не було де випасати коней, а допомога в найближчий час видавалася непевною (очевидно, знову забули про хоругви Вишневецького, зрештою, зв'язок між обома корпусами був остаточно перерваний). Також зауважив, що якщо залишитися на місці, то швидкий підхід хана Іслам Герая зі всією ордою, про який говорив козацький перекладач, грозить коронному війську неминучою загибеллю: "У такій неприятельського війська облозі немає де коней випасати, а до того за один день прибуло 15 000 козацтва, а нам відсічі ані жодної допомоги немає звідки сподіватися. Боронячись на місці певна всім згуба; табором уходячи є якась надія". Думку Потоцького підтримали військовий обозний Миколай Беґановський і частина старшин із гетьманської клієнтели. Натомість польний коронний гетьман Калиновський, чернігівський каштелян Ян Одживольський та інші пропонували битися у відкритому полі, пригадуючи Цецору й відсутність сил, придатних до оборони земель Речі Посполитої у разі поразки. Щоправда, не представили свого плану битви — схоже, що спочатку хотіли розбити татар, а згодом полишених козаків (однак сумнівно, що останні пасивно б дивилися на побиття своїх союзників). Бачимо, що обидві пропозиції передбачали вихід поза укріплення, проте, якщо б план Калиновського не спрацював, коронярі мали шанс повернутися до табору, натомість якщо б відходили від Корсуня під захистом возів, то такої можливости вже не залишалося. Зрештою, Потоцький різко перервав всі дискусії і наказав готуватися до відступу в напрямку Білої Церкви через Богуслав: "Пану краківському […] вся старшина радила, аби на одному місці чекав, щоби тим часом людей більше зібралося, котрий (Потоцький — І. Г.) не дозволив нікому себе переконати і рушив". Таким чином залишив корпус Вишневецького на Лівобережжі, не очікуючи прибуття руського воєводи, якому, можливо, сам наказав маршувати під Корсунь. Великий коронний гетьман вирішив відходити за допомогою табірного шикування. Табір мусив бути мобільним, тому покинули важкі підводи й карети; з собою взяли приблизно 1 400 легших возів. Їх поставили у вісім рядів один за одним. Тим самим Миколай Потоцький ніби запозичував козацьку тактику з минулих років — замикався в рухомому таборі й віддавав оперативну ініціативу противникові.
Відступ з-під Корсуня став вершиною невдалих дій гетьмана Миколая Потоцького навесні 1648 року. До кінця життя був за це дуже критикований — наприклад, присутній тоді в обозі Адам Єронім Сенявський, який уже після викупу з неволі всю вину за Корсунський погром поклав на Потоцького: "Це (поразка під Корсунем — І. Г.) сталося через злу раду й мале серце Й. М. пана краківського, який, якби серця не втрачав, то залишився на доброму місці, коли були окопані та мали амуніцію, а також продовольства на два або три місяці та могли боронитися і супротив чинити неприятелю, відтак особливо татари мусили б відступити з поля. Але Й. М. пан краківський не хотів слухати порад старих жовнірів, слухав тільки осіб незнаних, відступив з того місця на гірше, лише одним табором себе забезпечивши в лісі на болотах". План відступу був поганий з усіх точок зору. Дорога на Білу Церкву через Богуслав, якою планували рухатися, не надавалася до просування великого табору. Вона не була пласкою і безводною, як степові терени, де могли використати вози, щоб оборонятися проти кримців. В околицях Корсуня було багато ярів і лісів, що ускладнювало рух великого війська, а натомість робило легшим облаштування засідок, з чого, зрештою, скористалися союзники. Також існувала друга, довша дорога до Богуслава, що тягнулася над Россю, проте Хмельницький слушно вважав, що Потоцький не стане маршувати відкритим простором і наражати свою армію на обстріл козацької артилерії та атаки татар. Коронний табір, що, згідно з підрахунками Івана Стороженка, становив до 100 метрів завширшки, зважаючи на свої розміри не міг посуватися жодним шляхом, а тому різних природних перешкод не сила було уникнути. Також не існувало можливости потаємно відірватися від військ союзників, бо рух сотень возів, коней і людей створював страшенний гамір. Та нехай якщо б Потоцькому вдалося відступити до Білої Церкви, а потім десь на захід, то на яку допомогу міг сподіватися, навіть беручи до уваги його постійні кількамісячні прохання про підтримку? Корпус Яреми Вишневецького залишався за Дніпром, тому на нього вже не розраховував. Певно, його сили могла зміцнити королівська гвардія, яку після Корсуня і так вислано в Україну, та надвірні формування (частина з них вже билася під Жовтими Водами й Корсунем, проте більшість залишалася нескликаною або розміщеною на землях своїх патронів, як, наприклад, головні підрозділи сандомирського воєводи Владислава Домініка Заславського-Острозького). Це були серйозні сили, проте щоб їх скликати, потрібно було багато часу. Потоцький, можливо, розраховував на те, що Хмельницький не ризикне рухатися далі Білої Церкви, за традиційний кордон козацьких земель. А може, мав інформацію про певні таємні розмови поміж королем і козацьким ватажком, про які тепер уже нічого невідомо.
