Спецпроект

Як Донецький університет не дав присвоїти собі ім'я Василя Стуса

...Один із представників шанованого філологічного факультету заявив, що Василь Стус - надто висока особистість, і присвоєння його імені установі лише принизить його, і сам Стус, на думку доповідача, з цим би не погодився.

Зі спогадів про Донецьк, точніше про Донецький національний університет. Давно хотіла поділитися цими спогадами.

Мова йде про те, як у 2009 році університету намагалися присвоїти ім'я Василя Стуса, і не вдалося.

Я тоді працювала в Гуманітарному інституті, структурному підрозділі ДонНУ, і навіть очолювала профспілкове бюро цього інституту (уявіть собі - було таке).

Оскільки питання вирішувалося через загальні збори університету, а ними займався профком і профбюро факультетів і підрозділів, то довелося бути трохи в курсі, у тому числі кулуарних розмов.

Історія незабутня, скажу вам. І враження теж.

Ініціювала процес присвоєння імені В. Стуса університету громадська організація "Поштовх", в активі якої були студенти історичного факультету.

Ці молоді люди проштовхували свою ідею з патріотичних міркувань, але не знайшли розуміння у керівництва університету і тому звернулися до Міністерства освіти за підтримкою. Нагадаю, міністерство тоді очолював Вакарчук.

Іноді я думаю, що якби наше міністерство не мало тієї всеосяжної влади над університетами, яку воно фактично має, то нікому б і на думку не спало звертатися до нього. Принаймні на Заході таку ситуацію дійсно важко собі уявити.

Але у нас міністерство має можливість управляти вишами, тому в ситуаціях, коли дуже хочеться переконати ректора прийняти якесь рішення, зазвичай звертаються до міністерства.

Хлопці так і зробили, після чого, як відомо, Вакарчук надіслав в ДонНУ свій знаменитий лист, в якому зазначав, що він "не заперечує" проти присвоєння імені В.Стуса Донецькому національному університету.

Що тут почалося, важко навіть передати. Проігнорувати такий лист, звісно, було неможливо. Логіка стосунків підказувала, що це - директива, до якої слід поставитися дуже серйозно. Але, з іншого боку, виконувати її керівництво ДонНУ також не мало бажання. В кулуарах почалося жваве обговорення того, чому неможна цього робити.

Найбільш ходовими було три аргументи:

1) про те, що Стус - поганий поет. Знайшлися навіть якісь його вірші, які зачитували для ілюстрації;

2) про те, що присвоєння імені - це фактично зміна назви і, відповідно, зміна всієї документації, а це потягне за собою неабиякі витрати;

3) про те, що все це - маніпуляція, якою університет хочуть втягнути в політичні ігри, а на це ні в якому разі не треба піддаватися.

Для того, щоб захистити себе від необхідності приймати це "рекомендоване згори" рішення, було вирішено скликати збори трудового колективу університету. Вони мали винести колективний вердикт про відхилення цього рішення як такого, що начебто не відповідає інтересам університету.

Мені довелося побувати на цих зборах, і деякі, найцікавіші ідеї, які там висловлювалися, збереглися у моїй пам'яті.

Звичайно, всі, хто виступали з трибуни актового залу, говорили про те, що це рішення ні в якому разі приймати не можна. Всі були проти.

Найодіозніші аргументи були такого роду: один із представників шанованого філологічного факультету заявив, що Стус - надто висока особистість, і присвоєння його імені установі лише принизить його, і сам Стус, на думку доповідача, з цим би не погодився.

Інша, не менш поважна доповідачка, здається, з економічного факультету, сказала, що присвоювати імена університетам - це не європейська традиція (sic!), бо "провідні європейські університети, у тому числі Гарвард і Оксфорд, не носять імен людей, а лише назви за місцевістю, де вони розташовані".

Це звучало дивовижно, тому що загальновідомо, що Гарвард носить ім'я свого засновника і мецената, а оксфордські коледжі практично всі мають чиїсь імена, і серед них трапляються імена поетів (наприклад, Keble College).

Окремим трендом у виступах було таврування самої організації "Поштовх", представники якої, між іншим, також були в залі.

Апофеозом цього жанру став виступ поважної професорки з історичного факультету, яку я знаю особисто, і завжди вважала талановитою викладачкою. Сильно ж вона мене здивувала у той день.

Ця жіночка підійша до мікрофону і сказала, що в неї взагалі "брєзглівоє отношеніє" до самої цієї організації та студентів, які її очолюють і яких вона добре знає.

Далі вона продовжувала промову в такому ж дусі, говорячи про те, як ці студенти неетично вчинили, поставивши університет і ректора в таку "незручну" ситуацію (читай - перед міністерством), коли цілому колективу ДонНУ доводиться проводити збори і відмовлятися від "нікому не потрібного" рішення. І т.д, і т.п.

Виходило так, що вона вважає всіх цих молодих активістів глибоко аморальними людьми. Я слухала все це і думала: чому ця система виховує таких викладачів, які готові поливати брудом своїх власних учнів? Все це виглядало як судилище в стилі 1930-х над "ворогами народу", або в стилі 1970-х над інакомислячими.

Закінчилися ці збори, як і планувалося, відмовою від будь-якого присвоєння будь-яких імен. В резолюції було посилання на "автономію університету", яку начебто хотіли порушити ті, хто просували всі ці стусівські ініціативи.

Мушу зізнатися, я також проголосувала за цю резолюцію. В мене був мандат від мого інституту саме на такий голос. Хоча душею я кожну хвилину була за присвоєння ДонНУ імені В. Стуса.

Але сталося воно саме так, як сталося. У сфері автономії це було, мабуть, єдине, що Донецькому університету вдалося відвоювати у всесильного міністерства.

Але ректору ДонНУ це все рівно не допомогло. Через рік його звільнили представники "донецької команди", які прийшли до влади в Україні, і яких він, мабуть, і думав задовольнити, відрікаючись від імені Стуса.

Джерело: FB Олени ПАНИЧ

Дивіться також:

Регіонали Горлівки обізвали Стуса фашистом

Сердце, самогубство чи вбивство? Як загинув Стус

Арештована коляда або Погром шестидесятників 1972 року

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

В РФ знищують музей табору, де помер Стус

Медведчук не відчуває провини за Стуса

Стус і Нобель. Демістифікація міфу

Закордонне представництво УГВР. "Америка нам допоможе!"

Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними.

Опіум, вбивства, валютні спекуляції: китайські таємні організації в радянській Україні

Для більшості маловідомим залишається факт, що у першій половині XX cтоліття в Україні існувала доволі помітна китайська діаспора. Китайці оселилися в багатьох містах та навіть селах переважно на півдні та сході країни, а райони, де вони колись компактно проживали, до сих пір в народі називаються "шанхаями". Там, де виникали китайські діаспори, неодмінно з'являлися і злочинні угруповання та таємні містичні братства, більш відомі в масовій культурі як тріади.

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.