Спецпроект

Історія Голоду: "За те, що стільком людям життя врятував - в Сибір його"

Мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі - що як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки. Вся рідня в голод їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так, вся рідня.

Є одна річ, яку мушу сказати: мені здається, що люди 30-х років відчували, що буде голодомор. Здогадувались, боялись. Інакше ніяк не можу пояснити, чого мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі - просто цілий лан, а як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки.

Це було на Сумщині - Охтирський район, село Комиші.

В прадіда я не могла запитати, чого він так зробив - він помер в американському місті Гошен, коли мені було дуже мало років, я його ніколи не бачила. А бабусю Степу я питала, але вона не знала - вона в 32-му ще була невелика дівчинка.

Прадід Степан ближче до 33-го був уже не куркуль. Колишній швець, але вже й не швець, уже в нього челядників нема, навіть ту хату, де вони сиділи і шили чоботи, розвалив, там місце в дворі темне, чорне - але вже не куркуль, а середняк.

Про ту квасолю я вже казала, бочечки з квасолею, що стояли на горищі. Квасолю "вони" не забирали, їм тільки пшениця потрібна була.

"Вони" - хто такі були? Активіти? Комуністи? Просто "вони", босяки, до роботи не придатні, з наганом кожен, з онучами з тернових хусток. Ходили ночами.

Пшеницю "вони" забирали, за пшеницю стріляли, пшеницю вишукували закопану, заховану, всю, яка де тільки була.

Вся рідня Прокопенків у 33-му їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так, вся рідня.

Ще прадід Степан завів кіз. Трьох. Їх теж у колгосп не брали, в колгосп забрали корову. Нащо колгоспу кози?

Чотири прадідові дочки - Галя, Тетяна, Степа (моя бабця) і Марфа в голод тільки дивились, що кругом робиться, і носили квасолю рідні в торбинках.

Мій прадід Степан. Фото початку 1960-х років

В те літо було дуже багато дощів.

І ріс бур'ян, такого буряну більш ніколи не росло.

Хто його знає - може, того, що виривати і косити не було кому.

Кози його їли.

Люди по селу мало ходили. Люди від голоду пухли. Опухлі, ледве ворушились.

Сусіди напроти - велика сім'я, дітей повно. А дві дівчинки, калічні трохи: одна дурнуватенька, а друга кульгавенька, то вони тих дівчаток з'їли. Щоб решту дітей врятувати.

Закрили їх без їжі, без води в хлівці, а потім з'їли. Але все-одно не врятувались. Там досі пустир, де їхня хата була, тільки зозуля живе.

Далека рідня прадідова, аж за млином вони жили, всі вимерли, тільки хлопчик малий лишився - дитинку берегли, дитині їжі найбільше лишали.

Моя прабаба Христя у 1950-тих роках

Прабаба Христя пішла і привела того хлопчика до них.

Пирога йому дала з квасолі і лободи, одненького, бо ж не можна так одразу.

Вночі прокинулася з тривоги - а його нема, де спати ввечері ліг, вона в комору - а там він стоїть над макітрою і їсть, і їсть ті пиріжки, один за одним, їсть і плаче, і весь уже обкаканий, і душиться від пиріжків, і лізуть ті пиріжки йому з рота назад, не може їсти...

Його на другий день в садку поховали, там досі хрестик стоїть синій.

Таких хрестиків багато в селі, по садках, по городах, аж страшно, як перший раз бачиш. Люди не дотягли б покійника до кладовища.

Правда, ще звозили в яму, коло кладовища, але то вже тих, кого поховати не було кому, тих звозили.

А "вони" тим часом все ходили ночами, вже й пшениці ніде не було, вже не було що брати, тоді вони стали вимагати гроші, золото, монети старі, царські, що люди поховані тримали. До вчительки прийшли, один її тримав, а другий пістолета наставляв - давай, а то застрелимо. Вона шарпнулась з останньої сили, той стрілив і застрелив свого товариша.

В Сибір заслали вчительку і всю її рідню.

За монети люди - ходили до міста, далеко - і міняли на їжу, але рідко хто доносив їжу до села, в лісочку переймали і грабували. Казали - то "вони" і грабували.

Прабаби Христини батьки були куркулі - старі, нещасні, хворі.

Вже в них усе забрали, вже їм і комини повалили, щоб їсти не могли зварити. Вони закрили вікна, щоб не видно було, і палили вогнище на підлозі в хаті, і варили там ту саму квасолю. "Оті" все-одно побачили, прийшли вночі з реготом, затоптали вогнище, перекинувши казан, розчавили квасолини, перебили весь посуд - вмирайте, куркулі!

З "отими" дівка ходила, дівка була не з села, хто знати звідки привіялась.

І завіялась так само.

Прадіда Степана забрали наступного року. За то, що такий хитрий - скільком людям життя врятував в голод! Ворог народу. В Сибір такого.

Моя бабуся Степанида з моєю мамою і тіткою. Фото кінця 1940-х років

В селі дітей мало лишилось. Як діти в селі череду пасуть - чергуються, виходить десь раз на місяць чи на два тижні попасти. А то - дітей мало було, і все Степанида пасла корів.

Пасла, а їй люди виносили хліб.

З кожного двору, в 34-му - виносили хліб за те, що корови пасе.

І хоч хліба вже було повно, вона у всіх брала і дякувала, бо розуміла, що той хліб тепер для людей означає.

Олена ЗАХАРЧЕНКО - викладач кафедри прикладної математики Національного університету водного господрства і природокористування 

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Тетяна Окопна: Ворота в пекло

Ця колись красива вілла в Празі на вулиці Dělostřelecká (Гарматна) для багатьох стала воротами в пекло. Її історія – типова для багатьох інших будинків у Празі: побудована на радість родині успішного єврейського підприємця була націоналізована нацистами, а після війни відібрана радянськими спецслужбами та передана у власність радянським або чехословацьким комуністам.

Андрій Руккас: «Я вас перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую. Це мало бути цілком інакше»

Такі слова пролунали сто років тому, ввечері 15 травня 1921 р. з вуст маршала Юзефа Пілсудського. Начальник Польської держави, Верховний головнокомандувач Війська Польського просив вибачення в українських вояків за поразку його геополітичних планів, за несправджені надії щодо відновлення української держави, за кров і труди, які довелось перенести українським воякам під час воєнної кампанії 1920 р., за недостатню допомогу з боку польських союзників у найбільш вирішальний момент.

Офіс Віцепрем'єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, Український інститут національної пам'яті: Європейські магніти: 5 місць, які має відвідати кожен турист в Україні

Україна сповнена неймовірними пейзажами та історичними пам’ятками. Серед них багато туристичних магнітів, які розкривають спільну історію з країнами Європейського Союзу. Часом глибина їхнього коріння може здивувати й самих українців. У цьому матеріалі розповідаємо про історичні місця сили, які радимо відвідати кожному мешканцю нашої країни та закордонному туристу

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: наука – наріжний камінь усякого труда!

Сьогодні на сніданок мали рибу, але значно більше втіхи приніс інший результат ловів, розкритий мікроскопом Аткінсона. Він відкрив кількох нових паразитів і забезпечив себе роботою на тривалий час