Спецпроект

Історія Голоду: "За те, що стільком людям життя врятував - в Сибір його"

Мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі - що як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки. Вся рідня в голод їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так, вся рідня.

Є одна річ, яку мушу сказати: мені здається, що люди 30-х років відчували, що буде голодомор. Здогадувались, боялись. Інакше ніяк не можу пояснити, чого мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі - просто цілий лан, а як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки.

Це було на Сумщині - Охтирський район, село Комиші.

В прадіда я не могла запитати, чого він так зробив - він помер в американському місті Гошен, коли мені було дуже мало років, я його ніколи не бачила. А бабусю Степу я питала, але вона не знала - вона в 32-му ще була невелика дівчинка.

Прадід Степан ближче до 33-го був уже не куркуль. Колишній швець, але вже й не швець, уже в нього челядників нема, навіть ту хату, де вони сиділи і шили чоботи, розвалив, там місце в дворі темне, чорне - але вже не куркуль, а середняк.

Про ту квасолю я вже казала, бочечки з квасолею, що стояли на горищі. Квасолю "вони" не забирали, їм тільки пшениця потрібна була.

"Вони" - хто такі були? Активіти? Комуністи? Просто "вони", босяки, до роботи не придатні, з наганом кожен, з онучами з тернових хусток. Ходили ночами.

Пшеницю "вони" забирали, за пшеницю стріляли, пшеницю вишукували закопану, заховану, всю, яка де тільки була.

Вся рідня Прокопенків у 33-му їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так, вся рідня.

Ще прадід Степан завів кіз. Трьох. Їх теж у колгосп не брали, в колгосп забрали корову. Нащо колгоспу кози?

Чотири прадідові дочки - Галя, Тетяна, Степа (моя бабця) і Марфа в голод тільки дивились, що кругом робиться, і носили квасолю рідні в торбинках.

Мій прадід Степан. Фото початку 1960-х років

В те літо було дуже багато дощів.

І ріс бур'ян, такого буряну більш ніколи не росло.

Хто його знає - може, того, що виривати і косити не було кому.

Кози його їли.

Люди по селу мало ходили. Люди від голоду пухли. Опухлі, ледве ворушились.

Сусіди напроти - велика сім'я, дітей повно. А дві дівчинки, калічні трохи: одна дурнуватенька, а друга кульгавенька, то вони тих дівчаток з'їли. Щоб решту дітей врятувати.

Закрили їх без їжі, без води в хлівці, а потім з'їли. Але все-одно не врятувались. Там досі пустир, де їхня хата була, тільки зозуля живе.

Далека рідня прадідова, аж за млином вони жили, всі вимерли, тільки хлопчик малий лишився - дитинку берегли, дитині їжі найбільше лишали.

Моя прабаба Христя у 1950-тих роках

Прабаба Христя пішла і привела того хлопчика до них.

Пирога йому дала з квасолі і лободи, одненького, бо ж не можна так одразу.

Вночі прокинулася з тривоги - а його нема, де спати ввечері ліг, вона в комору - а там він стоїть над макітрою і їсть, і їсть ті пиріжки, один за одним, їсть і плаче, і весь уже обкаканий, і душиться від пиріжків, і лізуть ті пиріжки йому з рота назад, не може їсти...

Його на другий день в садку поховали, там досі хрестик стоїть синій.

Таких хрестиків багато в селі, по садках, по городах, аж страшно, як перший раз бачиш. Люди не дотягли б покійника до кладовища.

Правда, ще звозили в яму, коло кладовища, але то вже тих, кого поховати не було кому, тих звозили.

А "вони" тим часом все ходили ночами, вже й пшениці ніде не було, вже не було що брати, тоді вони стали вимагати гроші, золото, монети старі, царські, що люди поховані тримали. До вчительки прийшли, один її тримав, а другий пістолета наставляв - давай, а то застрелимо. Вона шарпнулась з останньої сили, той стрілив і застрелив свого товариша.

В Сибір заслали вчительку і всю її рідню.

За монети люди - ходили до міста, далеко - і міняли на їжу, але рідко хто доносив їжу до села, в лісочку переймали і грабували. Казали - то "вони" і грабували.

Прабаби Христини батьки були куркулі - старі, нещасні, хворі.

Вже в них усе забрали, вже їм і комини повалили, щоб їсти не могли зварити. Вони закрили вікна, щоб не видно було, і палили вогнище на підлозі в хаті, і варили там ту саму квасолю. "Оті" все-одно побачили, прийшли вночі з реготом, затоптали вогнище, перекинувши казан, розчавили квасолини, перебили весь посуд - вмирайте, куркулі!

З "отими" дівка ходила, дівка була не з села, хто знати звідки привіялась.

І завіялась так само.

Прадіда Степана забрали наступного року. За то, що такий хитрий - скільком людям життя врятував в голод! Ворог народу. В Сибір такого.

Моя бабуся Степанида з моєю мамою і тіткою. Фото кінця 1940-х років

В селі дітей мало лишилось. Як діти в селі череду пасуть - чергуються, виходить десь раз на місяць чи на два тижні попасти. А то - дітей мало було, і все Степанида пасла корів.

Пасла, а їй люди виносили хліб.

З кожного двору, в 34-му - виносили хліб за те, що корови пасе.

І хоч хліба вже було повно, вона у всіх брала і дякувала, бо розуміла, що той хліб тепер для людей означає.

Олена ЗАХАРЧЕНКО - викладач кафедри прикладної математики Національного університету водного господрства і природокористування 

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"