Українська правда
Історична правда

Історія Голоду: "Ваша донька не хвора, ви просто її перегодували"

Лариса Чернишенко _ Вівторок, 30 листопада 2010, 16:03
Версія для друку
Лариса Чернишенко
Народилася в 1930 році в Чигирині на Черкащині. Закінчила Харківський інститут культури. Працювала бібліотекарем, зараз пенсіонерка. Мешкає в Харкові

Під час голодомору мені було 2 роки, тому майже нічого не пам'ятаю. Але мати багато розповідала про те, як наша родина дивом вирвалася з коліщат смерті.

Наша сім'я жила в місті Чигирин Черкаської області. Мої батьки обидва закінчили педагогічний інститут в Черкасах та поїхали вчителювати у село Федвар (нині Підлісне) на Кіровоградщині.

Влітку 1932 року у мого батька Черниша Георгія Павловича (родина змінила призвіще на Чернишенко після війни, бо дуже боялася репресій) виявили туберкульоз залоз гортані. Він поїхав лікуватися до Криму.

Хвороба виявилася довготривалою, довелося зробити операцію, і ще проходити реабілітацію у санаторії. В той час в Радянському Союзі діяла програма по боротьбі з сухотами, тому батька лікували безоплатно, а ще він зміг влаштуватися у Криму вчителем, на час реабілітації.

Мій батько Георгій Черниш у 1930-их роках

Моя мати Черниш Антоніна Максимівна тим часом залишалася в селі вчителювати. У вересні матері дали першу вчительську зарплатню, але купити на неї в селі було вже нічого неможливо. У Федварі починався голод.

Школа ще працювала, і до неї ходили учні, хоч і не всі. Якось на перерві до матері підійшов директор школи Горбатенко:

- Прибули робітники з Пітера, завтра братимуть вчителів прямо з уроків.

- Для чого?

- Щоб допомагали шукати у людей збіжжя. Один з пістолетом, двоє наших нишпорять по схованкам.

Назавтра в школі почали створювати трійки. Горбатенко взяв з собою маму.

В першій хаті була вдова з трьома дітьми, мама відмовилась шукати. Розгніваний гість тикав в неї пістолетом:

- Давай шукай!

Тоді заспішив Горбатенко - він розпоров матрац і витяг торбинку зерна.

- Змилуйтесь, пожалійте діточок! - кинулась жінка в ноги незнайомцю.

- Брешеш, суко! В тебе ще багато чого сховано, а в Пітері робочим по двісті грамів хліба видають!

Він, певне, вірив в те, що говорив.

- Давай шукай! - тикав він маму пістолетом в плече.

Вдова повзала по землі, діти плакали. І тоді мама зомліла.

- Слабкодуха інтелігенція! - гидливо кривився робочий. Горбатенко допоміг мамі сісти. Більше її до загону не брали.

Моя мама, Черниш Антоніна Максимівна у середньому ряду крайня зліва у черкаській спілці "Просвіта"

В селі ставало все голодніше і страшніше.У селян забирали худобу, згоняли силоміць у колгоспи. В класах тепер було напівпорожньо, мама давала голодним дітям по шматочку хліба і відпускала їх додому.

Потім йшла й собі і подовгу сиділа біля вікна, дивлячись на дорогу. Випав сніг і дорога ледь позначалась, так мало по ній ходили і їздили.

Якось в село забрів кінь, мама дивилась, який він худий, самі кості, плентався вулицею.

І раптом чорні тіні замелькали на дорозі - дядьки з сокирами, баби з цеберками... Мить, і гостя розтягли на шматки. Тільки червона пляма лишилась на снігу. Одна баба з пухлими ногами тупо на неї дивилась, вона була надто слабка, щоб боротись за шматок.

У вчителів борошно та іншу їжу не забирали, тому мама відносно не голодувала в порівнянні з селянами. У ті часи у мене почалась важка дизентерія, яка ніяк не проходила. Мати постійно носила мене на руках, щоб я не плакала, тому не спала по декілька діб та падала від втоми.

Вона повністю була зайнята мною, з будинку практично не виходила. До школи вже ніхто все одно не ходив.До неї іноді заходили селяни - батьки її учнів, та вона з ними ділилася їжею, хоча й не багато в самої було.

Заможні родичі батька з Чигирина приїздили та привозили їжу, продаючи потроху своє майно за безцінь. Мій батько повинен був прислати з Криму виклик для нас, бо без нього ми ні з села, ні з України виїхати не могли - вже були застави, але виклика все не було, хоча листи з Криму доходили регулярно.

Якось мати та свекруха вовтузились біля печі, я стала лопотіти:

- Дядя, дядя!

Жінки побачила у вікні страшну пику дядька, зарослу і пухлу, як в утопленика

Через хвилину чоловік зник. Та вийшовши вранці з дому, вони його побачили під вікном. Був він весь розпухлий і холодний, як шматок криги. На пухлих руках шкіра потріскалась, з неї сочилась вода, що перетворилась на крижинки.

Це був батько учениць моєї матері Омелько Христенко. Він іноді заходив та брав трохи провізії у мами для своїх доньок. Та, мабуть, цього виявилося замало. Мати кинулася до їхньої хати, та побачила страшну картину.

Дівчата були старанно загорнуті на ледь теплій лежанці. Крихітні личка так зсохлись, що було не впізнати де Парася, а де Марися. Вони були вже холодні, без ознак життя. Навколо валялася березова кора, від якої був відірваний камбій.

Мати до смерті не могла забути, що турбувалася увесь час за свою маленьку дитину, але не змогла провідати цю родину, хоч їхній батько іноді й заходив до нас і брав їжу, та, мабуть, совість йому не дозволяла приходити частіше.

В нашій родині постійно харчувалася ще прибиральниця зі школи, завдяки нашим припасам вона жила, ще й доньку годувала, хоч ходила теж уже на пухких ногах.

Нарешті навесні родичі батька привезли виклик з Криму, документи з районо і харчів у дорогу (продали свою хату в Чигиріні). Ніколи мати не забуде, як шла з села до станції, як вирвалась з пухлого, вмираючого від голоду села.

Мати рушила в путь зранку. Дорога не близька. В одній руці вона несла речі, на другій тримала мене. Мама скоро стомилась - так, що ледь пленталась, щораз зупиняючись для перепочинку.

Це я, у віці двох років. Фото зроблене влітку 1932 року

І тут вона помітила, що саквояж стоїть на траві. "Вже весна. Який же зараз місяць?"

Нарешті показався будинок залізничної станції... Та що це? Здавалось, велетенська багатоніжка ворушиться вздовж дороги. Тільки замість ніг у неї сорок голів. Опухлі ноги вже не влазять в черевики і замотані в ганчір'я губляться десь в грязюці.

Мати підійшла ближче - сорок голів були голі і блідо-жовті, як линялі гарбузи. Криві провали ротів безперервно волали:

- Дай, дай, дай!

Здавалось, інші слова назавжди покинули гарбузи-голови. Над сороканіжкою хаотично ворушились щупальця рук. Потім вона сповзла на дорогу і розсипалась на безліч страховидних істот, що наповзали на маму напівзігнуті, плазуючи животом, чи на колінах.

Та раптом до ніг мами підкотилась істота не схудла, а, навпаки, мордата зі звірячим виразом лиця. Сильні руки обмацали її боки. Скоро з'явились інші, жінці стало страшно!

"Вони нас з дочкою хочуть з'їсти, як того коня!" Мати злякано озирнулась, та нікого поблизу не було, окрім цієї бездумної рухливої маси багатоніжки. Мордаті підступали, Мати випустила саквояж і обома руками пригорнула до себе мене.

І тут всі вони накинулись на саквояж.

За мить криві роти жадібно ковтали пиріжки, збігались нові, пиріжків не вистачило і вони їли хліб, підхоплюючи шматком масло. Інші брудними жменями пхали до рота сир. Мати машинально засунула в саквояж розкидану дитячу білизну.

На підступах до перону розтягнувся ланцюг міліції. Проте сороканіжка прориваючись іноді, повзла вздовж перону, повторюючи своє: "Дай, дай, дай!"

У матері перевірили документи і виклик. Вона не запам'ятала як дісталась до поїзда. Хтось заштовхнув її у вагон, подав саквояж, хтось звільнив нижню полицю.

Коли вона прийшла до тями, сідало сонце.

- Де Леся?

Дівчинка на колінах у незнайомої жінки їла бульйон.

- Заберіть, їй не можна! Їй тільки вівсяну кашу і сир...

- Ще чого? Загодувала дитину страшне! - жінка дала дівчинці курячу ніжку і та стала з апетитом її обгризати.

І тут мама вперше відчула голод.

- У доньки пронос, - слабо протестувала вона.

- Нема в неї ніякого проносу, ви її просто загодували. Ох уже ці молоді мами!

- У них голод, - тихо сказав військовий.

- А якщо в них неврожай, чому ми не поділимось? - здивувалась жінка, - Он у нас скільки хліба, вже ховати ніде, під відкритим небом гниє!

Мати підвела очі - на пероні якоїсь кримської станції була зсипана величезна купа зерна. Пригрівало сонце і від нього тягнувся димок гниття.

Військовий сказав мамі:

- На заставі перевіряли документи, ви вже не ображайтесь, ми звернулись до ваших кишень.

- А навіщо зробили заставу? - поцікавилась жінка з Лесею на руках.

- У них же нічого немає, - сказала друга жінка, - пусти їх до нас, і у нас не буде!

У купе витав чудесний аромат бульйону. У мами закрутилась голова і вона знов зомліла.

- Води! Води! - волав хтось над її головою.

- ЇЇ б погодувати, - сказав військовий. - У мене ковбаса, ковбасою не можна.

- Ось бульйон. Давай, давай, відкривай роток!

- Тільки небагато.

- Та тут трішки від її дитини лишилось.

Теплий бульйон чудесно стікав до її шлунку. І Тося ковтала, ковтала з насолодою. Нарешті вона сказала:

- Нас пограбували.

А потяг йшов, залишаючи позаду голодні пухлі села...

Лариса ЧЕРНИШЕНКО - народилася 23 лютого 1930 року в Чигирині. В родині були репресовані  радянською владою, тому сім'я змінила прізвище на Чернишенко. Закінчила Харківський інститут культури, працювала бібліотекарем, зараз пенсіонерка.

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.



Теми: Голодомор, історія України, Кіровоградщина, 1932-1933, сталінізм, СРСР, репресії, УРСР, XX сторіччя

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter