Спецпроект

Моя свічечка до майських празників

Дозвіл Верховної Ради знову розвішувати червоні прапори спокушає малих українців немалою мірою - так що було б ліпше, якби їй на шию повішено було харківські угоди і втоплено у глибині моря десь побіля Севастополя.

Дозвіл Верховної Ради знову розвішувати червоні прапори спокушає малих українців немалою мірою - так що було б ліпше, якби їй на шию повішено було харківські угоди і втоплено у глибині моря десь побіля Севастополя.

Йдеться мені, зрозуміло, не про те, що кожна владна установа, над якою лопотітиме муляж Прапора Перемоги, скидатиметься на маленьку модель Райхстаґу, розбурхуючи в законослухняних громадянах неконтрольовані асоціяції. Оце якраз здорові пожадання, і тому сама влада зацікавлена їх викорінити, - а коли так, хай вона собі й мастить тим голову.

А мені йдеться про спокуси гріховні. І про отой, даруйте на слові, менталітет, відомий зі старезного українського анекдота, що його був завіршував іще Степан Руданський, - пам'ятаєте, як баба в церкві ліпила свічку нечистій силі, мовляв

"Чи у небі, чи у пеклі

Скажуть вікувати;

Треба всюди, добрі люди,

Приятеля мати!"

Не одного з малих сих очікувана тріюмфальна пошесть (чи як там перекласти "триумфальное шествие") радянської символіки увергне в тяжкі роздуми: чи означає повернення старого прапора повернення також і старого начальства?

Справжній прапор Перемоги зберігають у Москві у спецвітрині з клімат-контролем

Тобто, не те щоб теперішнє було таким уже новим, - але все-таки з прапорами іншими й гімном іншим... А тепер - де скажуть вікувати?

Вгадуй, небоже, а то буде тобі, як отому персонажеві із крадькома читаних іще за старого режиму, напівсамвидавчих братів Струґацьких: "Вообще его можно было понять, этого немолодого дядьку, лет сорока пяти, наверное, а всё ходит в младших полицейских, очевидно, из бывших коллаборационистов: не тех сажал и не ту задницу лизал, да и где ему в задницах разбираться - та или не та...".

І, зрештою, це якийсь гнилий ліберал, інший персонаж "Бридких лебедів", міркує отак співчутливо, це йому - "можно было понять".

А в начальства поняття інакші: не розберешся вчасно, кому ставити свічку й кому лизати - воно тебе ніколи не зрозуміє. І щиросерді дядьки, споглядаючи повторно запроваджене в ужиток червоне знамено, тяжко чухатимуть мислительні центри, яким у разі неправильного вибору може зашкодити начальницька неласка, й силкуватимуться пригадати щось таке із літ незалежности, що виправдає їхню колаборацію "с этим бендеровским оранжевым режимом".

Я був із моїм народом там, де він був, мені не чужі його зболені думи, і щоби зміцнити його дух, я готовий поділитися власним, навіть і глибоко приватним досвідом виживання у незбагненній державі: може, стане у пригоді.

Втім, особисте насамкінець, а спершу про те, що знає вся країна. Хто в серпні 1991-го стояв під стінами парламенту, щоб заохотити 239 не надто рішучих народних обранців до національного самовизначення, той тямить, що нинішній вексилологічний плюралізм їхніх наступників насправді он як глибоко закорінений: росло-росло, й аж коли достигло.

Певно, національному телебаченню варто щоранку, під спів гімну, розпочинати свою програму плівкою з того вікопомного дня, коли над Верховною Радою вперше поволі поповз по щоглі синьо-жовтий національний прапор. Заради злагоди нашої такої розмаїтої нації його було доукомплектовано серпасто-молоткастим уересерівськім.

 

Бігме, наша унікальна держава мала б оцей так щасливо набутий нею символ офіційно визнати, ще й задля тривкішої національної єдности зшивши обидва різнобарвні полотнища докупи білими нитками. На заздрість решті країн, які до такого не додумалися.

А підбиваючи підсумки цьогорічних червонопрапорних святкувань, наступного тижня варто б у ту саму студію до Савіка Шустера, де перед тим вправляла мізки народним депутатам Валентина Володимирівна, дочка загиблого фронтовика, запросити тодішнього голову Верховної Ради і показати той старий запис йому і країні.

"Вы помните, Леонид Макарович, события того дня?" - запитає Савік Шустер. "Ой, пам'ятаю", - скаже Леонід Макарович.

"Вот тут на прошлой неделе Валентина Владимировна объясняла "бесстыдникам" Лукьянову с Чечетовым, что свой флаг они могут взять куда хотят, наряжаться и ходить с ним, а для неё было бы лучше, если бы они над нею не издевались, - скаже Савік Шустер. - Может быть, желающим вернуть Украине советский флаг будет полезно услышать Ваше мнение: вот если бы Вы тогда не опомнились и не велели бы убрать с мачты лишнее, и воодушевлённые невиданным зрелищем люди, ринувшиеся наводить порядок, таки ворвалась бы в парламент, - то как Вы думаете, куда бы они затолкали этот удивительный государственный символ?"

І Леонід Макарович, добре знаний своїм хистом проскакувати між крапельками, напевно скаже щось мудре й розважливе, здатне напоумити не лише призвідців цієї багатовекторної веремії, а й заскочених нею громадян, які силкуються вгадати головний азимут і не пошитися в дурні.

А тепер обіцяний особистий досвід із помаранчевих літ: дастьбі, поможе розгубленим людцям відновити душевну гармонію. От тільки року точно не пригадаю: може, надходить знана старшим людям пора, коли нещодавні події важче втримати в пам'яті, аніж хтозна-колишні, а може, цей рік такий - особливий, рік моторошного ювілею?

Втім, дарма, я навіть пишаюся хаотичністю своїх згадувань: сподіваюся, вона ніяк не корелює із професійною вишколеністю політичних спекулянтів, які, повертаючи "народові" "Прапор Перемоги", вправно не пам'ятають, що коїлося під ним у благословенний «мирний час», по тому, як майбутні ветерани "в пехотном строю смело входили в чужие столицы, но возвращались в страхе в свою" (Бродський).

Так от, ще раз відволічуся: ранком цьогорічного 1 травня я раптом згадав, де був і що робив рівно чверть століття тому, день у день, година в годину. Всі, кого профспілковий комітет тодішнього мого підприємства ловив, але не впіймав, повезли дітей до бабусь чи деінде: попереду були (вперше на нашій пам'яті) аж чотири вихідні поспіль, бо великодню неділю, яка їх завершувала, завдяки клопотанню московського патріярха не оголосили робочою - людський фактор, перебудова!

 Перше офіційне  повідомлення про катастрофу

Всі, хто не зміг чи не схотів відкараскатися від почесного доручення - разом з іншими "трудящими" пройти під червоними прапорами Хрещатиком повз трибуну з партійним начальством на ній, - товклися на прохідній, споглядаючи організаційну метушню парторгів і обговорюючи тривожні чутки з Чорнобильської АЕС.

Твердо пам'ятаю: не хотілося їм вірити не тому, що було страшно (ще ніхто нічого не розумів), а тому, що тільки-но відшумів неймовірний з'їзд КПРС, на якому вона натякнула нам, що більше не брехатиме.

До вечора великодньої неділі чуток погустішало, ті, хто привезли дітлашню назад до Києва (а могли ж лишити там), обміняються ними - й на ранок, розмівши всі квитки в усіх транспортних касах, штурмуватимуть поїзди, автобуси й усе що рухається - далі, далі від своєї столиці.

Пане президенте! Ваші виборці-кияни так стужилися за своїм звичним містом. Вони просять Вас повернути їм його разом із прапором. І вони того варті.

Якщо на той час, коли (як нам обіцяють) завалиться чорнобильський саркофаг, трудящі маси будуть перейняті відродженням спаплюжених бандерівцями світлих традицій, вони муситимуть, аби спростувати поширювані з підривних закордонних центрів брехливі й панічні чутки, провести святкову демонстрацію на Хрещатику.

Готуватися треба завчасно.

Мене, не пам'ятаю котрого помаранчевого року, зненацька потренував мій малий, тоді дво- чи трирічний. Йому щось там перевіряли у районній поліклініці, і я мусив здати туди його аналізи. Це означало: надвечір перед вівторком або четвергом (лабораторія приймає по цих днях від восьмої до дев'ятої ранку) посадити дитину на горщик і домогтися від неї аналітичного матеріялу саме тоді, коли вона чомусь має зовсім інші наміри: роззирається довкола, простягає рученята до батьків і сміється з особливим цинізмом. Не кажучи вже про ранок, коли вона просто спить і ні на що не зважає.

Зрештою, героїчні зусилля мами дали сподіваний результат саме у потрібний день і годину, але саме у той, коли я вибрався на ніч попрацювати з терміновою роботою в офісі. Там я й отримав радісну вістку, після трудової вахти примчав додому, де всі ще спали, вхопив приготовану для мене баночку й помчав до поліклініки. Дійшовши до замкнених дверей, я осмислив ситуацію і зрозумів, як погано відриватися від світового робітництва й іґнорувати його свята: день тижня випав годящий, але був він першим у травні, і трудящі лабораторії празникували з усією країною.

Втім, витрушуючи з баночки аналізи, які втратили актуальність, і повертаючися подумки до професійних завдань (намагаючись перекласти по-українському слово "праздношагающий"), я раптом зметикував, що таки зустрів пролетарське свято саме так, як за якусь годину його відзначатимуть комуністи на чолі з Петром Миколайовичем Симоненком. Себто походом взад-вперед по вулиці, от тільки не з червоним прапором, а з баночкою.

Але з погляду Історії та Вічности, слово чести, різниця між ними така нікчемна. З прапором, без прапора - головне, подумки я був з тими, хто до нього прихиляється, і сподіваюся, мій досвід поможе тому, хто ще на роздоріжжі.

Маргарита Яковлєва (Ормоцадзе): Єврейсько-українське питання: Праведники народів Світу

Як українські діти та підлітки рятували євреїв у найстрашніші роки.

Микола Бандрівський: Чому «останки князя Осьмомисла» є археологічним фейком?

Факти змушують відмовитись від гіпотези, яка три десятиліття тому стала сенсацією

Володимир Бірчак: У Києві осквернили пам’ятник Шолом-Алейхему. Реакція влади та суспільства

У Києві спаплюжили пам’ятник класику єврейської літератури Шолом-Алейхему. Невідомі розмалювали його свастикою, ймовірно, проти ночі 25 листопада.

Тарас Шамайда: Про Голодомор, громадянську свідомість, Зеленського і Муму

В тримільйонному місті вражаюче мало людей готові виділити якусь годину часу, щоб разом вшанувати загиблих у найбільшій в українській історії трагедії. І це – діагноз.