УПА: між Росією і Євросоюзом

Як могло статися, щоб такі антагоністи, як Росія і Євросоюз, виявилися фактично одностайними щодо оцінки ОУН і УПА? Відповідь на це питання слід шукати безпосередньо в Україні.

Велике свято Покрови Святої Богородиці, яке у християнському світі відзначається 14 жовтня, в сучасній Україні поступово трансформувалося у день особливої політичної напруги, пов'язаної із вимогами державного визнання національно-визвольного руху, що його у роки Другої світової війни очолювали ОУН і УПА.

При цьому слід визнати, що за 22 роки незалежності України домагання прихильників державного визнання ОУН і УПА не були успішними, а сама проблема із виключно внутрішньо української стала міжнародною.

Першою країною, яка вирішила зробити все від неї залежне, щоб ОУН і УПА в Україні не були визнаними, стала Росія.

Ще за президентства Ющенка, коли політична кон'юнктура була для цього сприятливою, президент Росії Путін прямо заявив: "Окремі політичні сили в Україні намагаються вибілити учасників Організації українських націоналістів і Української повстанської армії, які несуть вину за масові знищення євреїв в Україні".

При цьому Путін пообіцяв, що не залишить це питання без належної уваги і реагування з боку Кремля.

На практиці це означало, що російські ЗМІ, абсолютна більшість яких лояльна до чинної російської влади, отримали конкретне завдання – паплюжити ОУН і УПА.

Як це відбувається, можна було побачити у відомому сюжеті про відзначення у Львові "Дня знань". Один із російських каналів випустив в ефір сюжет, у якому в кращих традиціях радянської пропаганди розповідалося про "урок пам'яті УПА", який пройшов 1-го вересня у львівських школах.

Російським і українським глядачам розповіли про націоналістів – "вбивців" і "зрадників", які в роки війни під німецьким командуванням воювали проти Червоної армії.

Однак, несподівано для самих ветеранів УПА, союзниками Росії у питанні визнання, а точніше не визнання ОУН і УПА, виступив Євросоюз.

У лютому 2010 року Європарламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Україні, де у пункті 20 висловлювався "глибокий сум з приводу рішення президента України Віктора Ющенка, що йде з посади, присвоїти посмертно Степану Бандері, лідеру Організації Українських Націоналістів (ОУН), що співпрацював з нацистською Німеччиною, звання "Героя України".

Далі – більше. Пізніше Європарламент схвалив резолюцію "Ситуація в Україні", один з пунктів якої, фактично, є звинуваченням ВО "Свобода" – парламентської партії, яка послідовно і наполегливо виступає за державне визнання ОУН і УПА, в "расизмі", "антисемітизмі" та "ксенофобії".

І хоча авторами антиукраїнських ініціатив стали депутати Європарламенту лівого спрямування, а в самій Україні усі звинувачення були спростовані, від цього не стає легше.

Проте найпідступніший удар завдала Польща. У зв'язку з відзначенням 70-ї річниці Волинської трагедії, нижня палата польського парламенту – Сейму – ухвалила безпрецедентне рішення щодо ОУН і УПА.

Ігноруючи об'єктивні історичні й правові факти, польські депутати прийняли резолюцію, яка звинувачує ОУН і УПА в "етнічних чистках з ознаками геноциду".

Виникає запитання: як могло статися, щоб такі антагоністи, як Росія і Євросоюз, виявилися фактично одностайними щодо оцінки ОУН і УПА?

Відповідь на це питання слід шукати не в Росії, Євросоюзі чи Польщі, а безпосередньо – в Україні.

На мою думку, існує лише одне пояснення ситуації із державним визнанням боротьби ОУН і УПА.

Його суть полягає у тому, що будь-яка українська влада не мала достатньої політичної волі, щоб позитивно розв'язати цю проблему.

Найбільше до її розв'язання наблизився президент Ющенко, але він намагався це зробити уже при кінці своєї каденції, коли був ослаблений перманентною війною з Тимошенко. Тож не мав достатнього авторитету, щоб переконати Верховну Раду в необхідності ухвалення відповідного рішення.

Проте найбільшою перепоною на шляху визнання боротьби УПА була, як це не парадоксально звучить, непослідовність і безхребетність тих політичних сил у минулих скликаннях ВР, які називали себе націонал-демократичними, демократичними чи ліберальними.

Немає, скажімо, претензій до КПУ, яка послідовна у своїй ненависті до українських повстанців. Але у ВР були десятки антикомуністичних фракцій, які постійно не знаходили часу, можливостей, зате завжди знаходили пояснення, чому не вдалося зробити те, що обіцяли виборцям.

Загалом, це питання сфокусувало у собі одну з найбільших вад нашого сучасного життя: комплекс національної неповноцінності щодо власної історії - зокрема, національно-визвольного руху періоду Другої світової війни.

Переконаний, коли б не було цієї вади, Путін змушений був би підбирати слова, депутати Європарламенту добре думали б, перед тим як голосувати "українські питання", а поляки не посміли б так відверто зневажати українців та їхню історію.

Рано чи пізно так і буде. Дочекатися б…

Богдан Червак, голова ОУН, для УП

Дивіться також інші матеріали за темою "УПА". Думайте, читайте

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.