Я ненавиджу Сталіна з 13 років

Я ненавиджу Сталіна з 13-ти років, коли в 1988 році на фоні горбачовської відлиги на кухні нашої комуналки на Інститутській мої батьки й бабуся вирішили розповісти мені, що мій прадід Юхим Абрамович був архиєпископом Української автокефальної церкви і (за сумісництвом) євреєм-вихрестом.

Сьогодні 65 років із дня смерті Сталіна. Я ніколи не забуваю дату 5 березня. Я ненавиджу Сталіна з 13-ти років, коли в 1988 році на фоні горбачовської відлиги на кухні нашої комуналки на Інститутській мої батьки й бабуся вирішили розповісти мені, що мій прадід Юхим Абрамович був архиєпископом Української автокефальної церкви і (за сумісництвом) євреєм-вихрестом.

Під час розквіту української автокефалії він служив у Володимирському соборі, в якому стелю після Врубеля дорозписував разом із Мурашком ще один мій прадід, випускник Петербурзької академії мистецтв (це окрема історія).

Ішов час, у країні відбувалося те, що відбувалося, і в 1937 році, коли доньці архиєпископа, який уже на той момент вимушено зрікся церкви, — мої прабабусі Агнесі — було 18 років, прадіда забрали за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

У доносах його називали активним учасником націоналістичної організації і ярим націоналістом (один донос, точніше, протокол допиту того, хто доніс, знайшла в Інтернеті). Він більше ніколи не повернувся додому.

 Мій прадідусь Юхим Калішевський. Народився 1892 року, висвячений на єпископа 6 лютого 1922 року, заарештований 1937 року

Моя бабуся, будучи донькою ворога народу, дивом вступила до Київського медінституту. Трапилося це в першій половині червня 1941-го, а потім почалася війна, на Київ наступали, київський Мед евакуювали до Ленінграда, усі, хто опинився в евакуації, або пережив, або не пережив блокаду.

Агнеса блокаду пережила (це ще одна окрема історія) й повернулася до Києва, почала працювали лікарем, вийшла заміж за мого діда, який невдовзі став найкращим українським хірургом-урологом, жила, кохала, сварилася, очолила інфекційну лікарню в Києві.

Була ефектною жінкою в лакованих туфлях Шанель і в червоній помаді, з прекрасною укладкою й вічною біломориною в зубах. Виховувала дітей, а потім — онуків.

Їй знадобилося П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ, щоб почати говорити про те, що сталося в 1937-му, щоб розповісти своїм дітям і внукам правду про власного батька. П’ятдесят років (!).

Я вже якось згадувала, що років до шести-семи я взагалі не знала, що мою бабусю звати Агнеса. Донька ворога народу соромилася свого неформатного для СРСР імені, і тому для всіх була Аллою Юхимівною. Про Агнесу знали тільки дві найближчі подруги і її рідна сестра.

До семи років я зростала з бабусею Аллою, а потім на домашній телефон подзвонила її подруга і сказала: "Юленько, а Агнеса вдома?". Дужа добре пам’ятаю той день і пам’ятаю, як розгубилася, сказала, що немає в нас такої, а на іншому кінці дроту мене переконували, що є.

Але, звісно, більше я розгубилася, коли в 13 років мені, з піонерською, курва, краваткою на шиї, відмінниці зі школи в центрі Києва, звалилася на голову вся ця історія про розстріл прадіда, його архиєпископство etc.

Мені розповіли, що, скоріш за все, розстріляли його в підвалах Жовтневого палацу на Інститутській — на вулиці, на якій я народилася й виросла, а в Жовтневий палац я ходила на балет, поки мене не вигнали за те, що я гладка.

Ми досі не знаємо, де він похований. Бабуся неохоче показувала одну-єдину його фотографію. Коли я вперше почула всю цю історію, в мене посипалися мікросхеми. Мені здається, точніше, я впевнена: це був той самий день, коли все змінилося.

Я почала ставити багато запитань, тато почав приносити додому самвидав (приносив він його, як виявилося, й раніше, але тоді почав давати його читати мені), і до мене поступово доходило, ЩО відбувалося в країні, в якій я народилася. Я дивилася на Агнесу й починала розуміти, ЩО вона пережила, і скільки насправді таких, як вона.

У мене дуже великий стаж: я ненавиджу Сталіна вже 30 років. Я дуже позитивна людина, але я ненавиджу його настільки, наскільки одна людська істота може ненавидіти іншу. Моя ненависть не стає менше з тисячі причин.

Тому я завжди пам’ятаю дату 5 березня. І дуже сподіаюся, що він помер до кінця. Це чудовисько повинно вмерти для всіх. Тому я з жахом спостерігаю за спробами його воскресити.

Джерело: "Фейсбук"-сторінка Юлії Мак-Гаффі.

Едуард Андрющенко: КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва

Філіп, герцог Единбурзький, який помер 9 квітня 2021 року, майже півстоліття тому відвідав Київ. Це був перший в історії візит члена британської королівської родини в Україну. 5-9 вересня 1973 року українська столиця приймала чемпіонат Європи з кінного спорту. Філіп не лише був відомим шанувальником цього виду спорту, а й очолював світову федерацію. Взяти участь у змагання прибула і його донька - принцеса Анна

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: дні коротшають, а погода холоднішає

Море не виказує охоти замерзати навіть за тихої погоди. Сьогодні знову сильний східний вітер. Скидається на те, що доведеться тут іще затриматись. Тяжко, тяжко, але жити можна – а це вже щось. Не сильно здивуюся, якщо доведеться чекати тут до травня.

Володимир Володько: Храм гетьмана та короля

Є на мапі України місця, що уособлюють собою точки біфуркації нашої історії. Саме там в певний момент відбуваються події, що змінюють майбутнє. Не надто часто вони залишають по собі видимі сліди, на які ми можемо поглянути крізь час. Більш ніж три століття тому на території сучасного села Дігтярівка на Чернігівщині сталася епохальна для України зустріч гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла ХІІ. Нам дуже пощастило, що до наших днів зберігсянімий свідок тих подій – Покровська церква. Але чи житиме вона в майбутньому? Сьогодні це залежить від здатності світської та духовної влади захистити та відновити пам’ятку.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Потепління

Два дні стояла навдивовижу тепла погода, небо оповите хмарами, сніжить, вітер легенький. Вчора вночі хмари розійшлися під південним вітром, а сьогодні зранку всюди навкруг нас відкрите море. Розчаровує, що крига уперто не хоче затримуватися; з іншого боку можна припустити, що вода все одно поступово охолоджується, тож щодня кризі утворюватися дедалі легше: сонце, здається, геть утратило сили, та все ж десь опівдні його промені все одно трохи прогрівають поверхню води.