Вічна актуальність історичних текстів

Публіцистичні тексти істориків мають кілька життєвих циклів. Спочатку вони є попередження читачам про близьку загрозу. Потім у такому тексті читачі шукають розради. Пізніше – це зразок «пропаганди». А коли історія повернеться колом – стає виявом «інформаційного спротиву». Тексти, написані істориками, говорять більше про самих авторів, а не минуле.

 
фото ілюстративне

Історичні тексти часто більше розповідають про своїх авторів, ніж про предмет їхнього дослідження. Тому будь-яка історична робота має шанс актуалізуватися у різні часи, кожного разу з новим суспільним значенням.

І залежить це радше не від теми та об'єкту дослідження, а від акцентів, розставлених автором, та закладених у них асоціацій із сучасністю.

Припустімо, рік тому був написаний текст, у якому історик намагався проілюструвати загрози політики популізму прикладом 100-річної давнини. Чи дійсно тоді ця загроза була найстрашнішою? Сумнівно.

Але важливіше те, що автор відчуває її сьогодні й намагається попередити своє оточення за допомогою доступних йому засобів – історичних прикладів. Тому цей текст був актуальний як попередження.

За рік політична ситуація змінилася. Тепер цей самий текст актуальний як напучення. Історикові не вдалося вберегти співвітчизників від хвилі популізму, але досвід з минулого століття можна використати для нейтралізації її наслідків.

Популісти тепер при владі, але суспільство може їх контролювати, в чому також може зарадити добре поданий історичний приклад.

Припустімо, популістам все ж вдасться побудувати авторитарний режим. Тоді цей самий текст набуде нової актуальності як зразок "ворожої пропаганди".

Нові дослідники-ревізіоністи оголосять його брехливим перекрученням історичних реалій та доведуть, що його автор був псевдонауковцем і виконував завдання ворогів з дискредитації світлих ідей популізму.

Чи це змінить долі героїв тексту? Звісно ні. Але важливіша доля дослідника і тих, хто під впливом ревізіоністів сприйматиме його роботи у новому світлі.

Ще за кількадесят років політична ситуація знову різко зміниться. Популізм офіційно засудять разом із усіма його прихильниками – і почнеться нова ревізія історії та історичних досліджень.

Тоді цей самий текст стане актуальним як зразок інформаційного спротиву.

Наш науковець стане відомим дисидентом, до його поглядів на події уже 150-річної давнини взоруватимуться провідні громадські й політичні діячі. Їхніми героями стануть борці з популістичною загрозою початку минулого століття.

Але не з пошани до тих борців, а скоріше з поваги до відомого історика, який ще за півстоліття до того був написав таке мудре актуальне попередження.

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».