Мій телефон

Від сьогодні немає вже більше на моїй старій квартирі стаціонарного телефона. Припинив своє існування.

Ну, трубка залишилася. Номер, можливо, комусь колись іншому передадуть, не знаю, як це робиться.

Але те, що немає більше в моєму житті одного такого якогось, без перебільшення, рідного набору цифр - це вже точно.

Якось це відбулося буденно, між справами, з допомогою Укртелекому.

Забігли на ходу, заява, підпис, боргів нема, 10 хвилин і все. Між іншим, дуже приємне обслуговування, навіть трохи здивувалась.

І вже потім якось мене так накрило. Бо народження і життя стаціонарного телефону в наших квартирах - це було щось.

Я дуже добре пам'ятаю день, коли нам підключили телефон. Сам апарат був такий красивий, помаранчевого кольору з диском.

Телефон стояв у коридорі на тумбі. Розмова відбувалася на стільці коло цієї тумби. На тумбі ще стояла красива ваза, над тумбою висів килимок і на килимку висіла татова колекція ножів у красивих чохлах.

Я весь час старалася закривати двері і в кімнату, де батьки дивилися телевізор, і на кухню, де бабуля товклася до пізнього вечора, бо підліткові розмови були з великими секретами.

"Список абонентів Київської міської телефонної сітки" за 1938 рік

Я чомусь у зв'язку з тим телефоном пам'ятаю добре одну історію. Я вже вчилася в університеті на той час.

Помилився якось номером незнайомець. Я щось там чемно йому відповіла, але він почав розмову розвивати, як Вас звати, який у Вас приємний голос, які квіти Ви любите, бла бла бла. І ми з ним домовилися зустрітися.

Як зараз пам'ятаю - біля кінотеатру Орбіта, де крутили старі фільми. Між іншим, ми студентами туди ходили на "За двома зайцями" більше десяти разів. Фанати були страшні! Там потім був магазин Маркс енд Спенсер, а зараз, здається, Рошен.

Так ось.

Він, цей чоловік, мені каже, що він буде "вєсь в сєром" і так я його впізнАю. Діло було взимку.

Кінотеатр "Орбіта". 1981 рік

Я, як почула оце "вєсь в сєром" одразу зрозуміла, що нікуди я навіть не рипнусь.

Одразу подзвонила подружці, ми з нею годину обговорювали бідного кавалєра, валялися від сміху, уявляючи, як він там чекатиме мене "вєсь в сєром". Подружка іронізувала, що я дурна - а раптом там такий кавалєр, у сірій дублянці, у сірій норковій ушанці, у сірому костюмі і ще в чомусь там сірому, але дуже модному. Тоді поєднання дублянки і вушанки з голубої норки - це було ого-го.

Достатньо злонавтішавшись з помилкового бідосі-абонета, я навіть забула про цю розмову.

Згадала я про неї на наступний день, коли мій тато разів зо три бігав до телефону і відповідав комусь, що "ви помилилися".

Спочатку голос його звучав нормально, таке ж траплялося, що помилялися номером.

Потім я з іншої кімнати вже відчула ознаки якоїсь бурі, що невблаганно на мене насувалася.

Десь на п'ятий раз тато вже на підвищених тонах комусь майже кричав типу "Ви що, не розумієте, Ви не туди потрапляєте! Ви помилилися!".

Я перетворилася у маленьку мишку і чекала страшного вибуху. Але тато чомусь до мене не заходив у кімнату і жодних питань не ставив.

Я, звичайно, здивувалася, але й так була страшно рада, що якимось дивним чином буря пролетіла повз.

Все затихло.

Вуличні телефони на Хрещатику. 1997 рік

Прийшла ніч. Усі вже спали. І раптом, прямо як у фільмах жахів, тишину квартири просто розірвав телефонний дзвінок.

Тут я зрозуміла, що зараз вже вигребу за все - і за кавалєра-незнайомця, і за те, що мовчала, і за те, що домовилася з незнайомим, звичайно ж пройдисвітом чи маніяком, піти на побачення. І за те, що нічого не сказала, а зробила батьків заложниками злого обдуреного хлопця чи чоловіка.

І тут я почула, як тато вже кричить дуже конкретно і дуже голосно щось там про міліцію, п'яних ідіотів і що "я вже Вам сто разів пояснюю, що ніякої Каті тут немає і ніколи не було".

І хвиля радості та полегшення накотилась на мене серед тієї тривожної ночі.

Бо тут раптом я згадала, що коли говорила з тим "вєсь у сєром", чомусь сказала, що мене звати Катя. Які прості речі іноді нас рятують.

На всякий випадок, я пару днів викручувалася, щоб не брати трубки, коли дзвонив телефон і, на щастя, ця історія для мене не мала жодних неприємних наслідків. "Вєсь в сєром" більше не озивався.

Буклет із правилами користування міжміським телефонним звʼязком. 1970-1980 рр.

Потім у нас був ще один телефон, оливкового кольору. Почали ставити додаткові "гнізда" і апаратів у квартирі могло бути більше, ніж один. І цей оливковий телефон видавав якийсь такий приємний звук-клац, коли я крутила номер, що він, цей звук, дотепер у мене у вухах. І я б дуже хотіла його послухати.

Ця історія - одна з тисячі, пов'язана із стаціонарним телефоном. А коли дзвінок був безперервний, то це був міжміський і це хтось дзвонив з іншого міста. А потім навіть з іншої країни. І вже до телефону бігла вся сім'я.

Або як я сиділа з телефонною трубкою в тому ж коридорі і казала "мама, вже третій'", приймаючи у кицьки пологи і кричала "мама, ти ж не вішай трубку!" І мама давала мені з роботи вказівки по телефону, від якого не можна було далеко відірватися, бо він мав короткий спіральний дріт, який вічно закручувався. І я любила, опустивши трубку вниз, його розкручувати.

А потім почали з'являтися телефони навіть з автовідповідачами.

А потім - просто трубка, з якою можна було ходити по всій хаті.

Ну, а потім, ви знаєте - прийшла ера мобільних телефонів.

Звичайно, всі ці спогади не про телефон насправді.

І просто цікаво, яка еволюція, разом з телефонними й не тільки, революціями відбулися, скільки всього сталося за цей ніби й недовгий час.

І як тихо та буденно пішов сьогодні від мене мій стаціонарний телефон.