Депортація Петрунелі Паламарчук

"Нас привезли туди, щоб ми вимерли,щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави"

У цей самий день в 1940 році о 2 ночі до великого нового будинку в містечку Городок під Львовом прийшли люди в темних плащах. Вони дали жінці з двома дітьми пів години на пакування необхідних речей для переселення в сусідню область. Але чутки про переселення і пункт призначення вже давно розповзлися малими і більшими містечками Галичини.

Селяни, інтелігенція, українці, поляки, молодь, причетна до підпілля, молодь, яку потрібно було звинуватити в причетності до підпілля, взагалі усіх, хто в той чи інший спосіб не виказував лояльности до радянської влади було репресовано, вивезено у віддалені області СРСР.

Звідти багато не повернулося. До списків активних контреволюціонерів, ворогів народу потрапила моя прабабця Петрунеля Паламарчук з двома доньками - Галею та Оксаною, як активна просвітянка, громадська діячка та дружина інженера, власника землемірчого бюра Романа Паламарчука, колишнього офіцера петлюрівської армії.

Мій прадід зі своєю старшою донею Іреною встиг втекти на Захід. А прабабуня лишилася.

Петрунеля Паламарчук у свої 20 років
20-річна Петрунеля Паламарчук
Устина Стефанчук

Її депортація була частиною 2 етапу. За підрахунками польських істориків впродовж 1939-1941 років совєти депортували близько 1 мільйона 250 тисяч "польського населення". Про точні дані виселених українців важко робити припущення.

До речі, в той самий день в іншому кінці Галичини, у Бучачі, у вагон вантажили іншу жінку з дітьми - пані Гриневу, а з нею особливу для мене людину, на той час малолітню Богуславу, товаришку моєї бабці, посестру по депортації, як вони одна одну називали.

Тим часом, товарний вагон вже чекав на станції. Розгублена жінка з двома заспаними і наляканими дітьми серед ночі повинна прийняти рішення, які саме речі їй будуть потрібні там, у невідомості.

Залишити позаду щойно добудований дім, полишити усе життя, всі речі, які мали родинну історію, які в пам'яті викликали спомини про кращі часи.

Вже біля самого вагону, коли без особливих церемоній жінок, дітей, старших людей запихали до переповненого товарняка, прибігла простоволоса сестра прабабці - Емілія Цяпка і тицьнула пакуночок з їжею і речима першої необхідности.

Через 2 тижні, 28 квітня, якраз на Великдень родину викинули з вагону і повезли на спецпоселення - село Тарське Кустанайської області в північному Казахстані.

На довгі роки домом став барак, який родина ділила ще із двома сім'ями - польських професорів, і старенькою графинею з внучкою, чиїх батьків розстріляли.

Мешканці бараку
Мешканці бараку
Устина Стефанчук

Серед місцевого населення значну частину становили українці, переселенці з Південної України, які опинилися там шукаючи землі для поселення ще на початку століття.

Бабця Оксана, якій на час депортації було 8 років весь час згадувала, як вона товаришувала з тими дітьми, які чудові тужливі пісні співали їхні мами своїм степовим багатоголоссям. А які імена в них були - Мокрина, Гафія, Текля...

Восени почалися 30-40 градусні морози і саме місцеві мешканці допомагали "ворогам народу" пережити суворі зими. Нагадаю, що в клуночок, який дозволили спакувати перед депортацією теплі речі не увійшли. Про це не думалося.

З початком наступу німців прабабцю з дівчатками задіяли в терміновому будівництві залізниці. Робочий день тривав 10 годин. Раз в день видавали пайок.

40-річна Петрунеля Паламарчук, після депортації
40-річна Петрунеля Паламарчук, після депортації
Устина Стефанчук

Через високу смертність, і хвороби, збільшили частку їжі. Але це всеодно був мізер. Моя бабця Оксана десь знайшла трохи колосків і наївно несла їх додому в руці.

Наглядач, побачивши, вдарив її в обличчя, а колоски розтоптав. "Він сказав, що нас привезли туди, щоб ми вимерли, щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави. Ми не сміємо їсти їх хліб. Досі памятаю його обличчя" - згадувала бабця.

З усіх мешканців бараку до дому повернулися лише бабця з дівчатами, і ще двоє жінок. Через 8 років вдалося отримати дозвіл на повернення до Львова.

До дому, де з "ворогами народу" ніхто не хотів знатися...

Але то інша історія. У великому домі панства Паламарчуків вже мешкало кілька родин "визволителів"...

Сяргей Навумчик: Книги з історії Білорусі

Режим Лукашенка викинув з підручників історії все, що не вихваляє комунізм, Сталіна, СРСР, Лукашенка та "русский мир". Але є книги, які можуть дати цілком об’єктивне уявлення про події давньої та новітньої історії Білорусі

Антін Боровко: Фурцева злякалась "Диявола"

Уряд СРСР забороняв нерадянському режисерові… показувати його ж власний фільм у себе ж на Батьківщині. Звучить як нонсенс, однак такий випадок і справді був – радянська цензура відправила на полицю фільм польського режисера Анджея Жулавського на цілих 16 років!

Ігор Пошивайло: Музей Майдану: омріюючи майбутнє. Яка стратегія на 5 років

Маємо констатувати, що в Україні сьогодні пам’ять про Майдани притлумлюється, розвіюється під тиском розчарувань, «вигорання», нових викликів, політичних маніпуляцій. Соціологічні дослідження свідчать, що українці схильні забувати свою «гарячу історію». Особливу роль у збереженні та презентації травматичного минулого, реалізації державної політики пам’яті, а також формуванні відповідальної культури пам’яті відіграють музеї та меморіальні комплекси.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: полярне вбрання

Недоліки нашого одягу – річ суто технічна, і обговорюємо ми її надто часто, щоб зараз детально розписувати; але за результатами цього нового дослідження наших арктичних попередників можу з задоволенням зазначити, що стає дедалі очевиднішим, що наше вбрання – найкраще з усіх, що будь-коли створювали для такої мети. Єдиний виняток – можливо, для весняних мандрів краще годилися б шкури, але ця альтернатива нам не доступна. Попри це, ми постійно вносимо дрібні вдосконалення