Депортація Петрунелі Паламарчук

"Нас привезли туди, щоб ми вимерли,щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави"

У цей самий день в 1940 році о 2 ночі до великого нового будинку в містечку Городок під Львовом прийшли люди в темних плащах. Вони дали жінці з двома дітьми пів години на пакування необхідних речей для переселення в сусідню область. Але чутки про переселення і пункт призначення вже давно розповзлися малими і більшими містечками Галичини.

Селяни, інтелігенція, українці, поляки, молодь, причетна до підпілля, молодь, яку потрібно було звинуватити в причетності до підпілля, взагалі усіх, хто в той чи інший спосіб не виказував лояльности до радянської влади було репресовано, вивезено у віддалені області СРСР.

Звідти багато не повернулося. До списків активних контреволюціонерів, ворогів народу потрапила моя прабабця Петрунеля Паламарчук з двома доньками - Галею та Оксаною, як активна просвітянка, громадська діячка та дружина інженера, власника землемірчого бюра Романа Паламарчука, колишнього офіцера петлюрівської армії.

Мій прадід зі своєю старшою донею Іреною встиг втекти на Захід. А прабабуня лишилася.

Петрунеля Паламарчук у свої 20 років
20-річна Петрунеля Паламарчук
Устина Стефанчук

Її депортація була частиною 2 етапу. За підрахунками польських істориків впродовж 1939-1941 років совєти депортували близько 1 мільйона 250 тисяч "польського населення". Про точні дані виселених українців важко робити припущення.

До речі, в той самий день в іншому кінці Галичини, у Бучачі, у вагон вантажили іншу жінку з дітьми - пані Гриневу, а з нею особливу для мене людину, на той час малолітню Богуславу, товаришку моєї бабці, посестру по депортації, як вони одна одну називали.

Тим часом, товарний вагон вже чекав на станції. Розгублена жінка з двома заспаними і наляканими дітьми серед ночі повинна прийняти рішення, які саме речі їй будуть потрібні там, у невідомості.

Залишити позаду щойно добудований дім, полишити усе життя, всі речі, які мали родинну історію, які в пам'яті викликали спомини про кращі часи.

Вже біля самого вагону, коли без особливих церемоній жінок, дітей, старших людей запихали до переповненого товарняка, прибігла простоволоса сестра прабабці - Емілія Цяпка і тицьнула пакуночок з їжею і речима першої необхідности.

Через 2 тижні, 28 квітня, якраз на Великдень родину викинули з вагону і повезли на спецпоселення - село Тарське Кустанайської області в північному Казахстані.

На довгі роки домом став барак, який родина ділила ще із двома сім'ями - польських професорів, і старенькою графинею з внучкою, чиїх батьків розстріляли.

Мешканці бараку
Мешканці бараку
Устина Стефанчук

Серед місцевого населення значну частину становили українці, переселенці з Південної України, які опинилися там шукаючи землі для поселення ще на початку століття.

Бабця Оксана, якій на час депортації було 8 років весь час згадувала, як вона товаришувала з тими дітьми, які чудові тужливі пісні співали їхні мами своїм степовим багатоголоссям. А які імена в них були - Мокрина, Гафія, Текля...

Восени почалися 30-40 градусні морози і саме місцеві мешканці допомагали "ворогам народу" пережити суворі зими. Нагадаю, що в клуночок, який дозволили спакувати перед депортацією теплі речі не увійшли. Про це не думалося.

З початком наступу німців прабабцю з дівчатками задіяли в терміновому будівництві залізниці. Робочий день тривав 10 годин. Раз в день видавали пайок.

40-річна Петрунеля Паламарчук, після депортації
40-річна Петрунеля Паламарчук, після депортації
Устина Стефанчук

Через високу смертність, і хвороби, збільшили частку їжі. Але це всеодно був мізер. Моя бабця Оксана десь знайшла трохи колосків і наївно несла їх додому в руці.

Наглядач, побачивши, вдарив її в обличчя, а колоски розтоптав. "Він сказав, що нас привезли туди, щоб ми вимерли, щоб не паразитували на тілі радянської трудової держави. Ми не сміємо їсти їх хліб. Досі памятаю його обличчя" - згадувала бабця.

З усіх мешканців бараку до дому повернулися лише бабця з дівчатами, і ще двоє жінок. Через 8 років вдалося отримати дозвіл на повернення до Львова.

До дому, де з "ворогами народу" ніхто не хотів знатися...

Але то інша історія. У великому домі панства Паламарчуків вже мешкало кілька родин "визволителів"...

Кирило Галушко: Деякі міркування "фахового історика" щодо "Історії України від Діда Свирида"

Звісно, що ці міркування більше звернуті до тих добродіїв, хто ще не стикався із цією хвундаментальною працею. Але не завадить і давнім шанувальникам. Усе ж доробок Діда звернутий на широкий загал, життя триває і усілякі поточні «кон’юнктури» змінюються рік від року. А може там фахові історики, «міські» високочолі інтелектуали, а не «сільські дідугани» зневажливо сміються над цією «попсою».

Станіслав Росовецький: І все ж таки це сучасна біографія Шевченка

Я не проти Шевченка-пророка, і Шевченка-міфотворця, навіть Шевченка-шамана. Ніколи не погоджуся лише з ототожненням поета з кобзарем. Але теза, що Шевченко після заслання продовжував свою революційну діяльність борця за національне визволення свого народу - це явище історичної правди

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: пам'ятки на наступний рік

День розчарування. Розпогодилось, ніч була ясна, хоч і холодна, температура помітно ниже нуля, різкий вітер. Та невдовзі після старту ми вийшли на дуже погану поверхню. Поні часто загрузали в снігу по коліна, а нанесений хуртовиною м'який сніг лежав купами, спричиняючи сильне тертя полозів

Ольга Перебийніс: Драма Музею визвольної боротьби України

76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу. Серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України. В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР