Тролейбус номер 15. Вулиця Німанська. Дуже ділова зупинка

Зупинка «Вулиця Німанська» була місцевим епіцентром найважливіших життєвих потреб, матеріальних, фізичних і духовних. Районна поліклініка Печерського району, базарчик з красномовною неофіційною назвою «Яма», пункт ремонту взуття з відмінною репутацією, літні вуличні прилавки з дешевими помідорами та кілометровими чергами за ними, поворот на коротшу дорогу до Ботанічного саду та кінотеатру «Слава».

 

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.


Вулиця Німанська виникла в 50-ті роки ХХ-го століття, назва існує з 1958 року на честь річки Німан.

Для мене Німанська – особлива, адже з цієї вулиці розпочалося моє життя в Києві, де була наша перша квартира.

Цікаво, що (цитую), "на Німанській 3а (територія Київметробуду) знаходиться Тополя метростроївська, більш, ніж 150 років. Обсяг 4.5 м. Висота 20 м".

Не знаю, чи й досі вона там росте, треба піти перевірити.

 
Тополя на вулиці Німанська, 3-а, фото 2017 року
ФОТО: Alina Vozna

Зупинка "Вулиця Німанська" була місцевим епіцентром найважливіших життєвих потреб, матеріальних, фізичних і духовних.

Районна поліклініка Печерського району, базарчик з красномовною неофіційною назвою "Яма", пункт ремонту взуття з відмінною репутацією, літні вуличні прилавки з дешевими помідорами та кілометровими чергами за ними, поворот на коротшу дорогу до Ботанічного саду та кінотеатру "Слава".



Поліклініка. Яков Борисович

У мене заболів зуб. Коли терпіти і відкладати візит до стоматолога було вже неможливо, нагнало флюс, запливло око і обличчя набуло сталого страдницького вигляду, довелося йти у поліклініку.

…По "швидкій" мене прийняв черговий лікар, маленький кругленький чоловічок, із веселим обличчям, блискучою лисиною, який швидко перекочувався по кабінету і постійно реготав.

Я сиділа в кріслі з роззявленим ротом і з жахом прислухалася до брязкоту холодних інструментів, з допомогою яких мені мали вирвати зуб.

Раптом двері відкрилися, почулися якісь крики, сміх і в кабінет зайшла група студентів-практикантів.

Одному студенту доручили зробити знеболюючий укол. Коли він четвертий раз тицьнув мені здоровенною голкою у десну, то вже сам не витримав і плаксивим голосом сказав – "Яков Борисович! Я не можу канал намацать".

Яков Борисович підкотився з дальшого кутка, вихопив шприц, пожартував на кшталт, що коли той студент буде так само дещо шукати у молодих дівчат, то життя його буде сірим і сумним, і чітким впевненим рухом проштрикнув нарешті мою десну.

Щоб укол подіяв, щока заніміла, а біль затих, треба було почекати.

Світлина ілюстративна
Світлина ілюстративна

Мені здалося, що за цей час, поки я чекала, Яков Борисович з`їздив додому, пообідав і навіть подрімав на улюбленій канапі. А потім ще й перекинувся в карти з колегами.

Словом, коли він повернувся у кабінет рвати мій зуб, я, від пережитих болю, страху, флюсу, студентів, п'ятьох спроб уколу, очікування і передчуття власне самої процедури виривання зуба вже не плакала, а голосила.

Яков Борисович здивовано застиг із щипцями в руках, задумався і раптом схопив мене своєю пухлою ручкою збоку за "п`яту точку".

У це я вже просто не могла повірити.

Біль і страх відступили, до мене повернулася свідомість і холодна лють. Я моментально вирішила, що мужньо витримаю процедуру, встану з крісла і вріжу Якову Борисовичу в щелепу.

Але я потерпіла фіаско.

По-перше, після вирваного зуба у мене був повний рот вати і я навіть не могла толком щось гнівне вигукнути. По-друге, Яков Борисович вже стояв до мене спиною і щось записував у лікарняний журнал. Не могла ж я старшій людині дати копняка, адже планувався благородний удар рукою, а не школярський підсрачник ногою.

Коли Яков Борисович повернувся до мене, він якось все зрозумів і спокійно сказав – "дєточка, по-перше, я від цих придурків-студентів не можу відмовитися, нас начальство змушує залучати їх до процесу, по-друге, я затримався, бо завідуючій відділенням начхати, що хтось не хоче довго сидіти з анестезією, а по-третє, лише таким радикальним способом я міг тебе заспокоїти і припинити істерику".

Коли я зустрічала потім Якова Борисовича, який з реготом котився коридорами поліклініки, ми з ним завжди весело перемахувались, як добрі знайомі.



Поліклініка. Чаєчка

Ми часто сваримо нашу медицину, недосконалу систему, лікарів і часом небезпідставно.

Але я, якщо чесно, поставила б десь у затишному парку чи коло якоїсь поліклініки, у сусідньому дворі під старими деревами з лавочками, пам`ятник звичайному дільничному лікарю, лікарці.

І щоб цей пам`ятник не був помпезним чи бездушним, як `срібні `піонери чи солдати, а таким душевним, затишним. І замовити його скульптору, у якого, наприклад, бабуся була такою дільничною лікаркою. Словом, мінімум офіціозу, максимум людяності.

Я з дитинства пам`ятаю нашу дільничну.

У неї було чудове прізвище – Чайка, яке їй дуже пасувало. Звали її Валентина Олександрівна.

Маленька, струнка, з темним густим волоссям, із красивенними виразними очима з розкішним розрізом alaШехерезада, завжди елегантна і завжди на підборах.

Вона не ходила, а бігала. Швидка, усміхнена, співчутлива і дуже уважна.

Її дільниця, наш район, складалася переважно з `хрущівок`, з поодинокими `сталінками`, ліфтів не було і треба було оббігати всіх пацієнтів, від першого до останнього поверхів.

Київські
Київські "хрущівки"

Я часом, коли піднімаюся сходами на 5 поверх на нашу стару квартиру чи до друзів, вже з третього поверху починаю хекати.

Звичайно, треба займатися спортом, скажете ви і будете абсолютно мати рацію.

Але цілий день по району з сумкою, де лежать необхідні лікарські предмети, блокноти (тоді вимагалось дуже багато писанини) і ще й куплені по дорозі продукти, які вчасно не вхопив – ходи голодний, вимагало неабияких зусиль.

У сніг, спеку, сльоту, ожеледицю, зливу, штормовий вітер, хуртовину, як безстрашний полярник, пробиралася до своїх пацієнтів на елегантних підборах наша Чайка.

Чаєчка, як називала її моя бабуся.

Я не пам`ятаю іншої такої лікарки, яка була б такою уважною до літніх людей.

Вона сиділа коло бабусі стільки, скільки треба, поки та розказувала про всі свої печалі та недуги, ніколи не підганяла, уважно сама все розпитувала, ніколи не хмикала чи зверхньо піддавала сумніву бабусині (народні чи від сусідок) варіанти лікування.

Бабуся моя багато вишивала і свою чергову серветку чи рушничок дарувала виключно обраним, на її думку.

Звичайно, для Чаєчки такий подарунок вишивався особливо ретельно.

Якщо бабусі бувало зле, ніякі наші поради, ліки чи консультації по телефону із знайомими лікарями не допомогали.

`Віра! Хай прийде Чайка!` - і все. Ніякий інший рецепт одужання та полегшення не признавався.

Та ми всі її любили.

У ті часи, якщо ти хворів, піднімалася температура, були явні ознаки застуди чи грипу, викликали дільничного лікаря. Він виписував лікарняний листок непрацездатності на три дні.

Тобто, у перший день до тебе прибігав лікар, на другий день тобі купували необхідні ліки, а, може, й не всі, ти офіційно лише починав лікуватися, а вже на третій день мусив пертися в поліклініку, щоб отримати продовження лікарняного з підписом лікаря.

Типовий лікарняний того часу
Типовий лікарняний того часу

Перед цим висидівши у пекельних чергах поліклінічних коридорів з кашляючим та чхаючим народом, який ще й скандалив між собою, бо постійно хтось хотів проскочити без черги.

Цю фразу - `мнє только спросіть` - можна сміливо заносити у список крилатих виразів совкової епохи.

І ти сидів, руки-ноги тряслися від слабкості, температура ще трималася, але без цього листка потім вийти на роботу було ніяк.

Причому ще через три дні, якщо ти одужував, цей листок не давали на руки, поки ти не робив флюорографію, не проходив гінеколога та ще когось, не пригадаю.

Словом, одужання продовжувалось на роботі, але це вже були твої проблеми.

Валентина Олександрівна, сильно ризикуючи, й тут проявляла людяність.

Знаючи мої тодішні часті бронхіти, прекрасно розуміючи, що це за два з половиною дні не минеться, вона виписувала мої перші три дні лікування й одразу дописувала в листок ще три дні, ніби я вже в неї побувала на прийомі.

Я спокійно лікувалася вдома, нікуди не шарпаючись, особливо, якщо це була зима чи вогка осінь, нікого не заражала додатково у поліклініці, на одну людину меншала черга до кабінету.

Причому між цими двома трьохденками вона обов`язково дзвонила і питала, як я себе почуваю.

Чому так мало лікарів не хотіли хоча б трохи подумати про пацієнтів та й про себе, для мене досі загадка. Хоча чому загадка? Не хотіли.

Для цього треба було бути, як Чайка, сміливою, шляхетною, з головою, серцем та справжньою відданістю професії.

…У пізніші часи шляхи наші на багато років розійшлися.

І якось я сильно захворіла, не було можливості викликати лікаря і я згадала про Валентину Олександрівну. Але вона на той час вже давно не працювала в нашій поліклініці.

І коли я випадково зустріла її багаторічну медсестру Галю (ще один приклад справжньої відданості професії), на жаль, вже покійну, вона мені дала її номер телефону.

Я подзвонила, Валентина Олександрівна одразу приїхала, ми зустрілися, як найрідніші люди.

За ці роки багато чого трапилося, ми добряче постаршали, Валентину Олександрівну спіткали різні життєві події, зміни, велике людське горе…

Але вона була все ж така струнка, усміхнена, з прямою спиною, з розкішним волоссям, з очима a laШехерезада, на підборах, елегантна, уважна і професійна.

Приклад скромного справжнього служіння професії й людям.

Наша Чаєчка.



"Яма"

На початку вулиці Кіквідзе (теперішньої Бойчука) у глибині, такій ніби справді ямі, великого старого будинку, на п'ятачку двору, колись стихійно сформувався базарчик, де люди продавали свої городину, фрукти, м'ясо, сало, курей.

Розвилка Бастіонної і Кіквідзе.
Розвилка Бастіонної і Кіквідзе. "Яма" якраз справа від будинку з колонами

З часом місце обжилося і там вже з'явилися офіційні торгові точки, переважно сезонні розкладки. Потім додалися на ящиках різноманітні засоби для прання, проти шкідників, шкарпетки, труси, м'ясорубки та інші необхідні у господарстві речі.

Далі навіть поставили торгові ряди з дашками. Тобто, базарчик набув якщо не офіційного, то, принаймні, легального статусу.

Зараз туди періодично намагаються втулити якісь громіздкі металеві конструкції, розваляти будинок і поставити чергову "свічку", народ навіть клеїв на парканах заклики до протестів.

Будинок, щоправда, стоїть й досі, скелетоподібна конструкція, з претензією на майбутній супермаркет, витісняє торговців, але вони не здаються.

Займають сусідні бордюри і квіткові цементні огорожі, прикрашаючи їх червоними помідорами, білою квашеною капустою, жовтими гарбузами та різнокольоровими яблуками-грушами-абрикосами-сливами. Ну, й розбавляючи бордюри тими ж шкарпетками, дешевими кастрюльками, чомусь саме чоловічими трусами, м'ясорубками і власними консерваціями.

У мене з "Ямою" ніяких яскравих історій не пов'язано, проте дотичних – хоч відбавляй.

Вище "Ями", якщо пройти східцями вгору через скверик і дорогу, на першому поверсі великого, тоді сучасного, будинку був продуктовий магазин "Дари ланів".

Я, коли була мала, вважала його якимось загадковим місцем, яке називалося Дариланів, з наголосом на "і".

Бабуся приходила з вулиці і мама питала – "що там у Дариланів?". Чи сідали до столу, хтось казав " О! а це що, з Дариланів?". Або, наприклад, - "Де ти була так довго?, у "Дариланів".

Коли я нарешті зрозуміла, що це ніяке не загадкове місце, а звичайний магазин, та ще й овочевий, це відкриття мене, чесно кажучи, розчарувало.

Проте Дариланів все ж залишили (залишив? залишило?) слід у моїй душі.

На передньому плані півколом стоїть будинок 2/1, побудований в 1952 році. Біля нього -
На передньому плані півколом стоїть будинок 2/1, побудований в 1952 році. Біля нього - "Яма"

Я дуже хотіла кошеня, а батьки не дозволяли.

Одного разу бабуся взяла мене у похід по магазинам нашого райончику.

Тоді продукти не купували, а "діставали", за ними ганялися і тому обходили кілька точок, щоб можна було знайти повний необхідний харчовий мінімум для родини.

"Дари ланів" розташовувались найдалі, тому ми починали з цього овочевого магазину.

Був хороший сонячний день, ми вже переходили від "Ями" дорогу і раптом прямо у вітрині "Дари ланів", як на сучасній котовиставці, я побачила кошеня.

Воно було сіреньке, трохи попелясте, дуже жваве, хуліганського вигляду, із трохи надірваним вухом. Чудове, красиве, миле, веселе, таким, яким може бути лише маленьке кошеня.

Я не могла відірвати від нього погляду і тут почула впевнений бабусин голос – "Доця, пішли зайдемо в магазин, ми його заберем". Вона завжди називала мене "доця".

Я розхвилювалась, що тато з мамою не дозволять, що кошеня не пустять у квартиру, що бабусю будуть сварити, що мене також будуть сварити. Проте бабуся твердо сказала – "пішли".

У магазині нам радо віддали кошеня, бо там ще бігала купа його братиків і сестричок, але воно, звичайно, було найкращим – я вже відчувала, що кошеня буде моїм.

Ми прийшли додому без продуктів, про що там говорили на кухні бабуся з мамою, я не чула, але Мурхан з того дня став новим членом нашої родини.



Кінотеатр "Слава"

Кінотеатр "Слава" знаходився на вулиці Бастіонній, 11, на території Звіринця, історичної місцевості Києва між Печерськом, Видубичами, Теличкою і Чорною горою.

Кінотеатр
Кінотеатр "Слава", фото 2005 року

У часи мого дитинства та юності кінотеатри були місцем наймасовішого культурного дозвілля. У кіно одягалися, як на свято, за квитками на популярні фільми стояли величезні черги.

Вихід у кіно цілими родинами, запрошення на перше побачення чи просто побачення, подарунок-квиток у кіно, відправити батьків на двосерійний фільм, коли прийде подруга чи друг, подарувати лікарю чи начальнику квиток на іноземний фільм – ознаки тодішнього часу.

У 1968 році вийшла на екрани кінокомедія "Діамантова рука", чи не найпопулярніша в історії радянського кіно.

Кінотеатр "Слава" був кінотеатром "другої руки", тобто, основні прем'єри доходили туди із запізненням.Але яке це мало значення, коли я, першокласниця, сиділа в залі з морозивом, готувалася дивитися доросле кіно і поруч сидів старший брат моєї подруги й однокласниці.

Кінокомедія, як їй і належало, періодично вибухала глядацьким сміхом, окремими смішками, реготом, характерним голосним сміхом однієї людини, яка завжди трапляється на перегляді кінокомедій: смішний епізод вже минає, проте зал переймається веселим настроєм одного глядача вже за інерцією.

…Коли на екрані крупним планом з'явилася гола п'ята точка одного з героїв фільму, яка рухалася під водою кілька секунд, у залі почалося щось неймовірне.

Такого сміху, щирого й потужного, як десятибальний шторм, я чула і бачила дуже мало.

Люди реготали, плакали, стогнали, кричали, ридали, били себе по колінах, пищали, протяжно казали "і-і-і", тицяли пальцями в екран, задихалися, падали на спинку сидіння, падали вниз головою, з крайніх місць підскакували і знову сідали, дехто погнав у туалет – словом, це був якийсь масовий позитивний психоз, якому б позаздрив будь-який майбутній екстрасенс.

І коли через багато років у сучасному кіно, і не лише кіно, почалася епоха жартів в стилі "нижче пояса", коли голі п'яті точки дивляться на нас з усіх можливих екранів та журналів, вивісок і придорожніх білбордів, коли без голої дупи не обходиться майже кожна реклама на телебаченні – все це стало нецікавим і зовсім несмішним.

Перше завжди якнайкраще запам`ятовується. Навіть якщо це щось нижче спини…

Постер фільму
Постер фільму

Одна-однісінька гола дупа з "Діамантової руки" продемонструвала, яким кіноцнотливим був тодішній глядач, і яким втомленим і байдужим до подібного він є зараз, щоденно атакований безліччю оголених п'ятих точок.



Ботанічний сад

Ми жили на вулиці Кіквідзе (тепер Бойчука) і до Ботанічного саду імені Гришка було рукою подати.

Якраз через Німанську, через поліклініку, через вулицю Євгенії Бош (тепер Катерини Білокур) йшла моя дорога до Ботанічного саду.

Ідея заснувати такий ботанічний сад з`явилася у 1918 році від `всесвітньо відомого флориста, мандрівника і знавця ботанічних садів світу, одного з перших Президентів Академії наук України Володимира Липського`(так каже Вікіпедія).

Цікаво, що цей Ботанічний сад тоді планували закласти на основі Голосіївського лісу, де я живу тепер і де рятуюсь від мегаполісної агресії.

Хоча й тут цієї агресії, на жаль, побільшало.

Чудові місця парку та лісу нахабно захоплюють кавові будки та пластикові намети з дитячими атракціонами, ще й переважно жахливих кольорів.

Вже не лише кожного року, а й кожного тижня я спостерігаю за цими парковими `окупантами`, які далі й далі простягають свої голодні руки.

Розговорилася з одним із працівників такої будки, молодим мужчиною, сучасним, неконфліктним, але дуже переконливим.

У нього повне нерозуміння, якщо закатати в асфальт усі парки і забити їх подібними будками, то його дітям вже не залишиться навіть оцих нечисленних клаптиків живої природи.

Його аргументи – ми нікому не заважаємо, а де ж людям випити кави, ми нікого насильно не змушуємо пити каву чи купувати в цих будках печиво чи горішки.

А якщо ви вже так хочете природи, сказав він мені, то можете взяти тут каву і піти її попити далі в ліс.

На моє зауваження, що цілком ймовірна поява подібних будок наступного року вже й у гущавині лісу, куди він мені запропонував піти, чоловік знизав плечима і сказав, що це ж все робиться для людей…


Але повертаємося у Ботанічний сад.

Відкрили Ботанічний сад для усіх бажаючих ним милуватися в 1964 році, а ми оселилися на вулиці Кіквідзе також з початку 60-тих років.

Загальний вигляд Ботанічного саду, 1960-ті
Загальний вигляд Ботанічного саду, 1960-ті

Тому цей сад був для нас рідною оазою багато-багато років: чи коли лежав там, не зіпсований індустріальним містом, білий сніг, чи коли цвів навесні знаменитий ботсадівський фантастичний київський бузок, через який сяяли зорі Видубицького монастиря, чи коли можна було сховатися від літньої спеки, чи коли жовте та червоне листя восени ткало на землі такі прекрасні килими, що жодна фотографія не могла передати ці фарби.

Кажуть, що зараз напало багато хвороб на дерева, і тому такої розкоші оцих осінніх кольорів значно поменшало.

Навіть знамениті київські каштани захворіли, їхнє листя через короткий весняний зелений період одразу покривається плямами та ржавіє.

У багатших країн виділяють цілі програми, коли кожному дереву роблять спеціальну лікувальну ін'єкцію, проте нашим каштанам треба ще трохи почекати.


Коли я була ще школяркою, ми з мамою часто гуляли в нашому Ботанічному саду.

Пам`ятаю, якось восени, якраз, коли дерева були отих неймовірно красивих червоних та жовтих кольорів, я займалась своїм улюбленим осіннім заняттям – ганяла між деревами і буцала ногами листя.

На мені була чудова червона курточка, німецького виробництва, куплена якимись маминими таємними шляхами, шикарна синя шапка з балабоном на крученій нитці, спідничка в червоно-синю клітинку і черевички.

До мами підійшов чоловік з величезним фотоапаратом на шиї, він представився фотокореспондентом, розказав, що знімає для якогось журналу осінні київські пейзажі і чи можна пофографувати дівчинку.

Ботанічний сад, 1985 р. На задньому плані видніється Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир
Ботанічний сад, 1985 р. На задньому плані видніється Свято-Михайлівський Видубицький чоловічий монастир

Дівчинка була щаслива від додаткової розваги, адже чоловік попросив робити те, що й так дуже любила – буцати ногами листя і підкидати його руками, роблячи такі фонтани з осінніх листочків для вдалого кадру.

Шкода, що ми тоді не здогадалися попросити телефон фотокореспондента чи хоча б адресу редакції, може б зараз і знайшлася серед архівних фото ота дівчинка, яка підкидала осіннє київське листя.

Я вже казала, що життя цього Ботанічного саду могло початися не на древньому київському Звіринці, коло якого я прожила багато років, а в Голосіївському лісі, де я живу тепер.

Ніби якусь естафету передали мені ті дерева й листя, яке зараз так часом хочеться попідкидати чи побуцати ногами, як та дівчинка у червоній курточці й синій шапці.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Шоста зупинка. Площа Лесі Українки

Поруч інституту був великий універмаг, Печерський. І там час від часу траплялися дива у вигляді імпортних товарів. Проте навіть коли ці товари з'являлися, і коли ти в боротьбі та навіть бійках доходив у кількагодинній черзі до омріяного прилавку, виявлялося, що купити їх на зарплатню інженера не завжди було легко. І дівчата придумали геніальний вихід

Андрій Руккас: Сто років бою біля Чорного Острова

Крім Євгена Мишківського, в бою біля Чорного Острова полягли козаки Іван Литовченко та Йосип Продиус, пропав безвісті бунчужний Олекса Фількевич. У 100-ту річницю бою, в Чорному Острові відкрили пам'ятний знак на честь загиблих героїв. А от чи є вулиця імені Євгена Мишківського у Тернополі?! Схоже, що немає

Юрій Юзич: Пластуни віднайшли у Відні могилу начштабу корпусів УГА Фердинада Льонера

Хто такий Фердинад Льонер (Ferdinand Lohner)? Уродженець Сараєво, австрійський німець. Випускник віденської академії генштабу 1914 року. Відзначений кількома хрестами за хоробрість на італійському фронті. Добровольцем вступив до УГА.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.