Драма Музею визвольної боротьби України

76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу. Серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України. В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР

У 20-30-х роках минулого століття Прага була без перебільшення центром українського життя в Європі. Український вільний університет, Український вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Студія пластичного мистецтва, Українська господарська академія в недалеких Подєбрадах... Реалізувати саме тут давню мрію українців – створення Музею визвольної боротьби України – було таким природним кроком.

До цієї справи долучилися як чимало представників української еміграційної еліти - Дмитро Антонович, Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів, Симон Наріжний, Євген Вировий, так і тисячі звичайних українців з усього світу.

 
Збори Товариства МВБУ (Музей визвольної боротьби України в Празі). Сидять зліва направо: С. Сірополко, Є. Вировий, Д. Антончук, І. Горбачевський, А. Яковлев, К. Антоновичева, Д. Антонович. Стоять зліва направо: С. Телухін, Б. Іваницький, пані Сірополкова, С. Наріжний, А. Галька, І. Кабачків, І. Мирний, ген. М. Омельянович-Павленко
(Архів М. Мушинки)

Ідеєю зібрати в одному місці скарби культурної та історичної пам'яті нашого народу перейнялися представники діаспори з Чехії, Польщі, Америки, Канади та багатьох інших країн світу. Люди передавали до музею свої сімейні реліквії, архіви, віддавали на створення Музею часто останню копійку.

Повіривши в демократичність, правову зрілість Чехословацької держави та "обіцянки-цяцянки" Едуарда Бенеша, світова українська еміграція прийняла рішення розмістити цю безцінну збірку саме у Празі, придбавши для цього на зібрані кошти будинок у затишному районі Нусле за адресою вулиця Горемирова, 6.

 
Перший голова Товариства "Музей визвольної боротьби України" акад. І. Горбачевський і директор Музею проф. Д. Антонович
Архів м.мушинки

Версій того, чому рівно 76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу, є чимало. Згідно з однією з них, Прагу сплутали з Дрезденом, який було знищено якраз в період з 13 по 15 лютого. Як би там не було, для української пам'яті цей день став одним з найтрагічніших, бо серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України.

В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР. Окремі архіви і частини збірки були пізніше виявлені в Чехії, Словаччині та Україні, проте більшість наших скарбів скоріше за все втрачені назавжди.

 

Свідком цієї драми була Наталя Наріжна – дочка багаторічного директора Музею Симона Наріжного і поетеси "празької школи" Ірини Наріжної. Приїхавши дитиною з батьками до Праги, вона виростала в оточенні людей, без прізвищ яких не мав би обійтися жодний український підручник історії або літератури. Родини Горбачевських, Січинських, Аркасів, Дорошенків, Лоських, Антоновичів, Кленів, Кричевських часто бували у них вдома.

Наталя товаришувала з Харитею Кононенко – високоосвіченою і активною помічницею Софії Русової в організації українського жіноцтва, яка працювала під час війни у Червоному Хресті і була розстріляна німцями у Рівному в 1942 році, з Марком Антоновичем, Калиною Білецькою, дружиною Олега Ольжича, Оксаною Драй-Хмарою, талановитою піаністкою, дочкою репресованого письменника. Її молодість була нерозривно пов'язана з Музеєм, який був без перебільшення серцем українського світу і матеріали якого мали стати юридичними доказами незламності українського духу на суді Історії.

 
Симон Наріжний з дружиною Іриною й дочкою Наталкою. Прага, 1927

Тож дамо слово Наталії Наріжній: "…в середу, 14-го лютого 1945-го року, точно о годині 12.40 дня на Прагу посипалися американські бомби. Налет був зроблений так званим "килимом" - себто літаки накрили Прагу у певній формації і в один і той самий час всі пілоти натиснули смертельні ґудзики.

Процедура ця тривала може хвилин п'ять і залишила на вулицях Праги більше п'яти тисяч трупів (між трупами була дружина бувшого голови уряду УНР, професора Ісаака Мазепи, яка з двома внучатами бавилася в недалекому парку), житлові будинки, позначену приписаними знаками Червоного Хреста головну празьку лічницю і Музей ВБУ. Десь я читала, що бомба впала біля Музею. Це помилка. Бомба впала під входові двері Музею, вириваючи помешкання двірника Громаса, наше і обидва поверхи під саму стріху…

В Празі ніхто не звертав уваги на гудіння сирен, життя проходило звичайним темпом. Цього ж разу моя мама мала якесь підсвідоме почуття, яке пояснити неможливо і, вхопивши на руки мою восьмилітню сестру Марійку, з криком почала заганяти всіх у підвал…

 
Листівка з закликом підтримати побудову Українського дому в Празі.
Проєкт А. Корнійчука
Архів М.Мушинки

Батько, який ніколи мами не бачив у такому істеричному стані, дав мені похапцем плащі, щоб віднести їх вниз, а сам почав шукати свічку й сірники, так що спускався по сходах пару кроків за мною. Як видно мами ніхто більше не послухав. Громас, якого я зустріла в коридорі, просто сказав, що "мілостпані се зблазніла" (по українському це буде "пані добродійка здуріла"). У сховищі було зовсім темно. Раптом на мою спину беззвучно зсунулася стіна.

Після маминого голосного моління, Марійчиного вереску, а головне після того, коли батькові вдалося втягнути всередину праву ногу, придушену дверима, цеглою і всякою всячиною, треба було у тій темноті знайти спосіб, щоб вилізти зі сховища, де через пилюку вже майже неможливо було дихати. У хвилину, коли здається все пропало, малий промінчик сонця продряпався якось через дошки і впав на великий рискаль.

Батько, не тративши часу, вхопив рискаль в руки і почав ним пробивати стіну до сусіднього будинку. Марійка затихла, мама вже тільки мовчки хрестилася. Врешті в стіні опинилася дірка і четверо Наріжних могло пролізти в сусідній будинок… Першим вискочив на вулицю батько. Вернувся він майже відразу. Його чорне волосся сильно посивіло. "Музей розбитий". Писав Максим Рильський: "…Сльозу колись родитимуть солону, тим гарячішу, бо вона одна…". Я ковтнула свою сльозу".

 
Засновник і перший директор МВБУ Дмитро Антонович у своєму кабінеті

Наріжний С. Українська еміграція. Прага, 1942

Свій вірш-крик трагічній втраті Музею присвятила ще одна яскрава представниця празької поетичної школи Галя Мазуренко:

В Українському архіві у Празі

В музейнім архіві, в льоху вікно

Не вікно, а запитання знак.

Манускрипт ми зліпляли в одно

Слово в слово, порох, возня…

Відбираючи рештки з руїн,

Може цінний з бувальщини лист,

Ми схилилися до колін,

Коли падав снаряд на міст.

Знали "в час героїчних зусиль", -

Ми чихаємо, як ніхто.

І музей наш засів на міль,

І тому він не йшов на дно.

Хоч 14 лютого у нас здається вже безповоротно комерціалізоване "Валентином", маємо все ж час від часу пригадувати і події, які мають безпосередній стосунок саме до нашої історії.







Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"