Проблема не в Шухевичі

Важливо чітко розуміти, що хамські заяви польських посадовців щодо борців за незалежність України є безпідставним і грубим втручанням у наші внутрішні справи

 

Не може бути й мови про жодну "провину" українців у цій ситуації чи потребу в будь-якій формі загравати з тими, хто вдається до цих випадів.

Це саме стосується і нинішнього посла Ізраїлю з його регулярними хамськими заявами в дусі московської пропаганди.

Більша частина вулиць та інших об'єктів, які мають ім'я Романа Шухевича (як і Степана Бандери) отримала ці назви в 1990х роках. Ці назви давалися на Галичині й Волині, територіях пам'ять про які була живою у багатьох поляків як про колишню частину польської держави. Однак до жодних випадів у бік України через це польські посадовці не вдавалися.

Те саме тривало і в 2000х роках. Ні Польща, ні Ізраїль не вказували Україні, яких героїв нам шанувати і чиїми іменами називати вулиці. Звичайно, у тій же Польщі завжди були сили, які намагалися роздмухувати антиукраїнську істерію, але вони завжди залишалися маргіналами.

Кожен, хто спостерігав за ставленням польських діячів до вшанування борців за незалежність України, пам'ятає, що деградація польського політикуму почалася з 2007-2008 року після того, як москва розгорнула шалену кампанію з дискредитації УПА, особисто Шухевича і українського національно-визвольного руху взагалі.

До цієї кампанії, яка, вочевидь, була частиною стратегії з недопущення руху України в НАТО й підготовки до майбутньої російської агресії, була активно залучена московська агентура як у Польщі, так і в самій Україні, яка нагнітала теми "Волинської різанини" і буцімто антисемітизму українців.

Але ключовий злам у поведінці польських посадовців і політиків стався в 2015-16 роках і пов'язаний з подіями в Польщі, а не в Україні. Для своєї перемоги на виборах 2015 року партія "Право і справедливість" вирішила перейти червоні лінії і розіграти карту антиукраїнської істерії в політиці національної пам'яті.

Саме діячі ПІСу, які обійняли посади у польській владі після цих виборів, зробили нападки на українських героїв складовою державної політики Польщі. Вони піднесли це шовіністичне хамство і втручання у наші внутрішні справи на рівень офіційних заяв і навіть законодавчих актів.

Наші герої, які не турбували польську владу ні в 1990х, ні в 2000х, різко стурбували її в 2015-16 роках.

Жодному польському посадовцю й на думку не спало робити якісь дурні заяви, коли в Тернополі з'явилася вулиця імені Шухевича, однак тепер ми бачимо цілу низку таких заяв через найменування іменем Шухевича стадіону в тому ж Тернополі.

Важливо чітко розуміти - проблема не в Шухевичі, і взагалі не в Україні, де як давалися назви якимось об'єктам на честь діячів УПА 25 чи 15 років тому, так даються зараз і даватимуться в майбутньому.

Проблема - у самій польській владі. Переконавши значну частину польського суспільства в тому, що Польща має право вказувати українцям, кого і як з борців за волю України їм шанувати, Ярослав Качинський і його партія зробили такі дії елементом своєї популістичної політики.

На жаль, одна частина польської еліти, яка розуміла неприйнятність такої політики, загинула в авіакатастрофі під Смоленськом (у тому числі президент Лех Качинський, який був значно адекватнішим за свого брата). Інша - в особі Дональда Туска та решти представників ліберальних сил - упродовж останніх 6 років перебуває в опозиції.

Відмова від вшанування борців за незалежність України означала б зневагу до самої незалежності. І навіть якби якимось ідіотам в українській владі спало на думку загравати в цьому питанні з іноземними посадовцями, українське суспільство швидко вказало б таким ідіотам шлях на Ростов до їхніх папєрєдніков.

Попри всю важливість дружніх стосунків з Польщею (як і з Ізраїлем) керівництво України і наше МЗС має дуже жорстко і недвозначно припиняти будь-які спроби вчити українців, яких героїв і як нам шанувати.






Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.

Ярослав Пронюткін: "Могили і кров у воді", "поле замість лісу", "перетворення села на цвинтар": або що не так із маніпуляціями довкола Військового кладовища

Ідея Національного військового меморіального кладовища — це ідея важливого обʼєкта національного значення саме в лісі, серед дерев та спокою. Це наша концепція. І від неї ми не плануємо відходити. Розкладемо по полицях низку дискусійних питань.