Ми дійсно абсолютно різні. І слава Богу

У них не виходить. Бо вони там не з почуття солідарності один з одним. Вони там просто через бажання вберегти свої задниці від мобілізації. Їм (переконаний, абсолютній більшості) навіть війна не заважає. Якби вона продовжувалась в телевізорі. Їм заважає те, що їх кожного окремо пакують в військкомати. Але їх не болить глобальна системна хвороба їхнього ж суспільства. Вони там не один одного підтримують – а себе рятують. Тому їх і пакують пачками у в’язниці

 
Вулиця Грушевського 19 січня 2014 року
Фото dendidenko

Здається, я розумію, в чому глибинна різниця між нами – на прикладі саме протестів.

Я добре пам'ятаю вечір побиття студентів і наступний день. Нам тоді своєрідно пощастило – ми невеличкою групою теж "тусувалися" на Майдані – але в нас був "козир" - місце в гуртожитку десь там, де дідько добраніч каже – на околицях Києва.

Тому ми поїхали звідти на останньому метро. А про побиття дізнались десь о 5 ранку коли нас з наших гуртожитських ліжок підійняли дзвінки усіх батьків, друзів і знайомих одночасно.

З самого ранку ми погнали в центр міста. Київ був дивний того ранку. Я добре пам'ятаю, що першим моїм ранковим враженням було розчарування. Але Київ щойно пробуджувався.

Мій вже не дуже юнацький максималізм вимагав революції вже і негайно. Я пішов до Михайлівського. Там були побиті студенти. Одна заплакана дівчина все мнула в руках шапку і витирала сльози, безупинно повторюючи "за що, за що?".

Їм надавали допомогу, хтось ще досипав прямо в церкві. Було відчуття розпачу, трохи розгубленості і злості. Злості, мабуть, найбільше. Подвір'ям шастали народні депутати, журналісти і бозна хто ще.

17 лютого 2014 року
17 лютого 2014 року

Один епізод врізався мені в пам'ять: якось так стихійно вийшло, що ми стояли в колі – власне, просто люди спілкувались між собою. І раптом заговорив який бородатий (чи ні?) дядько. Виявилось - рускій ліберальний журналіст. З якогось "еха маскви" чи радше, здається, - з "медузи". В принципі не важливо. І заводить:

"Ой, да нічьо нє будєт. Вот ми уже прівиклі. І бєларуси прівиклі. І ви прівикнєтє. Всьо нормально".

І ось тут я вибухнув і почав на нього просто кричати: "Тут вам не москва і не білорусь! Тут такого не буде ніколи! Весь Київ встане!".

Хороший рускій якось саркастично посміхнувся а я відійшов від тої групи. Відверто, я абсолютно не був впевнений в тому, що щойно кинув йому в лице. Зранку цього ще насправді не було видно.

Але наелектризованість відчувалась. Це висіло в повітрі. Всюди одне й те саме: "Як вони посміли побити наших дітей?". "Як таке може бути?". Ніби крик тієї дівчини з Михайлівського "За що?! За що?!" резонував всім містом.

Вже ввечері було зрозуміло, що щось буде – все більше автівок з прапорами, все більше людей на Михайлівській. Все виразніше: "Київ – вставай!"

І наступного ранку Київ вибухнув. Я ледве встиг бігти і протискатись морем людей на Хрещатику, щоб побачити, як "доблесна міліція" тупо втікає з Майдану. Їх дослівно змила людська хвиля.

І потягнулись місяці – на Майдані, "на бочках" (ох, одні з найпрекрасніших і найбільш щирих розмов за тими бочками в мінус 20), Грушевського, вбивства і прощання на Майдані. Розбита бруківка.

 
25 листопада 2013 року

Кожного разу, особливо в лютому, приїжджаючи на Майдан, коли містом вже лазили зграї тітушок добре пам'ятаю думку – головне прорватися з вокзалу на Майдан – там "свої". І проходячи перші барикади ти реально відчував себе в безпеці – попри те, що насправді опинявся в самому епіцентрі конфлікту. Але там були "свої". Абсолютно незнайомі, але аж ніяк не чужі.

Якби я мав одним словом охарактеризувати Майдан – я б обрав слово "солідарність". Це було прекрасне і дуже щире відчуття спільноти.

І це саме те, що нас кардинально відрізняє. На Майдані реально діяв принцип один за всіх, і всі за одного. Ось ця взаємопідтримка і солідарність були неймовірні.

Головна різниця в тому, що цей протест – це не протест "за себе" - а протест "за іншого". За права інших і цілої спільноти.

Тому я сьогодні часто своїм студентам з чистою совістю кажу, що це в якомусь філософському сенсі було продовження дисидентва. Бо дисиденти – це також саме рух за ширші права, готовність самопожертви за права спільноти, за права того, з ким ти стоїш плече в плече.

Це не лише про готовність поділитись взимку рукавицями чи роздобутою їжею на "польовій кухні" Майдану, але й готовність запустити бруківкою в беркута, який намагається пов'язати твого товариша. І ти знаєш – якщо в'язатимуть тебе – то автозак також перекидатимуть твої друзі. Бо ви тут – свої. Бо ви тут саме для цього і стоїте.

Я думаю, саме тому в нас вийшло.

 
Майдан, 19 лютого 2014 року

А в них не виходить. Бо вони там не з почуття солідарності один з одним. Вони там просто через бажання вберегти свої задниці від мобілізації. Їм (переконаний, абсолютній більшості) навіть війна не заважає. Якби вона продовжувалась в телевізорі.

Їм заважає те, що їх кожного окремо пакують в військкомати. Але їх не болить глобальна системна хвороба їхнього ж суспільства. Вони там не один одного підтримують – а себе рятують. Тому їх і пакують пачками у в'язниці.

Ми дійсно абсолютно різні. І слава Богу.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.