Батьківщина і матір носіїв совкових цінностей

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

 

Дискусії навколо монументу так званої "Батьківщини-матері" ще раз засвідчують, що українське суспільство продовжує лишатися глибоко зануреним в російський колоніяльний світ з його цінностями. Деколонізація дуже непросто дається нам навіть через тридцять з гаком років після розвалу совєтської імперії.

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

Українське суспільство надто часто нездатне творити власні смисли і тому, як приречене, повторює чужі, частіше всього російські. Ця нездатність і є причиною того, що так звана "Батьківщина-мати", цей промовистий пам'ятник московського полону українців, і далі визначає обличчя нашої столиці й самої України.

Все у цьому колосі є чужим українській тотожності: його форма, його естетика, його назва, зрештою сама потреба монструального унаочнення в мертвому металі кольору цинкової труни, чийогось кошмарного видіння, в якому угледіти поняття матері і батьківщини є справою проблематичною.

Українській архітектурі притаманні людські масштаби, а не пихата помпезність, на тлі якої людина почуває себе нікчемою. Хіба так зображені Україна, матір, батьківщина – мужеподібним витріщакою, металевобездушним ґолемом, позбавленим пізна́ваних людських рис – в нашому епосі, в поезії і прозі, в образотворчому мистецтві і пластиці?

Цей колос – витвір хворої на велич, а насправді духовно убогої і здегуманізованої імперської уяви росіян. Не випадково цей монумент заповіла українцям саме доба гнилого брежнєвізму, доба, коли русифікація набрала особливо аґресивних і відкритих форм.

Тепер монумент, давно охрещений в народі "бабою" чи "уродіною-матєрью" хочуть пристосувати до нових умов і переконати українців ототожнювати себе з ним. Косметичні маніпуляції на кшталт макових віночків, заміни совєтського герба на тризуб, жовто-блакитної підсвітки, перейменування з "родіни-матєрі" на "матір-Україну" чи спроб перепрочитання її первинної телеології (мовляв, вона ще тоді, в 1980-х, замахувалася своїм мечем на Москву (Брежнєв, Щербицький та ин., виходить, були криптобандерівцями), не здатні змінити імперської суті цього монументу, його колоніяльної символіки.

Назва цього чуда імперського монументалізму – це теж запозичення російського "родина-мать", це плагіят, хоч ще потворніший естетично, з відомої першомоделі на Мамаєвім кургані в російському Волгограді.

Ця так звана "Батьківщина-мати" є батьківщиною і матір'ю носіїв совкових цінностей, що відчайдушно пристосовуються до нових обставин, намагаючись міняти те, що змінити не можна, – його лише можна розібрати. Вона – свідчення неспроможности цього совка на власні, а не позичені в імперії сенси.

Може не варто думати про те, на що замінити цю імперську мітку, що вже довгих сорок літ спотворює чудові київські пагорби. Її треба просто демонтувати без сліду, переробити на щось утилітарне і запити холодною водою. Це було б таким потрібним сьогодні актом українського самооновлення.

Юрій Рудницький: Іван Мазепа. Не так тії вороги...

Гетьманування Івана Мазепи було отруєне "теплими" стосунками з анархічною Запорозькою Січчю, з популярним серед січовиків фастівським полковником Семеном Палієм – цими живими втіленнями "Духу Одвічної Стихії". А ще - з власною старшиною. Точніше, з тими, хто в часи позбавлення булави Івана Самойловича висунув його, тоді ще мало кому відомого генерального осавула, на гетьмана, сподіваючись зробити його маріонеткою в своїх руках. Однак гетьман успішно усунув усіх конкурентів.

Іван Ольховський: Про "оригінальність" поглядів Миколи Бендюка на події 1940-1942 років на Поліссі та роль у них Тараса Бульби-Боровця

Незважаючи на появу в Україні низки наукових досліджень діяльності засновника УПА "Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця, визнання його Законом України борцем за незалежність, увічнення пам'яті в назвах вулиць, час від часу з'являються публікації, що базуються на вигадках, домислах, перекрученнях фактів, що дискредитують поліського отамана.

Юрій Юзич: Правильний мадяр

Бойовий генерал Ференц Фаркаш де Кішбарнак — командир VI армійського корпусу. Вважав, що Україна у Третій світовій війні буде ключовою опорою Заходу. Захоплювався УПА та очолював створений банедрівцями Антибільшовицький блок народів (АБН).

Олег Пустовгар: Соратник Симона Петлюри, діяч УНР, театральний оглядач, дослідник авангардного мистецтва: 130 років Василю Бутенку (Хмурому)

8 лютого 1896 року на Полтавщині народився Василь Бутенко (Хмурий) – військовий діяч Української Народної Республіки (УНР), соратник Симона Петлюри, журналіст, мистецтвознавець, театральний оглядач, один із перших вітчизняних дослідників авангардного мистецтва, жертва кремлівського російсько-комуністичного терору.