Баба з мечем - релікт проминулої культури

Я не вважаю, що моя думка з цього питання важлива і має когось обходити. Я не киянин, моє ставлення до Києва доволі неоднозначне, я люблю його за сліди минулого і не люблю за те, яким він є зараз. Монумент є частиною цього ставлення, звісно.

Попри це, монумент (а радше запеклість дискусії навколо нього) вже давно не дає мені спокою. Наскільки я уявляю, багато кому моє ставлення також не сподобається. На це можу сказати хіба, що моя думка з питання неважлива, та попри це я хочу нею поділитись і, можливо, отримати у відповідь більше конструктиву, ніж зазвичай у стрічці.

Сьогодні мені трапилось формулювання "рязанська харя" щодо цієї статуї. Я переконаний, що для нормальної критики культури треба принаймні розуміти контекст культури. І коли йдеться про те, що це робота українського скульптора з українською ж натурницею це й має бути частиною критики.

Як українське коріння не заважає купі люду зневажати Гоголя, навіщо настільки відверто зміщувати контекст? Там далі було ще щось про мільйони загиблих, що відображаються у "вибалушених очах". Ну тобто просто демонізація, приписування монументу рис, яких він не має навіть приблизно, аби обґрунтувати свою виражену і попередню зневагу до нього. І це мене трохи непокоїть.

Позиція "Я вважаю, що монумент необхідно прибрати" достатньо підставова сама собою. Вона не потребує настільки ґротескних гіпербол, аби працювати. І в той же час аргументи надзвичайно відомі: це радянський монумент, але ж це алегорія, але ж символ окупації і трагедії, але ж український від початку і до кінця монумент, але ж декомунізація, але ж реконтекстуалізація, але ж брутальна скульптура але ж російська версія потворна а наша статечна.

Є велика спокуса спробувати не формувати своє ставлення до монумента на емоціях, але життя таке що наша реакція на подібні речі засадничо емоційна і нічого ти з цим не зробиш.

Скажімо, правда, що поза монумента римується з Орантою. Правда й те, що СРСР не соромився апропріювати релігійну символіку. Обидва ці аргументи правдиві, обидва дарують непогане обґрунтування тому, в що емоційно хочеться повірити. Чи той факт, що СРСР використовував релігійну символіку в один спосіб, якось неґує наше бажання використати ту саму релігійну символіку в протилежний спосіб?

Я не можу не відчувати емоційну частину питання, що стількох нас палко розділяє і змушує шукати всі можливі аргументи і вивчати історію статуї і писати і переконувати. І мені здається, є ще одна річ, яка розділяє нас цілком так само (хоч, може, меншою мірою).

Це ставлення до Червоної армії в Другій світовій. Від абсолютної негації ЧА в своїй історичній пам'яті як окупантів і бандитів до буквально державної зради у випадку особливої любови до ЧА лежить цілий спектр людей, предки котрих воювали у цій війні на боці СРСР, або щиро сприймали совітів за визволителів, або і те й інше.

І ці люди очевидно не всі антиукраїнські. Ці люди просто цілком нормально практикують колективну пам'ять, яка зберігається в родині. Власне Друга Світова, як єдина оборонна війна в історії СРСР, дозволяє віддушину для зв'язку з історією предків як чимось героїчним, доблесним чи справедливим. Це те, чого ми всі шукаємо в своєму минулому, і когнітивний дисонанс між репресивною радянською реальністю і бажанням пам'ятати різні люди вирішують по-різному.

Ми, котрі бачимо в ній символ радянської окупації, маємо рацію і наша позиція цілком аргументована. Ми, котрі бачимо в ній оновлене прочитання архетипу захисника, актуальне для дуже багатьох, маємо рацію і наша позиція цілком аргументована.

Якби я існував у вакуумі, то сказав би: волію бачити Дніпрові схили без неї, як і більшість історії Печерська, поки радянський монументалізм не вирішив перетворити Київ на те, чим він великою мірою досі є зараз. Так само, як волію бачити старовинний Хрещатик, відсутність Воздвиженки чи трамвайні колії там, де вони були колись.

Тільки більш емоційно, бо тут вся історія Другої світової, моєї родини, колективної пам'яти моєї родини та інших родин, вся історія мого ставлення до СРСР і Росії, до монументалізму і соцреалізму та всіх тисяч контекстів, пов'язаних для мене із питанням цієї Баби з Мечем.

Мені, власне, імпонує ідея Баби з Мечем. Слово "баба" в українській і російській має різні конотації. Зрештою, наші баби давно стоять по степах, тільки що вони не наші, але все одно наші, бо є частиною нашого колективного ландшафту і нашої сакральної географії. Баба з мечем - ще один релікт проминулої культури, який ми залишили собі, бо вигадали йому задовільне пояснення.

Але оскільки я живу в Україні і не можу не помічати весь контекст Другої Світової, що стоїть за моїми і чиїми-будь аргументами, то таке перелицювання здається мені... зрозумілим, мабуть, підійде. Не можу сказати "правильним", бо не уявляю, як така зміна в перспективі вплине на світ (думаю, ніхто з пропонентів чи опонентів не уявляє, ми всі лише припускаємо). Але я бачу в такому перелицюванні сенс.

Меми Другої Світової, радянські меми, в Україні досі актуальні і популярні. І використовувати їх під час війни - очікувано, бо це економно. Дуже багато людей проводять дуже багато паралелей (не без сприяння влади і нашого заохочення) між росіянами і нацистами, між нашою війною і "їхньою". Це левова частка причини, чому символ перемоги над окупантами ми хочемо реконтекстуалізувати як символ боротьби з окупантами.

Я не можу вигадати іншого символу, який би так добре узгоджував конфліктне радянське минуле і сучасну українську реальність. Я не можу вигадати перформансу, який би настільки просто і зрозуміло вписував колективну пам'ять Другої Світової в контекст сучасної України.

Гадаю, саме тому, що це монумент. Саме тому що немає людини, яку ми можемо ненавидіти в особі цього пам'ятника, лише безособовий режим, зі спадкоємцем котрого нині триває війна. Тому перечепити на Лєніна кучму і вишиванку - це очевидне маскування людожерства під кіч, а почепити вінок на монумент - річ далеко не така очевидна. Бо це не постать, а символ. Символ, який багато хто використовує у структуруванні своєї, все більш проукраїнської реальности. І подобається воно мені чи ні - все це робиться не для мене.

Я не цільова авдиторія такого перелицювання, і як би прикрим мені не було саме існування монумента (котрий особисто для мене тут неминуче уособлює весь СРСР і трагедію окупації Галичини і я не зможу це змінити), я не вважаю, що моя думка з цього питання важлива і має когось обходити.