Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

 
Зруйнований поліграфічний комплекс "Фактор-Друк"
Офіс Президента України

Це ми пишемо та говоримо. Бо ми вміємо писати та говорити. Бо це наша природа – реагувати на все писанням і говорінням. Книжкова фабрика, музеї, бібліотеки, втрати людей від культури. 

Ми говоримо про це, бо інакше ж як? Як про це не говорити? Як про це не писати? Це ж про нас, про наших, про близьке.

Але ми не говоримо про сотні інших зруйнованих, розбомблених і вбитих.

Ми говоримо про закатованого Володимира, на якого не звертали уваги роками, але мовчимо про сотні інших. Або ні, не мовчимо. Так і називаємо їх – інші.

Удар по піцерії в Краматорську. Ми говоримо про Віку, але не говоримо про 12 інших. Бо вони інші. Не наші. Тобто всі наші, авжеж. Але не настільки, щоб про них весь час говорити.

Ми говоритимемо і писатимемо про наших, бо вміємо говорити і писати. І через нас їх – наших – не забудуть. Саме ми зберігаємо про них пам'ять.

Але забудуть інших, тих, про кого не пишуть. Їхні близькі не вміють писати, не вміють говорити, а вміють мовчати і ковтати біль. Тихі трагедії. Маленькі сімейні рани. Безликий далекий траур.

 
Масове поховання в Ізюмі

Вчора мені надіслали відео, де мій товариш завозить пацанів на позиції. Вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервове і страшне відео. Я його разів десять передивився. Пікап (до речі, дякую, разом на нього збирали) – виїхав. Постраждав, але виїхав. І це одна позиція з тисяч. Один пікап з тисяч. Одна група з тисяч. Щось сухе, нецікаве, статистичне. Інші, не наші. Про яких не писатимуть, про яких не говоритимуть.

Щодня, щохвилини – вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервово і страшно. Уздовж 1500 км страшно. Уздовж майже 4000 км нервово. Але там інші. І ми, ті, хто вміє, про них не писатимемо і не говоритимемо.

Про кожного з них. Про кожну подію, про кожне бойове зіткнення, обстріл, поранення, смерть. Час від часу виринатимуть згадки, некрологи, але скролимо далі – не наші. Не писатимемо, не говоритимемо, не згадаємо.

Так є. Ми такі. Пишемо і говоримо про тих і про те, що наше. Але говорити і писати вміємо лише ми. І лише ми визначаємо фокус нашої (загальної) уваги. І лише ми здатні увічнити. Сотні трагедій щодня, але ми обираємо нашу, і виокремлюємо її з-поміж інших, виносячи на п'єдестал.

Сьогодні вранці Худя надіслав мені привітання. І фотографію – як листівку (хіба може в такій красі бути стільки смерті та страху?) – звідти, звідки рівно рік тому ми вийшли. А тепер от – вітаємо одне одного. З чим привітав мене Худя? З тим, що я не став оцим "нашим", про якого писатимуть і говоритимуть. А чи писали б про сімох інших, які тоді були зі мною? Чи говорили б? Тихий траур, далекі інші.

 

А все ж – добре, що є ті, хто вміє писати і говорити. І що можуть хоч когось, хоч щось увічнити. Виокремити. Закарбувати. Винести у великий світ. Було б гірше, якби про всіх – про наших і про інших – ніхто нічого не писав і не говорив.

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Усіх наших та всіх інших, які теж наші. 

Андрій Андрушків: Був гурманом життя. Спомини побратима про Арсена Федосенка

Арсен Федосенко був військовим фотографом, служив у 518-му батальйоні у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. 10 червня Арсен отримав важке поранення на Харківщині. У нього залишилась дружина Анна і двоє синів.

Юрій Юзич: Штаб Євгена Коновальця у Берліні

14 червня день народження творця ОУН Євгена Коновальця. Мало хто знає, що близько 10 років свого життя він провів у Берліні, коли розвивав УВО та розгортав український націоналістичний рух. І робив це зі свого штабу, який на фото. Цей дім, де досі збереглась відзнака ОУН на фасаді, був власністю очільника легальної української сили в Польщі - по якій Коновалець працював як лідер нелегальної бойової мережі.

Тімоті Снайдер: Надії російських пропагандистів на Америку

Публікуємо фрагменти з передмови до книги Джулії Девіс про російських телепропагандистів In Their Own Words ("Їхніми словами").

Ігор Кулик: Давайте шукати репресованих разом!

Незважаючи на те, що реконструкція приміщення Архіву на Пухівській у зв'язку з війною тимчасово призупинена, одним із ефективних інструментів відновлення правдивої родинної історії став Сервіс з пошуку інформації про репресованого в один клік. Команда Архіву національної пам'яті запустила його минулого року до символічної дати – Дня пам'яті жертв політичних репресій. За майже 13 місяців послугами Сервісу скористалися 412 заявників.