Безликий далекий траур
Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.
Це ми пишемо та говоримо. Бо ми вміємо писати та говорити. Бо це наша природа – реагувати на все писанням і говорінням. Книжкова фабрика, музеї, бібліотеки, втрати людей від культури.
Ми говоримо про це, бо інакше ж як? Як про це не говорити? Як про це не писати? Це ж про нас, про наших, про близьке.
Але ми не говоримо про сотні інших зруйнованих, розбомблених і вбитих.
Ми говоримо про закатованого Володимира, на якого не звертали уваги роками, але мовчимо про сотні інших. Або ні, не мовчимо. Так і називаємо їх – інші.
Удар по піцерії в Краматорську. Ми говоримо про Віку, але не говоримо про 12 інших. Бо вони інші. Не наші. Тобто всі наші, авжеж. Але не настільки, щоб про них весь час говорити.
Ми говоритимемо і писатимемо про наших, бо вміємо говорити і писати. І через нас їх – наших – не забудуть. Саме ми зберігаємо про них пам'ять.
Але забудуть інших, тих, про кого не пишуть. Їхні близькі не вміють писати, не вміють говорити, а вміють мовчати і ковтати біль. Тихі трагедії. Маленькі сімейні рани. Безликий далекий траур.
Вчора мені надіслали відео, де мій товариш завозить пацанів на позиції. Вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервове і страшне відео. Я його разів десять передивився. Пікап (до речі, дякую, разом на нього збирали) – виїхав. Постраждав, але виїхав. І це одна позиція з тисяч. Один пікап з тисяч. Одна група з тисяч. Щось сухе, нецікаве, статистичне. Інші, не наші. Про яких не писатимуть, про яких не говоритимуть.
Щодня, щохвилини – вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервово і страшно. Уздовж 1500 км страшно. Уздовж майже 4000 км нервово. Але там інші. І ми, ті, хто вміє, про них не писатимемо і не говоритимемо.
Про кожного з них. Про кожну подію, про кожне бойове зіткнення, обстріл, поранення, смерть. Час від часу виринатимуть згадки, некрологи, але скролимо далі – не наші. Не писатимемо, не говоритимемо, не згадаємо.
Так є. Ми такі. Пишемо і говоримо про тих і про те, що наше. Але говорити і писати вміємо лише ми. І лише ми визначаємо фокус нашої (загальної) уваги. І лише ми здатні увічнити. Сотні трагедій щодня, але ми обираємо нашу, і виокремлюємо її з-поміж інших, виносячи на п'єдестал.
Сьогодні вранці Худя надіслав мені привітання. І фотографію – як листівку (хіба може в такій красі бути стільки смерті та страху?) – звідти, звідки рівно рік тому ми вийшли. А тепер от – вітаємо одне одного. З чим привітав мене Худя? З тим, що я не став оцим "нашим", про якого писатимуть і говоритимуть. А чи писали б про сімох інших, які тоді були зі мною? Чи говорили б? Тихий траур, далекі інші.
А все ж – добре, що є ті, хто вміє писати і говорити. І що можуть хоч когось, хоч щось увічнити. Виокремити. Закарбувати. Винести у великий світ. Було б гірше, якби про всіх – про наших і про інших – ніхто нічого не писав і не говорив.
Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.
Усіх наших та всіх інших, які теж наші.
