Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

 
Зруйнований поліграфічний комплекс "Фактор-Друк"
Офіс Президента України

Це ми пишемо та говоримо. Бо ми вміємо писати та говорити. Бо це наша природа – реагувати на все писанням і говорінням. Книжкова фабрика, музеї, бібліотеки, втрати людей від культури. 

Ми говоримо про це, бо інакше ж як? Як про це не говорити? Як про це не писати? Це ж про нас, про наших, про близьке.

Але ми не говоримо про сотні інших зруйнованих, розбомблених і вбитих.

Ми говоримо про закатованого Володимира, на якого не звертали уваги роками, але мовчимо про сотні інших. Або ні, не мовчимо. Так і називаємо їх – інші.

Удар по піцерії в Краматорську. Ми говоримо про Віку, але не говоримо про 12 інших. Бо вони інші. Не наші. Тобто всі наші, авжеж. Але не настільки, щоб про них весь час говорити.

Ми говоритимемо і писатимемо про наших, бо вміємо говорити і писати. І через нас їх – наших – не забудуть. Саме ми зберігаємо про них пам'ять.

Але забудуть інших, тих, про кого не пишуть. Їхні близькі не вміють писати, не вміють говорити, а вміють мовчати і ковтати біль. Тихі трагедії. Маленькі сімейні рани. Безликий далекий траур.

 
Масове поховання в Ізюмі

Вчора мені надіслали відео, де мій товариш завозить пацанів на позиції. Вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервове і страшне відео. Я його разів десять передивився. Пікап (до речі, дякую, разом на нього збирали) – виїхав. Постраждав, але виїхав. І це одна позиція з тисяч. Один пікап з тисяч. Одна група з тисяч. Щось сухе, нецікаве, статистичне. Інші, не наші. Про яких не писатимуть, про яких не говоритимуть.

Щодня, щохвилини – вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервово і страшно. Уздовж 1500 км страшно. Уздовж майже 4000 км нервово. Але там інші. І ми, ті, хто вміє, про них не писатимемо і не говоритимемо.

Про кожного з них. Про кожну подію, про кожне бойове зіткнення, обстріл, поранення, смерть. Час від часу виринатимуть згадки, некрологи, але скролимо далі – не наші. Не писатимемо, не говоритимемо, не згадаємо.

Так є. Ми такі. Пишемо і говоримо про тих і про те, що наше. Але говорити і писати вміємо лише ми. І лише ми визначаємо фокус нашої (загальної) уваги. І лише ми здатні увічнити. Сотні трагедій щодня, але ми обираємо нашу, і виокремлюємо її з-поміж інших, виносячи на п'єдестал.

Сьогодні вранці Худя надіслав мені привітання. І фотографію – як листівку (хіба може в такій красі бути стільки смерті та страху?) – звідти, звідки рівно рік тому ми вийшли. А тепер от – вітаємо одне одного. З чим привітав мене Худя? З тим, що я не став оцим "нашим", про якого писатимуть і говоритимуть. А чи писали б про сімох інших, які тоді були зі мною? Чи говорили б? Тихий траур, далекі інші.

 

А все ж – добре, що є ті, хто вміє писати і говорити. І що можуть хоч когось, хоч щось увічнити. Виокремити. Закарбувати. Винести у великий світ. Було б гірше, якби про всіх – про наших і про інших – ніхто нічого не писав і не говорив.

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Усіх наших та всіх інших, які теж наші. 

Радомир Мокрик: Пам'яті Віктора Карта

25 липня на 96-му році життя помер всесвітньо відомий шаховий тренер, засновник Львівської шахової школи Віктор Карт.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?