Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

 
Арлінгтонський національний цвинтар у США 

Ситуація з Національним військовим меморіальним кладовищем зараз погана. Місцеві мешканці влаштовують протести проти будування і блокують техніку.

Щоб зрозуміти ситуацію, спочатку трохи хронології.

Саму ідею того, що Україні потрібен власний Арлінгтон, почали відносно серйозно проговорювати ще років дванадцять тому. Власне, більшу частину часу з того моменту відбувалися тільки розмови в різних форматах.

Активізація ідеї почалась з 2014 року зі зрозумілих причин. У країні в принципі відсутні сакральні місця для поховань, окрім київських Байкового кладовища і Аскольдової могили (дуже маленької за площею), і Личаківського кладовища з Марсовим полем у Львові. Ну і Тарасова гора у Каневі, але там вже зайнято Тарасом Григоровичем.

 
Марсове поле у Львові

Тоді почали обговорювати думку про те, що потрібен символічний Пантеон героїв всіх часів і окремо – кладовище для військових. Тема перейшла в площину конкретики тільки з початком повномасштабки, хоча і до її початку були деякі рухи і загальне розуміння того, що рано чи пізно будувати таке буде треба.

У 2022 році процес зашевелився, що не дивно, і почалися вже конкретні дії. Ці дії характеризувалися в першу чергу абсолютною безтолковістю тодішнього міністра ветеранів Лапутіної і не менш абсолютним нерозумінням парламенту і Кабінету міністрів на тему того, що взагалі відбувається.

Спочатку кинулись шукати місце в Києві, хоча з самого початку було зрозуміло що це приречена історія. Для порівняння: площа Арлінгтонського кладовища під Вашингтоном — 600 з чимось акрів, більше 250 гектар. Знайти таку територію в Києві – неможливо, з урахуванням інших вводних (хоча б відносно рівна територія, відсутність інших асоціацій з цією територією, відсутність інших памʼяток).

Але всі бігали, суєтилися, знайшли Лису гору, виділили землю, зрозуміли що не підходить, стали шукати далі, обговорювали ВДНГ (ага, ідеальний план – поховання в місті з назвою Виставка досягнень народного господарства), обговорювали Співоче поле (ще краще), потім ще одна ідея геніальніше іншої…

В результаті восени 2022 року було створене держустанову "Національне військове меморіальне кладовище" і почали шукати місця поза Києвом, у ближніх передмістях. Зрозуміло, що майже першим же рішенням було будувати біля уже існуючого меморіалу – поряд з Биківнянськими могилами, де поєднані заповідник і меморіальний комплекс загиблих від радянських репресій. Логіка казала, що все сходиться, і загальна атмосфера, і місцевість.

 
Ескіз проєкту Національного військового меморіального кладовища

В травні 2023 року Верховна Рада прийняла закон №9240 про розташування Національного військового меморіального кладовища у Биківні. Цей закон не підписаний президентом і ніколи не буде підписаний. Тому що вже в цей час стало зрозуміло, що у Биківні можна легко розворушити поховання жертв репресій під час будівництва, а це – робота археологів, розкопки, багато часу і фактичне блокування будівництва. У кращіх традиціях менеджмента тодішньої міністра ветеранів Лапутіної, всі вже все фактично знали, але родинам загиблих продовжували розповідати, що все окей і робота над кладовищем іде за планом.

Тим часом (м - мєнєджмєнт) похапцем шукали нове місце для кладовища на заміну Биківні. І знайшли землі НУБіП (аграрний університет) неподалік Гатного, на іншому краю від Києва. І в якийсь момент, через декілька місяців, міністерство ветеранів поставило родини загиблих перед фактом: у Биківні не буде кладовища, а воно буде у Гатному.

А це, на хвилиночку, означало що потрібно переробити всі експертизи, зробити всі дослідження, землевідвід (точніше, передачу власності на ділянку), дослідити грунти і так далі. Тобто це ще багато часу. Який можна було б зекономити, якби тогочасна міністерка трохи менше тормозила.

Але процес з горем пополам пішов. Наприкінці 2023 і напочатку 2024 років було прийнято нову версію закону, потім постанову Кабміну і розпочалися підготовчі роботи. Суттєво допомогло процесу і те, що в лютому 2024 року нарешті вийшла на мороз з теплого кабінету пані генерал Лапутіна і посаду міністра ветеранів (з припискою "тимчасово виконуючий обовʼязки") зайняв майор Олександр Порхун. Але пройобане було вже не разпройобити.

На момент приходу на посаду Порхуна і початку робіт злі були вже абсолютно всі. Родини загиблих – тим, що їм місяць за місяцем обіцяли поховати їхніх героїв ось-ось і все відкладали на потім. Ветерани – тому що рівень комунікації і менеджменту міністерства ветеранів яскраво продемонстрував всю глибину глибин. Уряд – тому що все відбувалося через жопу, депутати Верховної Ради – тому що вони виглядали як кретини, голосуючи поспіль за два майже однакові закони, які розміщували кладовище в абсолютно різних місцях, УІНП – тому що вони попереджали, місцеві – тому що їх не попередили, і так далі.

Процес у 2024 році худо-бідно пішов, і вже було можна розраховувати на перші поховання цього року, але зʼявилася нова проблема. Місцеві мешканці почали протестувати проти будівництва як такого. І під "протестувати" я не маю на увазі тільки мирні акції, бо були і блокування техніки, і не дуже мирний тиск на будівельників.

Я з величезною повагою відношуся до права на протест. Плюс я чудово розумію відсутність нормальної комунікації у минулому році, коли приймалося рішення. Я взагалі все розумію. Але мені видається що це вже бляха занадто.

Всі аргументи місцевих мешканців зводяться в цілому до простої фрази: НЕ ТУТ. Тіла мертвих отруять грунтові води. Випиляють всі дерева. Там болото і не можна ховати. Там красиво і ми там гуляємо. І загалом – ми не проти кладовища, ми за кладовище, але НЕ ТУТ.

Слухайте, це несерйозно. Читати про "екоцид" в країні, де відбувається геноцид – тут, справжній, зараз, щогодини – і що цей "екоцид" розпочнеться через поховання військових – це за всіма межами.

Ви могли б домовлятися з міністерством про конкретні речі. Не будуйте ось тут і ось тут, на цих участках. Давайте отут залишаться дерева. Давайте зафіксуємо наші домовленості письмово. Але ви хочете, за великим рахунком, щоб на землях, які вам не належать, було так, як вам хочеться. Ці землі належали державному інституту і перейшли до державної установи. І глобально держава – з усіма властивими їй недоліками і помилками – вирішила, що меморіальне військове кладовище буде там. І воно буде, більше того – воно мало бути вже давно. Воно потрібно державі – не політикам, а Україні.

Тому моя порада місцевим мешканцям проста. Домовляйтесь про конкретні деталі, фіксуйте їх і слідкуйте за виконанням домовленостей. І це все. Кладовище буде там, бо вже час. Це далеко не ідеальний варіант, але в житті мало ідеальних речей. Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

P.S. Відповідаючи на питання "А хто ти взагалі такий". Історик за освітою, молодший сержант ЗСУ у відставці, автор ідеї Дзвону памʼяті біля будівлі Міністерства оборони, який відкрили у 2018 році. І так, повірте, якби у мене було своїх 200 гектарів, я б віддав їх під кладовище. Занадто багато вже вулиць, названих на честь товаришів.

Андрій Андрушків: Був гурманом життя. Спомини побратима про Арсена Федосенка

Арсен Федосенко був військовим фотографом, служив у 518-му батальйоні у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. 10 червня Арсен отримав важке поранення на Харківщині. У нього залишилась дружина Анна і двоє синів.

Юрій Юзич: Штаб Євгена Коновальця у Берліні

14 червня день народження творця ОУН Євгена Коновальця. Мало хто знає, що близько 10 років свого життя він провів у Берліні, коли розвивав УВО та розгортав український націоналістичний рух. І робив це зі свого штабу, який на фото. Цей дім, де досі збереглась відзнака ОУН на фасаді, був власністю очільника легальної української сили в Польщі - по якій Коновалець працював як лідер нелегальної бойової мережі.

Тімоті Снайдер: Надії російських пропагандистів на Америку

Публікуємо фрагменти з передмови до книги Джулії Девіс про російських телепропагандистів In Their Own Words ("Їхніми словами").

Ігор Кулик: Давайте шукати репресованих разом!

Незважаючи на те, що реконструкція приміщення Архіву на Пухівській у зв'язку з війною тимчасово призупинена, одним із ефективних інструментів відновлення правдивої родинної історії став Сервіс з пошуку інформації про репресованого в один клік. Команда Архіву національної пам'яті запустила його минулого року до символічної дати – Дня пам'яті жертв політичних репресій. За майже 13 місяців послугами Сервісу скористалися 412 заявників.