Козацький хрест і плита

Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників.

 
ЕСКІЗ НВМК СЕРГІЯ ДЕРБІНА

Козацький хрест і плита. Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників. 

Я відразу був за хрест і за матеріал пісковик. Бо така є традиція з козацьких часів. Більша частина військових поховань з часів визвольних змагань за незалежність, які дійшли до наших часів або зафіксовані на світлинах, - це хрести. Рідше - плити, де хрест лишається ключовим візуальним елементом.

Поховання вояків УСС, УГА, Армії УНР, УПА, дивізії "Галичина", які можемо бачити в Україні та діаспорі - це здебільшого хрести. Поховання дисидентів, інших учасників руху опору, вояків УНСО, учасників АТО-ООС і вже цієї війни в абсолютній більшості - це хрести. Бо це не тільки і вже не стільки релігійний, скільки національний маркер.

Вояцькі нагороди від УСС і УНР і до часів Залужного і Сирського - це здебільшого хрести. І воїни-атеїсти, мусульмани, юдеї, язичники їх отримували і отримують. Бачив не раз це. Про відмови не чув, але якщо вони і були, то це одиничні випадки. Тому що це не про релігію, а про національну єдність, яка спирається на традиції. Чи мають рацію прихильники ідеї "тільки плити" - ні.

Розумію, про що вони, але не підтримую. Що важливіше - стрункість одноманітних кам"яних брил чи національний характер першого військового кладовища, де держава бере на себе обов"язок довічне утримання і вшанування воїнів. На мій погляд, це фальшиве протиставлення.

Бо суцільні ряди хрестів так само забезпечують відчуття військового строю. І рівність всіх героїв - від рекрута до генерала. Але ж хрести частина суспільства не приймає. Ок. Розумію. Але чому та частина суспільства не чує тих, кому гранично важливо - з релігійних чи національних міркувань - бути похованим під козацьким хрестом? Чому чути одних - це емпатія і норма, а чути інших - якось обійдуться. Тому і виник компроміс. І хрест, і плита. Бо таким є суспільство.

І ухвалення рішення на користь одного з варіантів - це завідомо очевидний скандал. Уявімо, що уряд каже - плита. То половина хейтерів відразу почали б розповідати, що це безлика плита є символом неповаги до нації козацького роду, визвольних традицій і так далі.

Чи візуальне сприйняття сусідства двох форм надгробків не ок? На мій погляд, це на ескізі виглядає гідно. Тому можу лише привітати всіх, хто чекає на створення НВМК. Місця, де буде вшановано учасників і переможців головної події національної та світової історії на пам"яті нашого покоління.

Ігор Бігун: Постріл у потилицю. Як Росія продовжує радянські традиції політичного терору

Політичні репресії — неодмінна ознака всіх диктатур і недемократичних режимів. Бувши в обіймах Раднського Союзу, Україні довелося сповна випити чашу державного терору, штучного голоду, масових арештів, розстрілів, депортацій і каторжної праці в концентраційних таборах. Нинішня путінська Росія війною намагається знову підкорити нашу країну, щоб за допомогою ув’язненнь, катувань і розстрілів змусити зректися свого єства.

Олександр Зінченко: Титани і суперечності

15 травня 1990 року – 35 років тому – зібрався той склад Верховної Ради України, який проголосив Незалежність. І мало хто з тих, хто буде голосувати за Акт 24 серпня 1991 року міг би сказати, що очікував цього так швидко. Дехто – не очікував взагалі, але проголосував. Як так сталося?!

Тарас Стецьків: Як я став Народним депутатом України першого скликання

У 1990 році мені судилось долею вперше стати Народним депутатом України. У другому турі голосування у Мостиському виборчому окрузі номер 275 я отримав трохи більше як 300 голосів переваги над відомим політвʼязнем Іваном Гелем. Він набрав 41 тис 100 голосів, а я – 41 402 голосів. Мені тоді було повних 25 років і в тому скликанні Верховної Ради України я став одним з наймолодших депутатів.

Олександр Білоусенко: Я був членом КПРС не з ідеологічних переконань, а в силу обставин

Особливо протидія моїм зусиллям посилилися після оприлюднення моєї передвиборчої програми, в якій один із пунктів передбачав «…активно добиватися: переведення республіки на економічну самостійність і політичний суверенітет…»