Сотники Армії УНР із Куп’янська
В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.
У березні 2024 року "Історична правда" опублікована мою статтю "Бойові командири Армії УНР з Куп'янська". Про трьох уродженців міста, які воювали в складі Запорозької дивізії. Усі троє, хоч і командували сотнями, мали первинний старшинський ступінь хорунжого (сучасний аналог в ЗСУ – молодшого лейтенанта). Окрім них в Армії УНР воювали ще принаймні два сотники (капітани), які теж народились в Куп'янську. Обоє служили в інженерних підрозділах Армії УНР та в 6-ї Січовій дивізії Марка Берзручка. Обох еміграційний уряд УНР підвищив до майорів.
Майор Володимир Лазарчик
"Службу в Українській Армії розпочав у Залізничному полку Корпусу Січових Стрільців, закінчив – на становищі молодшого старшини залізничної сотні Технічного куреня 6-ої Січової стрілецької дивізії" – написали побратими у ветеранському часописі "Дороговказ". На основі анкетних даних, які зберігаються в ЦДАВО можемо тепер дізнатись більше про бойовий шлях Володимира Лазарчика в українській армії.
Народився 19 вересня 1897 в селі Куп'янськ-Вузловий на Харківщині. Закінчив 6 класів місцевої гімназії та прискорений курс піхотного училища в Чугуєві. У Першу світову війну пішов добровольцем в 4-ий Новотроїцький драгунський полк. Воював розвідником в "охотнічій команді" – від грудня 1914 до листопада 1915 року. Отримав бойове поранення при обороні фортеці Осовець, що недалеко від міста Білосток на теренах сучасної Польщі. Відзначений хрестом ІV ступеня.
В українській армії з вересня 1918 року був молодшим старшиною 1-го Залізничного полку. Відкомандирований до "кордонну залогу". З липня по жовтень 1919 року брав участь в боях проти більшовиків в складі 1-го окремого Запорозько-Залізничного куреня Армії УНР. В березні 1920 року вступив до 6-ї Січової стрілецької дивізії. "Закінчив механічний вишкіл старшин 6-го технічного куреня". У травні-липні 1920 року відряджений в розпорядження Начальника Комунікацій Київського району.
У серпні 1920 року призначений молодшим старшиною (офіцером) залізничної сотні. У тому ж наказі технічний курінь 6-ї дивізії переформувався в технічну сотню. Був старшиною технічної сотні, яку знову розгорнуто до куреня в складі дивізії. Згодом служив у вишкільній групі дивізійних техніків, відтак знову в складі куреня. Найвищий військовий ступінь в діючій українській армії – сотник технічних військ.
Восени 1920 року року перейшов ріку Збруч й інтернований союзницькими польськими військами в таборі у Александрові Куявському, а через рік опинився в таборі Щипйорно. Вибравшись із останнього оселився в сусідньому місті Каліш, де до Другої світової війни діяла потужна українська громада на базі ветеранів Армії УНР.
У Польщі 15 лютого 1929 року одружився із вдовою померлого у таборі інтернованих побратима – підполковника Германа (Арнольда) Арндта, який був командиром технічної сотні 6-ї Січової дивізії. Дружина Ольга з роду Шевченко, народилась 5 лютого 1901 року. Подружжя пустило в світ двох синів: Святослава (нар. 25.02.26) і Юрка (нар. 11.02.23).
На початку 1930-х років – член правління місцевого Українського Центрального Комітету в Каліші, де й зустрів початок Другої світової війни зустрів. Під час війни працював в споживчій кооперації. За припущенням українського історика Омеляна Вішки "очевидно, після ІІ Світової війни виїхав до Німеччини, де й помер".
Після війни подружжя Лазарчиків дійсно оселились на південному заході Німеччини. У місті Гайльброн (нім. Heilbronn), що в землі Баден-Вюртемберг, яка межує із Францією та Швейцарією. Розшукували синів, яких в січні 1945 року нацисти мобілізували на будівництво окопів біля Сєрадза (Sieradz) – міста в центральній Польщі, на річці Варта. Контакти для зворотного зв'язку подавали так: "Некар, Цеціліенбруненгойсхен".
Як поранений ветеран українських визвольних змагань у 1961 році отримав від Союзу українських ветеранів-інвалідів (СУВІ) 240 німецьких марок допомоги. Володимир й сам дбав про українських ветеранів, збирав кошти для СУВІ на південному заході Федеральної Республіки Німеччина. Збірки проводив у Гайльброні та Людвіґсбурґу. Тобто в сусідніх містах на північ від Штутгарта
Помер Володимир Лазарчик 03 жовтня 1966 року у Німеччині. Побратими в некролозі зазначили, що мав ступінь майора. Похований ймовірно у місті Гайльброн. Ще в 1930-х відзначений "Хрестом Симона Петлюри", число 406. У лютому 1964 року, вже як майор, отримав "Воєнний хрест: 1917-1967", число 602.
Майор Олександр Савченко
Народився в Куп'янську 5 листопада 1895 року. За старим стилем – 18 листопада. Українець, православний. У грудні 1915 року закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків. Відтак до травня наступного року – командир маршової сотні 233-го піхотного запасного полку царської армії. Опісля до листопада 1916 року – молодший старшина 30-го піхотного Полтавського полку. З березня по грудень 1917 – командир 3-ї протилетунської чоти 8-ї гарматної бригади. За Першу світову війну відзначений орденами Святої Анни IV ступеня та Святого Станіслава ІІІ ступеня.
У 1918-1920 роках молодший старшина Запорозького інженерного куреня, 6-ї Січової гарматної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії. У складі Запорізького інженерного куреня 10 червня 1919 р. тяжко поранений в бою з більшовиками під містом Вінниця.
У 1920 році – старшина (офіцер) 6-ої артбригади, де служив у батареї 16-го куреня. Учасник героїчної оборони міста Замостя під командуванням генерала Марка Безручка. Опісля про ті бої Олександр Савченко напише спогад "Із славного минулого", який надруковано у збірнику "Оборона Замостя VI Січовою стрілецькою дивізією армії УНР у 1920 р." (Торонто, 1956).
У листопаді 1920 року в складі Армії УНР перейшов на західний берег Збруча та інтернований польською владою. Станом на березень 1921 року служив поручником по піхоті у 17-му легко-гарматному курені 6-ї Січової стрілецької дивізії та перебував у польському таборі для інтернованих українських воїнів у Олександрові-Куявському. Учасник Другого зимового походу під час якого отримав пораненення.
У 1930-х роках мешкав в Польщі, займався друкарством та спорідненими до нього заняттями. Отримав "Хрест Симона Петлюри", число 409. Одружився, у 1937 році став батьком, дружина народила сина. Після Другої світової війни, а саме 6 лютого 1948 року, "піднесений до рангу майора". Влітку наступного року, переїхав в Канаду та оселився у Торонто. Мешкав за адресою: 78 Givins St, Toronto 3, Ontario.
Помер 20 березня 1959 року в Торонто, де й похований на цвинтарі "Проспект". У спільній вояцькій могилі, разом побратимами Олександром Петлюрою (рідним братом Головного отамана Армії УНР), Іваном Липовецьким та Тимішем Омельченком. У 1968 році відзначений "Воєнним хрестом: 1917-1967", число 1020 (посмертно). У 1977 році, знову посмертно, відзначений українською військовою відзнакою "Хрест відродження", число 196.
Отже, в Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська. Одним із них був також полковник Микола Сільванський, бойовий побратим Петра Болбочана. Вояками і підстаршинами (сержантами) відповідно мали би бути кілька десятків "куп'янчан". Усі старшини, доля яких відома – не здались на милість московських окупантів. Продовжували боротьбу, як могли. Знали що таке свобода і жили вільно. Бо Куп'янськ – це Україна.
