"У свиней їжа була набагато краща". Спогади про Голодомор на Воронежчині
"У свиней їжа була набагато краща, поживніша, бо їх годували на експорт. У свинячому раціоні були зерно, бобове борошно, овочі, макуха і навіть молочні відходи. З усього цього ми й готували собі їжу, були задоволені що так вдало влаштувалися. Тепер не пропадем, думали ми".
Текст опубліковано на Фейсбук-сторінці Слобожанщина
З початку 1930-х років внаслідок колективізації та розкуркулення на території Центрально-Чорноземної області (сучасні Білгородська, Курська, Воронежська, Тамбовська та Орловська області) став голод, який за приблизними оцінками, з 1932 по 1934 рік, забрав життя понад 200 тисяч росіян і українців (чисельність населення ЦЧО на той час склала 12 млн людей).
В Борисовському районі Білгородської області за квітень 1933 року померло 1060 людей, в Корочанському районі Білгородської області в деяких селах на початку червня 1933-го смертність складала 6-7 людей на добу. (Загоровский П.В. Социально-экономические последствия голода в Центральном Черноземье в первой половине 1930-х годов). На цей час на всьому Подонню є тільки один пам'ятник замореним: стоїть на кладовищі в селі Журавка Богучарського району Воронезької області.
Публікуємо текст статті в газеті "Східна Слобожанщина" (пресовий бюлетень за перше півріччя 1994 р.,Вороніж).
10-12 вересня 1993 року по всій Україні пройшли Дні скорботи, присвячені 60-річчу страшної трагедії українського народу- голоду 1932-1933 років. У ці вересневі дні по всіх церквах, костьолах, синагогах, мечетях та молитовних будинках відбулися богосліжіння в пам'ять жертв штучного голоду, який зорганізувала сталінська диктатура. Ці трагичні події загарбали своїми руками і Воронезьку область. Тому є свідки. Один з них – воронежець Федір Григорович Двірник. В ті часи він мешкав в селі Шапошниківка Вільхуватського району. Ось що він розповідає.
Голодомор 1933-го року не минув і Воронежчину, особливо її південні райони, заселенні українцями, в тому числі Вільховатський.
Добре пам'ятаю, як вже в зимові місяці 33-го з'явилися "ходоки" з Старобільського, Сватівського та інших районів України в пошуках харчів. Вони розповідали про голод на Україні, про вимирання сел. Ця страшна біда насувалася і на наш район. Ще в осені 1933 весь врожай у вигляді хлібозаготівлі був відправлений на елеватор. Особливо на цьому наполягала Вільховатська МТС. ЇЇ начальник політвідділу особливо перевіряв, чи не залишилося у колгоспних засіках зерна. Річну працю колгоспників не було отоварено.
Худоба лишилася без кормів, весь врожай з власних городів і худоба пішли на податки. Ось чому наприкінці 1932 року майже в кожному дворі нашого села вже не було запасів харчів. Люди почали пухнути з голоду. Не було звідки чекати допомоги. По засніжених нивах бродили дорослі й діти, шукаючи кукурудзяні качани, колоски, стрючки соі, мерзлі буряки. Однак, це було небезпечно, бо міг наскочити об'їздчик і відшмагати батогом. Особливо він був жорстоким до нас, підлітків. Якщо раніше тримали голубів для розваги, то тепер ними харчувалися. А весною, хто ще міг триматися на ногах, ішов в поле ловити ховрашків або в ліс, де спустошували пташині гнезда.
Та все ж саме весною настали найстрашніші дні, бо виявилося - все що було в льохах, комірчинах, що повзало і літало було з'їдене, а земля поки що не могла дати чогось істівного. Почався поголовний голод, крадіжки, збройні напади. І ось за таких умов, голодних, пухлих, іноді напівживих людей силою примушували щоденно виходити на колгоспну роботу. Якщо ж хтось з колгоспників не виконував розпорядження, або намагався піти з села в місто чи радгосп, де можна було похарчуватися, то такі потрапляли в поле зору репресивних органів. Багато односельчан померлі голодною смертю на моіх дитячіх очах. Моі сусіди-колгоспники Антін Мартиненко, брати Петро і Максим Лисенки - померли прямо на возах, перевозячи посівний матеріал. На час весняной сівби в колгосп було завезено зерно пшениці і ячменя. Воно було взяте під найсуворішу охорону і густо протруєне отрутохімікатами.
Голодні селяні все ж таки ухитрилися набити кишені цим зерном, яке потім їли і поплатилися за це життям або стали каліками. З болем в серці згадую смерть шкільного товариша Михалка Штанька, який в один з травневих днів наївся цієї отруєної пшениці.
У той час, як люди вмирали з голоду, в селі на повну потужність працювали млини і маслоробка, продукція яких під охороною вивозилася невідомо куди. Але в селянських подвір'ях працювали свої "млини"- ступи і саморобні млини-тертушки. На них протиралися кукурудзяні зерна, соняшникове лушпиння, бадилля, полова та інші відходи, з яких можна було зліпити щось подібне до млинців. Важко було всім, але особливо старим і дітям. Кожна сім'я, кожна людина рятувалися від голоду, як могли.
Я вимущений був у квітні кинути школу і піти з села. Ні в якому радгоспі таких на роботу не брали. Бо і без нас, підлітків, було багато бажаючих працевлаштуватися. До того ж, у нас не було ніяких документів і тільки в конторі Лисичанського радгоспу (Воронежська обл.) , дякуючи земляку-фельдшерові Хмизові, який підтвердив що ми не куркульські синки, нас взяли свинопасами. Завідуючий фермою Агафонов, оглянувши мене одним оком (друге було завжди закрите чорною пов'язкою), сказав: "Видно ти хлопець жвавий, справишся з вигулом свиней, але працювати будеш тільки за харчі. Грошей у мене на таких як ти немає- їсти будеш разом з робітниками". Виявляється, тут багато людей, рятуючись від голоду, працювали на таких кабальних умовах.
Їжа, про яку говорив Агафонов, являла собою щось подібне до супу з житнього борошна або сочевиці, мерзлу картоплю, буряки і кусочок так званого хліба. У свиней їжа була набагато краща, поживніша, бо їх годували на експорт. У свинячому раціоні були зерно, бобове борошно, овочі, макуха і навіть молочні відходи. З усього цього ми й готували собі їжу, були задоволені що так вдало влаштувалися. Тепер не пропадем, думали ми.
Наприкінці літа повернулися в рідне село. Тут я довідався, що за останні місяці багато односельчан померло з голоду. Журба і якась гнітюча тиша були в селі, ні пісень, ні сміху, ні кудахтання курей, ні гавкоту собак, навіть у небі птахів не було. В колгоспі саме обмолочували зернові, готувалися копати цукрові буряки.
Представники районної влади і МТС, як раніше, вешталися по токах і засіках, вимагаючи від правління колгоспу обов'язкового виконання хлібопоставок, тобто забирали зерно "під мітлу" - на елеватор. І ніхто з районних і обласних керівників не звертав уваги на розорене, пограбоване, вимираюче село, не покаявся за сотні згублених людських життів. Знову був закладений фундамент голоду.
Ф. І. Двірник.
