Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

 

Рік тому, 21 лютого 2024 року, він помер. І сьогодні я хочу розповісти не про те, ким він був і що зробив для України, а як помирав. Тепер я можу це зробити, бо після кількох місяців мук та вагань про це публічно розповіла його дружина. Вона виклала розповідь на ФБ, і я лише переповім її максимально стисло, акцентуючи на основних фактах.

Коли Степан Ількович Хмара захворів на рак, він поїхав лікувати онкологію до Відня. Лікування йшло добре, стан хворого був стабільним. Помирати Хмара не збирався – він зібрався в Україну. А ті, хто знав цього впертюха, розуміє, що сперечатися з ним не мало сенсу. Дружина Роксолана – не сперечалася, а мовчки збирала валізи. В Україні вона поклала чоловіка в одну з клінік.

Там вона попросила лікарку провести консиліум з австрійськими колегами. Лише один дзвінок по скайпу – щоб скоординувати дії. Лікарка відповіла, що робити це вона не зобов'язана. Напевно, так і є. За протоколом лікування – не зобов'язана. Але суто по-людськи? Власне, це і є ключове слово у всій цій трагедії – людяність.

Її не було.

Тоді Роксолана попросила принаймні тримати її в курсі усіх змін. І дати знати, якщо курс лікування буде відкориговано і виникнуть нові ризики, викликані прийомом інших препаратів.

Напередодні смерті Степан Хмара був бадьорим і налаштованим на боротьбу. Довго гуляв з Росколаною – не хотів її відпускати. Жартував, пив чорну каву і палив свої безкінечні цигарки. А потім повернувся до лікарняної палати.

Наступного дня він помер.

Роксолана з боєм проривалася до реанімації, куди її не пускали. Хоча МОЗ вже сотні разів дав роз'яснення, що немає причин не пускати туди рідних. Ніхто не утруднював себе поясненнями, що, власне, сталося і чому стан хворого настільки погіршився.

Ані дружину, ані сина Хмари не проінформували про те, що у крапельниці тепер – інший препарат. Ніхто не пояснив, як він діятиме на організм. І які можуть бути наслідки. А наслідки виявилися фатальними.

Коли ж Роксолана потрапила нарешті до чоловіка, на неї чекав ще один удар. Вона заздалегідь попередила персонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Та, й власне, ще кілька годин тому у цьому не було жодної потреби – і їжу, і медпрепарати хворий приймав без всякого зонду.

Але тепер зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп'ятим на тому триклятому лікарняному ліжку.

Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роксолана сфотографувала ту його останню сльозу, яка котилася по щоці. 

А потім Хмара пішов.

І тут почалася нова порція ідіотизму, замішаного на жорстокості та цинізмі. Роксолана зажадала того, аби був проведений розтин – вона хотіла знати, від чого так раптово помер її чоловік. Але тіло Хмари їй відмовлялися видати. У морг поїхали вже з нарядом поліції, яку викликали близькі.

І остання крапля: на цвинтарі для Героя України Хмари, народного депутата ряду скликань, не знаходилося місце. Довелося просити голову Верховної Ради Стефанчука пошукати ті самі два метри землі, котрі зрештою знадобляться кожному з нас.

***

Степан Хмара (1937-1924)

Дисидент. Кілька арештів. Сім років ув'язнення в таборах суворого режиму та п'ять років заслання. 306 діб карцеру. Тривале голодування ще за радянщини.

І друге голодування – вже на зорі Незалежності, разом зі студентами "на граніті". І знову арешт. І звільнення вже у квітні 1991-го.

Депутатство. І вихід з фракції Тимошенко, коли Юля – на думку Хмари – звернула не туди, набираючи у список всіх, кого треба і кого в жодному разі не треба.

Герой України.

Орден Держави. Орден Свобод. Орден Князя Ярослава Мудрого.

І – повна відсутність емпатії з боку медичного персоналу, який над ним, 86-річним, ставив якісь свої експерименти, бо назвати це лікуванням не можна.

І відсутність співчуття рідним. Відсутність вибачень. Відсутність відповідальності.

Ми часто говоримо про те, що держава – себто влада, президент, уряд, парламент – у нас, можливо, й погані, зате народ, зате нація, зате прості українці…

Не треба ілюзій. Прості українці є дуже різними. Є ті, що довели Хмару до сліз, і є ті, хто зронить над ним сльозу сьогодні.

Нам просто завжди хочеться вірити, що останніх – більше. Хтозна. Можливо, так і є…

Олександр Зінченко: "Польща має офіційно перепросити за те, що встала на шляху незалежності України"

Україна проголосила свою незалежність у січні 1918 року майже на рік раніше за Польщу. Але УНР мала чарівних сусідів. Якби Росія, Польща та Румунія не встали на шляху незалежності України - не треба було б за незалежність боротися, ані Шухевичу, ані Бандері, ані Ольжичу, ані Мельнику, ані ОУН, ані УПА.

Наталія Загоруйко: Черчилліана: панорама українських видань. Черчилль та Орвелл крізь оптику Шевельова

Розглядаючи злет Орвелла, Рікс говорить про його вплив у країнах соціалістичного табору й зазначає, що автор роману "1984" передбачив "появу дисидентів – таких, як Солженіцин, Сахаров і Амальрік, які своїми свідченнями про побачене допомогли руйнації Радянського Союзу невдовзі після справжнього 1984 року". Цей список не лише хочеться доповнити – Руденко, Лук'яненко, Чорновіл, Дзюба, Світличний, Стус, Сверстюк, – але й подивитися на Черчилля й Орвелла крізь оптику найвидатнішого українського мислителя XX століття, етнічного німця, який з тієї ж самої причини став Шевельовим, що й династія Саксен-Кобург-Готських у той самий час перетворилася на Віндзорів.

Василь Лопух: Спогад про Любу Волинець та одну залізничну пригоду

Протягом багатьох років я мав приємність не тільки бути знайомим, а й співпрацювати з пані Любою. Завдяки її відкритості до співпраці нам вдалося зберегти і забезпечити доступність до безцінного фонду Українських Січових Стрільців, який містить 4200 фотонегативів на склі (кліше). Цей фонд став основою для створення вебсторінки "Леґіон Українських Січових Стрільців: фотоархів", і тепер тисячі користувачів інтернету мають можливість вільного доступу до цифрових копій ориґінальних фотографій.

Михайло Кальницький: До походження назви Бабиного Яру: уточнені відомості

Нещодавно було вшановано пам’ять жертв масових убивств, які вчинили нацистські окупанти в Бабиному Яру. Ці події залишили гучне відлуння по всьому світу. Але при спогаді про київську місцевість Бабин яр іноді виникає питання: звідки, власне, взялася ця своєрідна назва? Коли вона з’явилася і що означає?