Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

 

Рік тому, 21 лютого 2024 року, він помер. І сьогодні я хочу розповісти не про те, ким він був і що зробив для України, а як помирав. Тепер я можу це зробити, бо після кількох місяців мук та вагань про це публічно розповіла його дружина. Вона виклала розповідь на ФБ, і я лише переповім її максимально стисло, акцентуючи на основних фактах.

Коли Степан Ількович Хмара захворів на рак, він поїхав лікувати онкологію до Відня. Лікування йшло добре, стан хворого був стабільним. Помирати Хмара не збирався – він зібрався в Україну. А ті, хто знав цього впертюха, розуміє, що сперечатися з ним не мало сенсу. Дружина Роксолана – не сперечалася, а мовчки збирала валізи. В Україні вона поклала чоловіка в одну з клінік.

Там вона попросила лікарку провести консиліум з австрійськими колегами. Лише один дзвінок по скайпу – щоб скоординувати дії. Лікарка відповіла, що робити це вона не зобов'язана. Напевно, так і є. За протоколом лікування – не зобов'язана. Але суто по-людськи? Власне, це і є ключове слово у всій цій трагедії – людяність.

Її не було.

Тоді Роксолана попросила принаймні тримати її в курсі усіх змін. І дати знати, якщо курс лікування буде відкориговано і виникнуть нові ризики, викликані прийомом інших препаратів.

Напередодні смерті Степан Хмара був бадьорим і налаштованим на боротьбу. Довго гуляв з Росколаною – не хотів її відпускати. Жартував, пив чорну каву і палив свої безкінечні цигарки. А потім повернувся до лікарняної палати.

Наступного дня він помер.

Роксолана з боєм проривалася до реанімації, куди її не пускали. Хоча МОЗ вже сотні разів дав роз'яснення, що немає причин не пускати туди рідних. Ніхто не утруднював себе поясненнями, що, власне, сталося і чому стан хворого настільки погіршився.

Ані дружину, ані сина Хмари не проінформували про те, що у крапельниці тепер – інший препарат. Ніхто не пояснив, як він діятиме на організм. І які можуть бути наслідки. А наслідки виявилися фатальними.

Коли ж Роксолана потрапила нарешті до чоловіка, на неї чекав ще один удар. Вона заздалегідь попередила персонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Та, й власне, ще кілька годин тому у цьому не було жодної потреби – і їжу, і медпрепарати хворий приймав без всякого зонду.

Але тепер зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп'ятим на тому триклятому лікарняному ліжку.

Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роксолана сфотографувала ту його останню сльозу, яка котилася по щоці. 

А потім Хмара пішов.

І тут почалася нова порція ідіотизму, замішаного на жорстокості та цинізмі. Роксолана зажадала того, аби був проведений розтин – вона хотіла знати, від чого так раптово помер її чоловік. Але тіло Хмари їй відмовлялися видати. У морг поїхали вже з нарядом поліції, яку викликали близькі.

І остання крапля: на цвинтарі для Героя України Хмари, народного депутата ряду скликань, не знаходилося місце. Довелося просити голову Верховної Ради Стефанчука пошукати ті самі два метри землі, котрі зрештою знадобляться кожному з нас.

***

Степан Хмара (1937-1924)

Дисидент. Кілька арештів. Сім років ув'язнення в таборах суворого режиму та п'ять років заслання. 306 діб карцеру. Тривале голодування ще за радянщини.

І друге голодування – вже на зорі Незалежності, разом зі студентами "на граніті". І знову арешт. І звільнення вже у квітні 1991-го.

Депутатство. І вихід з фракції Тимошенко, коли Юля – на думку Хмари – звернула не туди, набираючи у список всіх, кого треба і кого в жодному разі не треба.

Герой України.

Орден Держави. Орден Свобод. Орден Князя Ярослава Мудрого.

І – повна відсутність емпатії з боку медичного персоналу, який над ним, 86-річним, ставив якісь свої експерименти, бо назвати це лікуванням не можна.

І відсутність співчуття рідним. Відсутність вибачень. Відсутність відповідальності.

Ми часто говоримо про те, що держава – себто влада, президент, уряд, парламент – у нас, можливо, й погані, зате народ, зате нація, зате прості українці…

Не треба ілюзій. Прості українці є дуже різними. Є ті, що довели Хмару до сліз, і є ті, хто зронить над ним сльозу сьогодні.

Нам просто завжди хочеться вірити, що останніх – більше. Хтозна. Можливо, так і є…

Дмитро Байкєніч: Голодні й у відчаї: канібалізм в Україні

Виклики сучасного світу для українців у багатьох моментах подібні до найтяжчих років минулого століття. На жаль, ми адаптувалися до сприйняття масової смерті людей, але водночас стали більш схильними до переосмислення трагедій минулого. Сьогодні ми можемо говорити про ті речі, про які ще 10 років тому знали, але замовчували. Йдеться про жорстоку правду наслідків голодотворної політики московських окупантів – канібалізм.

Віталій Скальський: Пам’яті Героя Крут Віктора Геращенка

"Я вже вісім місяців не маю відомостів про свого сина, сотника інженерного полку, який пробував до большевицького заколоту в м. Миргороді на Полтавщині. Куди я вже звертався —нігде не міг добути нічого певного. Тим часом кажуть одні, що його забито під Житоміром, другі що в Київі, а треті—під Крутами, чи під Гребінкою. Хто знав з товаришів Віктора Геращенко, або й бачив, де і як убитий, в якім становищі його покинули, уклінно благаю Вас, козаки напишіть мені".

Олексій Мустафін: Червоний мак: від полів Фландрії до степів України

8 грудня 1915 року в лондонському журналі "Панч" був надрукований вірш, який починався зі слів "У полях Фландрії квітнуть маки - між хрестів, рядок за рядком". Ім'я його автора зазначене не було, лише в кінці року часопис повідомив, що ним був канадський лікар, підполковник Джон Маккрей.

Юрій Юзич: Начальник генштабу Сливинський

Начальник Генерального штабу УНР та Української держави починав з "Оборони України" – таємної бойової організації українських самостійників. Кадровий офіцер і георгіївський кавалер. Очільник українізації частин Румунського фронту в першу світову. Член Центральної ради та Українського генерального військового комітету. Заступник першого начальника Генштабу УНР, начальник Генштабу, зокрема в Українській державі Скоропадського. Очільник військового штабу гетьманського руху під час Другої світової війни.