Дмитро Кочержук. Особистий ад'ютант командарма Михайла Омеляновича-Павленка

Віднайдено світлину особистого ад'ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Про цього свого помічника легендарний генерал написав окремий спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка це був "один галичанин поміж наддніпрянцями" в найближчому оточенні генерала під час Зимового походу. В групі запорожців, яка трансформувалось в особистий конвой командарма.

 
Дмитро Кочержук

Віднайдено світлину особистого ад'ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Про цього свого помічника легендарний генерал написав окремий спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка це був "один галичанин поміж наддніпрянцями" в найближчому оточенні генерала під час Зимового походу. В групі запорожців, яка трансформувалось в особистий конвой командарма.

Хлопчина із світлини - Дмитро Кочержук. Народився 9 серпня 1895 році у галицькому місті Надвірна в селянській родині. Племінник відомого галицького гімназійного професора. Мав молодшого на два роки брата Олексу - із яким разом навчався в Станиславівській гімназії, а опісля розом воювали в УГА та Армії УНР. Обоє не вернулись додому. Загинули взимку 1919-1920 років на теренах УНР. В так званому "чотирикутнику смерти".

Дмитро Кочержук пройшов Першу світову війну на італійському фронті. У листопаді 1918 року добровольцем пішов в УГА, попри багаторічну втому від війни. Був учасником Чортківської офензиви. Служив в Пресовій кватирі УГА. За твердженням Омеляновича-Павленка побратими не забули Кочержука і відзначили його орденом Залізного Хреста - посмертно.

Коли я знайшов в біблітотеці Симона Петлюри в Парижі брошуру Омеляновича-Павленка про свого ад'ютанта - четаря Кочержука, то був узахоплені від знахідки. Відфотографована книжечка  "Четар У. Г. А. Кочуржук із Надвірної – лицар Українського Залізного Хреста" (Прага, 1941) тепер викладена на сайті "Діаспоріана", який веде Олег Богуславський. Текст спогаду командарма опублікував Роман Коваль у газеті "Незборима нація". Наведу кілька цитат:

"Хто хоч раз призадумався над ролею ближчого оточення начальника більшої військової частини чи армії, той зрозуміє його радість, коли йому пощастить здобути для свого оточення шляхетну постать довіреного старшини, і який великий його біль, коли смерть, що не оминає й штабних схоронищ, таку постать відриває від його боку", - так починається спогад генерала.

"Начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбутнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сірими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. Рапорт… два-три більше з формальности поставлені службові запити… і справа вирішена".

"Коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця, – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше. Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами".

Було очевидним, що без світлини - складно зрозуміти про яку людину йдеться. Багаторічні пошуки в Надвірнянщині за родиною були безрезультативними. Однак місцевий краєзнавець Ігор Андруняк не здавався. Майструючи дрони для нашого війська, зустрів волонетра, який допомагав у цій важливій справі. Слово за словом, і виявилося, що хлопець був родичем Кочержука. Трохи пошуків у родинних альбомах і... спогад генерала Омеляновича-Павленка про четаря набуває максимально чіткого зображення.

"Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу. У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували "Залізний Хрест", то не забули й четаря Кочержука з Надвірної…", - писав Омелянович-Павленко.

Теми

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.