Дмитро Кочержук. Особистий ад'ютант командарма Михайла Омеляновича-Павленка
Віднайдено світлину особистого ад'ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Про цього свого помічника легендарний генерал написав окремий спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка це був "один галичанин поміж наддніпрянцями" в найближчому оточенні генерала під час Зимового походу. В групі запорожців, яка трансформувалось в особистий конвой командарма.
Віднайдено світлину особистого ад'ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Про цього свого помічника легендарний генерал написав окремий спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка це був "один галичанин поміж наддніпрянцями" в найближчому оточенні генерала під час Зимового походу. В групі запорожців, яка трансформувалось в особистий конвой командарма.
Хлопчина із світлини - Дмитро Кочержук. Народився 9 серпня 1895 році у галицькому місті Надвірна в селянській родині. Племінник відомого галицького гімназійного професора. Мав молодшого на два роки брата Олексу - із яким разом навчався в Станиславівській гімназії, а опісля розом воювали в УГА та Армії УНР. Обоє не вернулись додому. Загинули взимку 1919-1920 років на теренах УНР. В так званому "чотирикутнику смерти".
Дмитро Кочержук пройшов Першу світову війну на італійському фронті. У листопаді 1918 року добровольцем пішов в УГА, попри багаторічну втому від війни. Був учасником Чортківської офензиви. Служив в Пресовій кватирі УГА. За твердженням Омеляновича-Павленка побратими не забули Кочержука і відзначили його орденом Залізного Хреста - посмертно.
Коли я знайшов в біблітотеці Симона Петлюри в Парижі брошуру Омеляновича-Павленка про свого ад'ютанта - четаря Кочержука, то був узахоплені від знахідки. Відфотографована книжечка "Четар У. Г. А. Кочуржук із Надвірної – лицар Українського Залізного Хреста" (Прага, 1941) тепер викладена на сайті "Діаспоріана", який веде Олег Богуславський. Текст спогаду командарма опублікував Роман Коваль у газеті "Незборима нація". Наведу кілька цитат:
"Хто хоч раз призадумався над ролею ближчого оточення начальника більшої військової частини чи армії, той зрозуміє його радість, коли йому пощастить здобути для свого оточення шляхетну постать довіреного старшини, і який великий його біль, коли смерть, що не оминає й штабних схоронищ, таку постать відриває від його боку", - так починається спогад генерала.
"Начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбутнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сірими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. Рапорт… два-три більше з формальности поставлені службові запити… і справа вирішена".
"Коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця, – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше. Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами".
Було очевидним, що без світлини - складно зрозуміти про яку людину йдеться. Багаторічні пошуки в Надвірнянщині за родиною були безрезультативними. Однак місцевий краєзнавець Ігор Андруняк не здавався. Майструючи дрони для нашого війська, зустрів волонетра, який допомагав у цій важливій справі. Слово за словом, і виявилося, що хлопець був родичем Кочержука. Трохи пошуків у родинних альбомах і... спогад генерала Омеляновича-Павленка про четаря набуває максимально чіткого зображення.
"Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу. У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували "Залізний Хрест", то не забули й четаря Кочержука з Надвірної…", - писав Омелянович-Павленко.
