"Найошатніший будинок у всій окрузі". Будинок Володимира Антоновича у Києві
Іван Франко, будуючи свій дім у Львові, мав за взірець саме цей будинок Володимира Антоновича. А для місцевого начальства цей будинок був як більмо в оці, адже вважало його чи не найголовнішим осередком українофілів у Києві.
"Украінскій вапрос окончітся только тагда, кагда я с корнєм унічтожу ету хібарку на углу Кузнєчной і Жилянской уліц!" - кричав київський генерал-губернатор Михайло Чертков, витріщивши свої "оливʼяні, бичачі очі, в яких палає лють, а іскор ума не видно" - згадував у щоденнику Кістяківський, як пише Леонід Ушкалов.
Я знайшов фото цього будинку і колоризував його засобами ШІ. Таким був будинок провідного діяча українського національного відродження Володимира Антоновича. Михайло Драгоманов, повернувшись 1873 року з Женеви до Києва, мешкав тут неподалік (на вулиці Кузнечній, 36), але тоді цей будинок був ще одноповерховим.
У 1861 році Антонович одружився з членкинею київської Старої громади Варварою фон Міхель – двоюрідною сестрою Павла Чубинського. Подружжя Антоновичів мало чотирьох дітей, і в 1880-му замість старого дерев'яного будинку спорудили для своєї великої родини нове та більш просторе помешкання.
За словами Леоніда Ушкалова, "після перебудови 1872 року це був, мабуть, найошатніший будинок у всій окрузі: з мезоніном, садочком, великою залою, завішаною портретами гетьманів…" До речі, Іван Франко, будуючи свій дім у Львові, мав за взірець саме цей будинок Антоновича.
Для місцевого начальства цей будинок був як більмо в оці, адже вважало його чи не найголовнішим осередком українофілів у Києві. Вхід до будинку був з вул. Жилянської, а з вул. Кузнечної (нині – Антоновича, 40) були ворота, які вели в сад, де полюбляв займатись садівництвом Антонович. Сьогодні там бізнес центр.
Антонович був одним з організаторів Київської громади, а також очолював гурток так званих "хлопоманів", куди належали Тадей Рильський, Павло Житецький, Павло Чубинський та інші. Всі вони, українські інтелектуали, що іноді й з польського дворянства переходили в українське селянство, розуміли, що саме там, в селянстві, український дух.
Леонід Ушкалов пише, що цими юнаками рухав народницький комплекс вини. Михайло Драгоманов, ще студентом працюючи в недільній школі у Києві, яка давала початкову освіту усім охочим селянам та робітникам, пише, що для них, хлопоманів, "найгарячіша думка була - чим-небудь і якнайскоріше заплатити мужикові за те, що ми вигодувались і вивчилась на його кошт".
Справа в тім, що на той час здобувати освіту могли не всі, а лише діти із дворянства чи заможних родин, які ставали заможними, власне, за рахунок праці закріпачених селян. І в цьому крилась велика національна несправедливість - ті, хто мав би бути природною елітою нації (освічені, заможні), масово зрікалися українства, бо заради звань, чинів, посад, грошей, визнання тощо ставали на імперську службу. Натомість селянство - найбідніше, найбільш експлуатоване - зберігало мову, культуру, національну пам'ять, але було неосвічене.
Нащадки колишньої козацької еліти опинилися в найнижчому становищі, а ті, хто формально посідав елітарні позиції, служили чужим інтересам. Тому розуміючи, що без селянської праці не було б української інтелігенції, що селянство зберегло те, що еліта втратила, хлопомани всіма силами прагнули повернути народу його гідність і знання, безкоштовно освічуючи селянство та робітників у заснованих для цього недільних школах.
Якщо поляки ставились до "хлопоманства" зневажливо, бо воно ніби зраджувало свій стан, принижувало шляхетську гідність, то для українців це був природний рух до джерела національної ідентичности, до того елітарного духу, який зберігся саме в селянстві. Хлопомани, "вигодовані за рахунок селянської праці" намагались повернути борг, віддячивши йому тепер освітою.
Антонович збирав також український етнографічний матеріал, написав понад 300 наукових праць з історії, етнографії та археології України від найдавніших часів до XIX ст., мав власну колекцію українських старожитностей, скажімо, гербарій, зібраний Миколою Гоголем, музичний інструмент відомого бандуриста та портрет Івана Ґонти тощо.
Своїм учителем Володимира Антоновича вважали Федір Вовк, Данило Щербаківський, Володимир Данилевич, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Василь Ляскоронський та багато інших відомих науковців. Близьким другом Антоновича був Тадей Рильський (Антонович був хрещеним батьком його сина – майбутнього поета Максима Рильського).
За спогадами одного з учнів Антоновича – історика Миколи Стороженка, щоб потрапити до кабінету у його будинку, "треба було перейти через двоє сіней: перші від ганку – холодні, другі – теплі, з них праворуч були двері до зали з вікнами на вулицю, а прямо – до кабінету з вікнами у двір. Був се просторий високий покій із стелею в дерев'яних квадратах, застановлений увесь вздовж мурів двоповерховими шафами з книгами. Посередині стояв великий стіл, вкритий книгами, біля його – фотель до вікон, кілька стільців та ослонів, невелика драбина для книжкових шаф, канапка та портрет Ґонти".
Інший учень Володимира Антоновича – Аркадій Верзилов, згадував: "Нас, студентів, В. Антонович приймав у своєму кабінеті. Це була велика кімната з вікнами у двір, вздовж стін стояли книжкові шафи, стіну напроти столу прикрашали портрети Ґонти та його дружини, кольчуги та інші старожитності. Вільні місця у кімнаті займали вітрини з археологічними знахідками кам'яної та бронзової доби. На довгому дубовому столі лежали книги, рукописи, виписки на картках та кам'яні сокири – замість прикрас. Інші кімнати будинку були умебльовані дуже просто, без розкошів, притаманних людям рангу В. Антоновича, який мав чин дійсного статського радника".
Про будинок Антоновичів згадував і Дмитро Дорошенко: "Цей будиночок бачив в своїх скромних стінах не одного з визначних українських діячів, тут було започатковано не одну справу загально-української ваги, звідси Антонович керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть ХІХ віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова і Чернівців".
