Бентлі проти Москви. Запізніле викриття, яке виявилося вчасним
7 листопада 1945 року до приймальні шефа Федерального бюро розслідувань США Джона Едгара Гувера прийшла незвична відвідувачка. Звали її Елізабет Бентлі. І керувала вона фірмою "United States Service and Shipping Corporation" - за назвою якої було взагалі важко зрозуміти, чим, власне, вона займалася.
7 листопада 1945 року до приймальні шефа Федерального бюро розслідувань США Джона Едгара Гувера прийшла незвична відвідувачка. Звали її Елізабет Бентлі. І керувала вона фірмою "United States Service and Shipping Corporation" - за назвою якої було взагалі важко зрозуміти, чим, власне, вона займалася.
Що насправді й не дивно – адже фірма була "дахом" для шпигунських операцій Москви. А сама Бентлі прийшла… здаватися. Одразу зізнавшись, що є радянською агенткою.
Це був не перший контакт Елізабет з ФБР, але цього разу вона вирішила відкрити всі карти. Допитана в той же день, Бентлі назвала співробітникам Бюро імена 150 своїх "колег" - шпигунів, з яких 37 були державними службовцями, деякі – доволі високого рангу.
Гувер в своєму житті бачив багато, але цього разу був справді заскочений. Ні, про існування радянських агентів від здогадувався. І сама Елізабет, судячи з пізніших свідчень, також була в колі підозрюваних.
Велика кількість шпигунів була викрита Ігорем Гузенком, шифрувальником посольства СРСР в Оттаві, який - за два місця до зізнань Бентлі - запросив політичного притулку, прихопивши з собою чимало документів, що підтверджували його інформацію про надзвичайно розгалужену шпигунську мережу.
Але щодо повідомлень Гузенка могли бути певні сумніви, поки він був один. Елізабет не просто підтвердила інформацію втікача. Щоб підтвердити серйозність своїх тверджень, вона просто на очах детективів Бюро призначила рандеву резиденту радянської розвідки Анатолію Горському – і той на зустріч прийшов!
При цьому Бентлі продемонструвала, що справи насправді були ще гіршими, аніж це можна було зрозуміти зі слів Гузенка. Складений нею список свідчив, що радянські агенти просочилися майже всюди – до Білого дому включно. Просто під носом гуверівського ФБР. А відтак – могли виникнути питання й щодо професійності його керівника.
Відмахнутися від повідомлень шпигунки теж було неможливо. Зрештою, вона кілька разів підтвердила їх під присягою - а це для американської правовою системи надавало їм безперечної юридичної ваги.
Бентлі одразу погодилася стати подвійним агентом. Але великої користі у цій ролі не принесла. Мережа виявилася надто розгалуженою, і про те, що вона дала свідчення ФБР, інші радянські агенти дізналися мало не на наступний день. Тож найцінніших шпигунів Москва квапливо евакуювала.
Але звісно це не скасувало того факту, що вони були. А щоб зрозуміти, як їх вдалося навербувати таку неймовірну кількість, варто побіжного погляду на біографію самої Бентлі.
Донька торгівця і вчительки, вона закінчила престижний Вассарівський коледж (свого часу він став першим вишем для жінок в США). Як аспірантка Колумбійського університету, на початку 30-х Елізабет отримала стипендію для навчання у Флоренції – італійську вона вивчала ще в коледжі.
В Апеннінах Бентлі спочатку стала прихильницею фашистів, а потім антифашисткою – вплинув роман з викладачем, який був противником режиму Муссоліні. Після повернення на батьківщину приєдналася до відділення мюнценбергівської "Ліги проти війни і фашизму". Покрутившись серед її активістів, за два роки вступила до комуністичної партії.
Оскільки ж вона працювала в італійській бібліотеці у Нью-Йорку, зголосилася – з власної ініціативи – стежити за місцевими фашистами, що відвідували цей осередок муссолінівської пропаганди. Далі було знайомство і роман з Яковом Голосом, російським емігрантом і ватажком американських комуністів, який насправді був насамперед радянським резидентом.
Коли в 1940 році Голоса змусили зареєструватися як іноземного агента, він "перевів" свої контакти саме на Елізабет. Доручивши їй і керівництво тією самою "United States Service and Shipping Corporation". Сама Бентлі, щоправда, стверджувала – нібито довгий час не здогадувалась, що працює не на місцевих "борців за народне щастя", а саме на Москву. Але чому ми їй маємо вірити?
Звісно, серед тих, кого вона в подальшому використовувала і справді було багато бовдурів, які "велися" на пропаганду або ж просто не хотіли випадати кола з "кола посвячених" – комунізм в США у 30-ї був ще тим гламуром, Мюнценберг і Кац попрацювали над цим ретельно. Але навряд чи можна "всліпу" використовувати керівницю мережі, якою Бентлі стала після смерті свого коханця Голоса.
Хай там як, але саме після зізнань Гузенка і Бентлі в американської влади почали відкриватися очі на те, наскільки глибоким і майже всеохопним було радянське проникнення. Та почалося усвідомлення самого рівня небезпеки – як це часто буває з американцями - значною мірою запізніле.
Саме під впливом самовикриттів радянських "кротів", хоча вони, безумовно, були лише одним з чинників та приводів, президент, Гаррі Трумен врешті-решт взявся за стримування комунізму – комунізму і ідеологічного, і як синоніму радянського експансіонізму загалом.
Зовсім не випадково зовнішньополітична "доктрина Трумена" була оприлюднена в той самий день, що й виконавчий наказ про очищення державного апарату від іноземних агентів. Це була реакція самозахисту. І ще питання, як і коли запрацював би цей "механізм імунітету", якщо б Бентлі – та й Гузенко врешті-решт – не вирішили обрати "іншу сторону" вже в 1945-му.
