Камінь спотикання

Знаю, що так не гоже казати про хрест, але саме довкола хрестів на львівському військовому цвинтарі нині здійнялася дивна буря. 

Дивна, бо Христос, Син Божий, Спаситель світу, був розіп'ятий на простому, грубо обтесаному дерев'яному хресті, а нам, нинішнім хитромудрим, на могилах чомусь обов'язково треба заморські мармури і граніти, треба "мавзолеї різнокольорові" і статуї у повний зріст, бо хрест на могилі для більшості з нас, на жаль, перестав бути найвищим символом смирення і спасіння, віри у воскресіння.

Пам'ятники на цвинтарях, їх розмір і матеріал стали предметом гордині, реалізації наших власних фобій, комплексів і стереотипів, збочених смаків і ницої конкуренції "би було більше і багатше, ніж у сусіда".

Де в нинішніх істеричних суперечках про матеріал, розмір чи ціну хрестів справді йдеться про християнство, де – про повагу до загиблих, де – про гідне вшанування їх пам'яті?

Де в нинішніх суперечках і фейсбучних баталіях побажання, мрії і переконання наших загиблих героїв, які мають промовляти до нас через їхні могили, давати сили, надихати продовжувати боротьбу?

Може, варто подивитися на ситуацію їхніми очима, запитати себе, чи хотіли б вони ті міфічні заморські граніти або мармури?

Може, спробувати втілювати у формі тих хрестів на могилах їхню військову службу, їхній подвиг, те, за що вони боролися і за що загинули?

Намагатися зробити так, щоб їхні могили продовжували свідчити про їхній чин, надихали і мотивували наступні покоління берегти пам'ять про них і захищати власну державу?

Військово-меморіальний цвинтар – це продовження військового чину, це військова чіткість, аскетизм і порядок, без "карнавалу" і самодурства. Армія має однострої, чітко визначену символіку, прості і промовисті нарукавні знаки. Армія шикується в лави, бо саме струнка лава додає відчуття гордості, впевненості, сили і плеча побратима. У сильній армії ніхто не вивищується, ефективними є ті підрозділи, де панує взаємоповага і взаємопідтримка. Смерть на полі бою однаково почесна як для офіцера, так і для рядового солдата – смерть робить їх рівними у найвищій гідності.

Чи вважали вони себе продовжувачами козацької традиції захисту України? Чому на могилах виправданий аскетичний, стриманий, але вишуканий стилізований козацький хрест як свідчення тяглості боротьби і продовження традиції?

Чи хотіли б полеглі, щоб їхня смерть, їхній героїчний чин був артикульований, відображений через чорний, неоковирний, безсенсовий пам'ятник, виключно через біль втрати, сум і жаль? Чи вони, навпаки, хотіли б залишити про себе світлу пам'ять, додати нам упевненості і гордості, надихнути і мотивувати нас до продовження їхнього шляху і подвигу?

Чи нашим полеглим справді був би принциповим величезний кошторис, дорожезність пам'ятника на їхній могилі, чи їм важливіша наша дієва пам'ять – через постійний і якісний догляд за могилами, через продовження їхніх справ, ідей та цінностей, підтримку їхніх побратимів, які продовжують боротьбу?

Довговічність каменю важлива, але вона вторинна, бо нашим головним завданням є забезпечити довгу, свідому і дієву пам'ять.