Людожер та його друзі. Божевільний, але «зручний» диктатор Центральної Африки
4 грудня 1977 року відбулася коронація центральноафриканського імператора Бокасси I – одного з найексцентричніших і найодіозніших правителів XX сторіччя.
4 грудня 1977 року відбулася коронація центральноафриканського імператора Бокасси I – одного з найексцентричніших і найодіозніших правителів XX сторіччя. Сторіччя, в якому, варто нагадати, "відзначилися" Ленін, Сталін та Муссоліні з Гітлером. Здавалося, куди до них Жану-Беделю Бокассі з Центральної Африки...
З іншого боку, і справді, не так вже багато в сучасному світі з'являється імператорів – на момент сходження Бокасси на престол їх на Землі було іще лише двоє, причому обидва – іранський шахіншах та японський тенно - керували спадковими монархіями, а не коронували самі себе. І вже точно довго довелося б шукати прецеденти в історії, коли коронованим володарем ставав людожер, чи принаймні людина з репутацією людожера.
От тільки без цієї "приправи" загальна фабула біографії центральноафриканського диктатора була зовсім не унікальною, а його прихід до влади і подальша доля взагалі здаються банальними. Принаймні для Африки, та й "третього світу" загалом.
Зазвичай розповідь про його життя починають із зворушливої історії його знедоленого дитинства. Ім'я, отримане внаслідок невміння священника правильно прочитати ім'я святого (Бедель – це просто абревіатура від "Батист де ла"). Сирота з шести років, бо батька стратили французькі колонізатори, а мати від розпуки наклала на себе руки.
Втім, це була вже друга світова. І перед французькими вояками постає цілком собі політичний вибір. Бокасса обирає сторону Шарля де Голля, разом із його "Францією, яка бореться" бере участь в здобутті Браззавіля та війні в Європі. Лотарингський хрест, щоправда, отримав вже під час війни в Індокитаї (знову таки – на боці колонізаторів), тоді ж став кавалером ордена Почесного легіону.
На батьківщині раптом з'ясувалося, що сирота є небожем лідера боротьби за незалежність, Бартелемі Боганди. Надзвичайно популярного в Центральній Африці і авторитетного в антиколоніальному русі цілого континенту.
Щоправда, перебираючи поступово на себе владу в країні, він ніяк не міг відмовити в проханнях своїм численним родичам. А ті залюбки користувалися цією "невідмовністю". Найбільше, втім, отримав Бокасса, а інший небіж Боганди – Давид Дако, який встиг покерувати міністерствами землеробства, скотарства, лісового та воднго господарства, внутрішніх справ, економіки і торгівлі. А за вісім днів до виборів, що мали відкрити країні шлях до незалежності, Боганда… раптово загинув. В авіакатастрофі.
Дако вже невдовзі став прем'єром, міністром оборони, лідером керівної партії і врешті решт президентом - не залишаючи посади прем'єра, чим вже порушив конституцію. Але це був лише початок. Далі були арешти опонентів, заборона усіх партій, крім урядової, вибори за участю єдиного кандидата в президенти і єдиного списка кандидатів до парламенту… Ну й, звісно, роздача посад родичам.
Серед інших був і Бокасса, який таки вирішив кинути службу у французькій армії. Вдома його вже чекало звання майора, а невдовзі він очолив генеральний штаб. Дако тим часом наполегливо шукав зовнішніх патронів. Спочатку домовлявся з французами (спільна мова й доступ до природних багатств країни сприяли цьому якнайкраще), потім вирішив переорієнтуватися на Пекін.
Можливо, це й була його помилка. Що стала фатальною. Бо начальник жандармерії Александер Банза раптом зрозумів, що президент – узурпатор і автократ, а країна заслуговує на кращу долю. І на новий, 1966 рік влаштував незвичне "святкування" у формі державного перевороту…
Втім, Бокасса вирішив, що нічим не гірший за Банзу, а армія навіть крутіша за жандармерію, швидко нейтралізував начальника-заколотника і взяв владу в свої руки. В чому новий правитель погодився з конкурентом-невдахою, так це в тому, що Дако місце у в'язниці. Той хоч і був його кузеном, але умови ув'язнення скинутого президента лише погіршили, тепер він змушений був спати на земляній підлозі камери та швидко заробив астму.
Стосунки з КНР Бокасса поквапився розірвати, з Францією так само швидко заприятелювали – надто потрібний був Парижу місцевий уран для власної ядерної програми. Втім, коли наступники де Голля не виявляли належної щедрості – починав вдавати прихильника Руху неприєднання, а то й "соціалістичної орієнтації".
В 1970 році навіть відвідав СРСР – хвалив російську кухню і навіть попросив надіслати йому з Москви кухаря. Прохання виконали, але відряджений швидко втік – нібито побачивши в холодильнику диктатора… людське м'ясо.
Згодом про цю моторошну пристрасть Бокасси розповідали чимало. Судячи із спогадів, він і сам не раз хвалився своїми канібальськими "звитягами" - розповідав, що вбив і з'їв в Індокитаї якогось в'єтнамця, вичерпував ложкою мозок своєї колишньої коханки, а біфштексом з неї годував інших подружок.
Навряд чи "міжнародні партнери" про це чули. Але Бокасса був їм потрібний. До того ж щедро обдаровував гостей – і з Парижа, і з Москви, і навіть Вашингтона – згодом з'ясувалося, що діаманти отримав і держсекретар США Генрі Кіссінджер.
Готовність обніматися та цілуватися - в буквальному сенсі - з чудовиськом (подейкували, що від поцілунку з Леонідом Брежневим Бокасса був в захваті – але цього разу йому сподобався не смак, диктатор вірив, що може таким способом визначати наміри того, з ким цілувався, - якщо губи сухі, то негідник, вочевидь, щось проти нього задумав) додавала диктатору все більшої впевненості. І він "чудив" все більше.
Його режим був не просто однопартійним - в саму партію записували всіх центральноафриканців одразу після народження. В 1972 році Бокасса проголосив себе пожиттєвим президентом. Відновив стосунки з Пекіном. Поїхав до Муаммара Каддафі і оголосив, що навернувся до ісламу, навіть ім'я змінив на Салах-ад-Дін Ахмед (на радощах з цього приводу навіть звільнили Дако – і він скористався нагодою, щоб втекти з країни).
Щоправда, невдовзі знову повернувся до католіцизму. Подейкували, що за наполегливим проханням Франції. Яке супроводжувалося щедрим хабарем.
Але насправді змінилися плани і в самого Бокасси. Який тепер вирішив косплеїти вже не Саладина, а Наполеона. Імператором довічний президент оголосив себе вже наприкінці 1976 року– на з'їзді партії (так, Бонапарт до такого не додумався). І ще рік "рішення партії втілювали в життя" та готували коронацію – на яку щедро витратили суму, яка дорівнювала чверті бюджету країни.
Двотонний позолочений трон, мантії з шкір леопарда, дві корони – зокрема імператорська з двома тисячами діамантів (не всі Кіссінджеру пішли), туфлі, що увійшли в книгу рекордів Гіннеса, як найдорожчі в історії…. 240 тон їжі і напоїв, що привезли з Європи літаками, 64 тисяч пляшок вина, третину з яких складало шампанське – все це мало демонструвати просто божевільну розкіш на тлі убозтва розграбованої Бокассою країни.
Можливо тому церемонію ніхто із значних політичних фігур відвідати так і не наважився, хоча запрошували навіть папу римського (вже косплеїти Наполеона – так косплеїти). І все одно для французького президента імператор-каннібал залишався "членом родини". А в СРСР його навіть звозили до "Артека" і урочисто прийняли в піонери.
Можливо, це співпадіння, але вже після повернення на батьківщину Бокасса наказав всім школярам своєї країни придбати шкільну форму – хоча для багатьох родин його підданих це було просто не по кишені. Невдоволення придушили найзвірячішим чином. Сто школярів з незаможних сімей привезли до столиці нібито для примірки форми, яку їм мали надати безкоштовно. Та одного за одним забили палицями до смерті.
Після цього луснуло терпіння навіть у "куплених" паризьких посадовців. Скориставшись черговою поїздкою Бокасси до Лівії, французький спецназ провів операцію "Барракуда" - швидко оволодівши урядовим будівлями столиці і повернувши до влади підзабутого Дако.
Дізнавшись про це, Бокасса вирушив до Кот д'Івуар, а звідти… до Франції. Де жив у власному замку, ніби нічого не сталося. Ось тоді світ і почав дізнаватися про, з дозволу сказати, "дивацтва" самопроголошеного імператора – людожера. Тепер було можна.
Але й це не завадило Бокассі зрештою повернутися на батьківіщину в 1986 році. Подейкували, що віг всерйоз вірив, що піддані все ще чекають його із вдячністю та одразу зведуть на трон. Натомість його квапливо взяли під варту. Засудили до страти, яку невдовзі замінили пожиттєвим ув'язненням, та звільнили в 1993 році - за амністією, з нагоди відновлення в країні демократії.
