Епічний виклик. Як Еліас Леннрот став "фінським Гомером"
"Наша дума, наша пісня не вмре, не загине" - саме так Пантелеймон Куліш свого часу запропонував Тарасу Шевченку виправити рядок в його поезії "До Основ'яненка". Кобзар пручався, але зрештою вірш увійшов до канону саме в кулішівській редакції. Напрочуд точно визначивши формулу національного самоусвідомлення більшості народів Східної Європи XIX століття - через поезію і фольклор.
"Наша дума, наша пісня не вмре, не загине" - саме так Пантелеймон Куліш свого часу запропонував Тарасу Шевченку виправити рядок в його поезії "До Основ'яненка". Кобзар пручався, але зрештою вірш увійшов до канону саме в кулішівській редакції. Напрочуд точно визначивши формулу національного самоусвідомлення більшості народів Східної Європи XIX століття - через поезію і фольклор.
Власне, і саме слово "фольклор" з'явилося саме тоді, за доби романтизму і націоналізму – й зрештою виграло конкуренцію в заскладного для промовляння терміну "народні старожитності". Тогочасні поети вважали своїм покликанням пробуджувати "дух народу", а громадські діячі переконували, що вірші є зброєю поневолених націй – не гіршою за рушниці і гармати.
Ентузіасти національного відродження, як щирі патріоти, були впевнені, що народи, з яких вони вийшли і до яких зверталися, хай і "малі", упосліджені чи навіть затавровані як "неісторичні", насправді нічим не гірші й за "класичних" давніх еллінів. Їхні казки і легенди - не менш яскраві за давньогорецькі міфи. А якщо пошукати в глибинах народної пам'яті, то можна знайти – і неодмінно будуть знайдені! - свої "Іліада" та "Одіссея" (власне, саме так, по суті, була "перевідкрита" Едда, хоча й трохи раніше).
Фінські "будителі" не були винятком. Радше навпаки – знайомство із багатством традиційної фінської культури, зокрема з піснями – рунами, які виконували "народні співці", викликало в них навіть більше захоплення, адже мовою освіченої верстви та друкованої літератури в їхній країні залишалася шведська.
Але чим більше розмаїття відкривалося збирачам народної творчості, тим більшим було їхнє бажання його якимось чином впорядкувати, знайти внутрішню логіку, що перетворило б її на органічну цілість. Здатну сформувати як картину минулого – безумовно героїчного, так і перспективу майбутнього, вочевидь блискучого. Першим вголос про це сказав ще в 1817 році Карл Готтлунд.
Багатьом (відносно, звісно, коло фінських культурних діячів тоді не було надто широким) здавалося, що цілком можливо – що окремі руни є насправді частинами колись єдиного епосу, який з часом з певних причин розпався на друзки чи уламки, що зажили своїм життям. А відтак можна спробувати за цими уламками принаймні спробувати його відновити – хоча б у загальних рисах.
Ця ідея, схоже, припала до душі й Еліасу Леннроту. Він також збирав фольклор, але при цьому був поетом, і поетом справді талановитим. Можливо тому йому й спало на думку, що зібраний матеріал можна "опрацьовувати" не лише в науковому, а в літературному сенсі. Комбінуючи фрагменти різних пісень між собою та з рядками, створеними ним самим і стилізованими під народну поезію.
Так з'явилася леннротівська збірка "Кантеле". Фольклористи, щоправда, розкритикували її автора за "надто вільне" поводження з рунами – як ненаукове. Проте сам Леннрот, схоже, і не прагнув "науковості". Адже йшлося про цілком художній твір. Досвід створення якого переконав поета у тому, що цілісний фінський епос зібрати можливо й не вдастся, а ось створити його "аналог" – можна принаймні спробувати.
Не варто забувати, що метод "змішування" та стилізації Леннрота виконували ще одне важливе завдання – формування єдиної літературної мови, зрозумілою для всіх фінів. Він свідомо наповнював свої твори словами зі східних, карельських діалектів, збагачуючи ними корпус національної мови, сформований на той момент переважно на західнофінській основі. І тепер саме мову поезій Леннрота - "Калевали" насамперед - вважають літературною нормою.
Перша редакція поеми надійшла у продаж напередодні 1837 року. Автор усе ще не був упевнений в настроях публіки, тому доповнив назву поеми підзаголовком "або старовинні пісні Карелії про давні часи фінського народу" (в наступній, розширеній редакції його вже не було). І тим самим – вільно чи невільно заплутав і пересічних читачів, і фахівців, серед яких, скажімо, був Якоб Ґрімм.
В багатьох країнах "Калевалу" і досі сприймають як народний епос, лише записаний і впорядкований Леннротом. Час від часу можна почути запитання, а де, власне, можна побачити "народний оригінал" поеми і чи не була літературною містифікацією на шталт "оссіанівських" балад? Але в чому, власне, полягає містифікація, якщо Леннрот від авторства не ховався і відкрито розповідав про свій метод роботи над поемою?
Саме за нього "Калевалу", між іншим, так критикував вже згаданий Готтлунд. Наголошуючи, що вона насправді не була і не могла бути "збіркою народних пісень", і тим більше їхньою цілістю, про яку він мріяв у 1817 році. Хоча цілком можливо, що головним мотивом критики були ревнощі – адже Леннрот не належав до кола "професійних фольклористів", будучи за фахом лікарем і ботаніком, проте його твір став відомішим і впливовішим, аніж праці самого Готтлунда і його колег.
Втім, справді популярною "Калевала" стала лише згодом. І так само лише з часом перетворилася на національний символ. Перший наклад початкової редакції поеми складали лише п'ятсот примірників (тридцять з яких віддали автору як гонорар) – і ті лежали на полицях майже десять років.
Більшість тодішніх освічених фінів з поемою, яку вважають тепер "засадничим твором фінської літератури", познайомилися… у шведському перекладі. Зрозумілішому - принаймні для їхнього кола. Однак у тому, що наступні покоління співвітчизників Леннрота читали книжки (і не лише художні) вже переважно фінською, заслуга "Калевали" та її автора безсумнівна.
