Архітектура скорботи: чому Україні потрібні психологи меморіалізації
У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. В Україні окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.
В Україні дедалі гарячішими стають дискусії про те, якими мають бути військові меморіали. Але майже ніхто не ставить питання - як вони впливатимуть на психіку живих.
У своїх дослідженнях українських, європейських та американських меморіалів і меморіальних некрополів я здебільшого зверталася до історії та втраченої традиції. Наголошувала на тому, що за 80 років СРСР вихолостив українську меморіальну культуру до обмеженого набору форм і матеріалів, а "лихі" 1990-ті та відсутність продуманих політик пам'яті в перші десятиліття незалежності лише поглибили проблему пострадянським цвинтарним некро-кітчем.
Однак під час чергової суперечки щодо проєкту військового кладовища в одному з міст стало очевидно: в умовах війни, масових втрат і постійного стресу ми майже не зачіпаємо, можливо, найважливіший аспект меморіалізації - психологічний.
Світлі пам'ятники - чи справді легше на душі?
За два роки роботи з цією темою один епізод запам'ятався особливо. Це було спілкування з двома матерями загиблих військових на секторі почесних поховань у Тернополі. У 2023 році більшість родин там проголосувала за повернення української традиції козацьких хрестів зі світлого каменю. Це була одна з перших громад, яка перервала похмуру традицію чорного граніту, принесену тоталітаризмом і закріплену 1990-ми.
"Ви бачите довкола цивільний цвинтар - похмурі чорні, червоні, зелені гранітні пам'ятники. Коли нам зробили зразок із граніту, ми побачили, наскільки це похмуро, наскільки немає величі, немає відчуття вшанування героїв. Світлі пам'ятники - нам легше на душі і на серці", - сказала Надія Щирба, мама загиблого військовослужбовця Тараса Щирби.
Її підтримала Жанна Балдюк, мама загиблого військовослужбовця Артура Харіва:
"Ми сказали, що не в захваті від цього граніту. Хочемо, щоб було світло, щоб ми приходили сюди не в гнітючу обстановку, де не можеш довго побути. Бо коли все чорне - звідси хочеться швидше піти. А сюди ми приходимо як додому до хлопців".
Ці слова виявилися несподівано співзвучними відгуку американської матері 70-річної давності, який я прочитала у книзі Кетрін Лемей "Тріумф мертвих" про військові некрополі США в Європі. Гертруда Б'юелл, син якої загинув під час Другої світової війни у французькому Епіналі, після відвідин майстерні скульпторки Мальвіни Гофман написала:
"Чудовий меморіал, який ви спроєктували для Епіналя, не лише приносить піднесення та "радість, що перевершує смуток" у серце матері, але я думаю, що мій син був би в захваті від цього. … Він був би радий знати, що його загибель дала йому право бути піднесеним до Небес "мов на орлиних крилах", поки його тіло спочиває під білим хрестом, поруч із яким його країна зводить таку славну данину".
В обох випадках йдеться не лише про форму, а насамперел про світло, колір та емоцію.
Чи має колір психологічне значення?
Ці свідчення змушують поставити питання: чи існує кореляція між кольорами меморіалів і їхнім впливом на психіку людини?
Те, що інтуїтивно відчувають згадані матері, давно досліджують західні науковці. Аналізуючи книги відгуків, спостерігаючи за поведінкою відвідувачів місць пам'яті, вони пояснюють, як колірна гамма меморіалу здатна стимулювати різні емоційні стани.
У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. У Німеччині дисципліна Umweltpsychologie (психологія простору) - одна з найрозвиненіших у світі; вона досліджує вплив середовища на поведінку та самопочуття людини.
В Україні ж окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Психологія формально присутня на мистецьких факультетах, але як самостійний напрям досліджень меморіальних середовищ вона майже не представлена.
Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.
Європейський досвід
Архітекторка та історикиня архітектури Сабіна Танович у книзі Designing Memory: The Architecture of Commemoration in Europe (2019) наголошує: вдало організоване фізичне середовище може бути корисним для психоемоційного здоров'я. Хоч її дослідження не є суто аналізом кольору, воно показує, як вибір матеріалів і тональностей впливає на процес проживання травми.
Архітектори нерідко використовують світлі тони для зменшення емоційного тиску, протиставляючи їх традиційним "кольорам трауру".
Показовий приклад - музей Казарне Доссен у Бельгії, присвячений жертвам Голокосту. Початково запланований темно-сірий фасад замінили на білий моноліт, аби будівля не виглядала надміру похмурою і символізувала надію. Місцеві жителі навіть провели кампанію під гаслом "Музей - так, мавзолей - ні". Верхній поверх музею, наповнений денним світлом, слугує простором "декомпресії" після складної експозиції.
Меморіал "Кільце пам'яті" у Франції, присвячений подіям Першої світової війни, також побудований на контрасті: темно-сіра зовнішня оболонка і світлий внутрішній простір. Архітектор Філіп Прост веде відвідувача від похмурого фасаду до наповненого світлом інтер'єру з іменами загиблих - від конфлікту до надії.
Національний меморіал у нідерландському Вейфгейзені, присвячений 298 жертвам рейсу MH17, створює світлу атмосферу через ландшафт: дерева життя, соняшники, відкритий простір. Це місце стало простором єднання, розради та роздумів.
Темрява як концепція
Водночас німецькі військові цвинтарі традиційно похмурі та меланхолійні. Вони базуються на пасторальній традиції, згідно з якою дух померлих перебуває в деревах. Архітектор Роберт Тішлер використовував темний камінь і грубу кладку, створюючи лісові ландшафти, що зливаються з природою.
Німецька скульпторка і пацифістка Кете Колльвіц у роботі "Батьки у скорботі" (1932) відмовилася від героїзації, зобразивши скорботу як універсальний стан. На її думку, військові кладовища мали бути "похмурими та меланхолійними", бо саме такою є війна.
Проте темрява в меморіальному просторі - це не лише символічна мова. Вона має конкретні психологічні наслідки. У книзі "Меморіали як простори залучення: дизайн, використання та значення" Квентін Стівенс і Карен Франк звертають увагу на реакції ветеранів із посттравматичним стресовим розладом під час відвідування темних меморіалів, зокрема Меморіалу ветеранів В'єтнаму у Вашингтоні.
Дослідники розповіли, що частина ветеранів із ПТСР уникає прямого контакту з темними стінами, сприймаючи таку зустріч як серйозне психологічне випробування - фактичну конфронтацію зі своїм минулим. Темні, заглиблені в землю та порожні форми спеціально спроєктовані так, щоб не просто представляти втрату, а й активно стимулювати почуття смутку, поразки, горя та провини. Для людини з травматичним досвідом такий інтенсивний емоційний вплив може виявитися надмірним або навіть ретравматизуючим.
Автори описують явище, яке вони називають "запаморочливою травмою" (vertiginous trauma): занурення в темний, обмежений простір може викликати дезорієнтацію і страх. Простір починає діяти не як фон, а як активний психологічний агент.
Показовим є опитування 62 ветеранів війни у В'єтнамі, що мають ПТСР. Замість того, щоб одразу підходити до чорної стіни з іменами загиблих, багато хто з них використовував навколишні елементи - лінію дерев, лавки, сусідні скульптури - як своєрідні "місця-сховища". Там вони могли спостерігати за меморіалом здалеку, готуючись до наближення або відновлюючись після контакту.
Особливо складним виявляється ефект віддзеркалення: чорна полірована поверхня водночас функціонує як вікно в минуле і як дзеркало теперішнього. Коли ветеран бачить власне відображення поруч із іменами загиблих побратимів, це створює надзвичайно інтимний, але психологічно важкий момент занурення у спогади - який для людини з ПТСР може бути нестерпним без внутрішньої готовності.
Отже, колір і матеріал меморіалу - це не тільки естетика чи історична традиція. Це спосіб регулювання інтенсивності пам'яті. Питання лише в тому, яку модель - конфронтації чи підтримки - обирає суспільство в момент масової травми.
Пам'ять як простір зцілення чи травми?
Багато чорних і сірих меморіальних просторів у світі свідомо підкреслюють жах геноцидів, поразок, воєнних злочинів і терористичних атак. Національний меморіал 11 вересня у Нью-Йорку з його порожніми "відбитками" веж, де вода стікає в бездонну порожнечу, говорить про непоправну втрату. Меморіал у Треблінці - це поле з тисяч зазубрених гранітних каменів, що нагадують про знищені громади. Бібліотека на Бебельплац у Берліні - підземна кімната з порожніми білими полицями, видима крізь скло в бруківці, - матеріалізує спалені книги і знищену культуру.
Ці простори не прагнуть полегшити біль, вони навпаки занурюють у нього. Їхня мова - це мова втрати, зламаності, провини й катастрофи. І в контексті геноцидів чи масових злочинів така мова є виправданою: вона не дозволяє забути масштаб трагедії.
Українська війна має іншу природу. Це не історія поразки й не історія злочину з нашого боку. Це героїчна й справедлива оборонна боротьба за незалежність. Наші воїни не є жертвами катастрофи - вони є суб'єктами спротиву, людьми честі й гідності, які свідомо стали на захист країни.
Їхнє вшанування варте більшого, ніж стихійне відтворення похмурої атмосфери втрати через типові темні цвинтарні надгробки. Матеріальна пам'ять може не лише фіксувати смерть, а й підкреслювати шляхетність полеглих, створювати відчуття світла, опори й продовження життя.
Світлий меморіальний простір не заперечує скорботи, водночас він може допомогти родинам у горі, побратимам і посестрам, дітям, які приходитимуть у ці місця через роки, переживати пам'ять не лише як занурення в темряву, а як зустріч із гідністю, любов'ю та сенсом.
Ми лише починаємо формувати нову українську меморіальну культуру. І сьогодні перед нами стоїть не технічне питання вибору каменю. Перед нами - вибір мови пам'яті. Чи буде вона мовою безнадійної втрати, чи мовою гідності й світла, яке залишається після тих, хто віддав життя за країну.
Цей вибір ми робимо вже сьогодні.
