Вшанування пам'яті Семена Глузмана – Слави

Семен Глузман

Пані та панове,

Виступати з оцією-от промовою я не хотів ніколи. Я знав, що одного дня таки доведеться, і того дня боявся, але так сподівався, що він не прийде ще багато, багато років. Так, на жаль, не сталося.

Півтора року тому Асоціація психіятрів України провела у Києві свою Міжнародну конференцію. В Україні вона відбулася вперше з початку повномасштабного вторгнення, і вперше без Семена Глузмана на посаді президента Асоціації. Він був присутній на вітальному прийнятті та вручав різні відзнаки, а наступного дня брав участь у відкритті, та за станом здоров'я далі не залишався.

Сьогоднi АПУ провадить свою першу конференцію без Семена Глузмана.

Семен Глузман – Слава – був мені найближчим другом. 38 років він був моїм соратником, моїм вихователем, невід'ємною частиною мого життя. Слава був мені ріднею, мабуть, навіть більше, і з його смертю я втратив те, що не можу навіть почати розуміти.

Для тих, серед вас, хто належить до молодших поколінь, Слава – Семен Фішелевич – це, либонь, просто ім'я, людина з тих часів, постать із минулого, яка колись чинила щось героїчне і яка була здебільшого відома як незмінний критик влади. І справді, Слава був героєм, і був налаштований критично, ледь не по своїй сутности. Утім, він був кимось набагато більшим, і я хотів би використати тут свій час, щоб пояснити, чому він був тією неповторною людиною, якою вам слід пишатися. Людиною, якою пишатися слід Україні як країні – тій країні, яку він так любив, але яка так часто не шанувала його так, як він на те заслуговував.

Семен Глузман був унікальною особистістю в світовій психіятрії. Народившись у Києві в родині єврейсько-українських інтелектуалів, він сприймав Гіппократову обітницю серйозно в той час, коли в його країні лікарі складали Присягу радянського лікаря, а не давали Клятву Гіппократа.

1971-го року він прямо викрив систему політичного зловживання психіятрією, написавши заочний діагноз генералові Петру Григоренку – ще одному українському героєві, який двічі потрапляв до Спеціальної психіятричної лікарні за публічне озвучення своєї критики радянської влади та репресій проти кримських татар.

Цей мужній учинок призвів до арешту Слави та подальшого засудження до семи років таборів та трьох років 'заслання, коли він був ще справді юнаком віком лише двадцяти чотири роки. Коли 1988 року Петра Григоренка посмертно реабілітували, Славу викликали до генерального прокурора в Москві. Коли він увійшов до кімнати, той вигукнув: "Ти ще такий молодий!", на що Слава мовив: "Так, Ви заарештували мене дуже молодим".

Слава був справжнім героєм під час перебування в таборі. Він був одним із найактивніших і найзавзятіших політичних в'язнів, і внаслідок цього став вельми відомим на Заході. Його обрали членом Британського королівського коледжу психіятрів, він став почесним членом Американської психіятричної асоціації, членом Канадської психіятричної асоціації, а у Франції на його честь назвали лікарню.

Він був відомий завдяки своєму героїзму, проте коли ви читаєте його мемуари, то читаєте про звичайну людину, з усіма її страхами й тривогами, без будь-якого пафосу. І саме це зробило Славу таким унікальним, бо ж протягом усього свого життя він залишався скромним чоловіком, живучи в дуже простому помешаканні на п'ятнадцятому поверсі радянського багатоквартирного будинку на Оболоні, не виявляючи жадного інтересу до багатства, почестей або належности до добірного товариства. Він залишався собою і ніколи не відмовлявся від своїх переконань, хоч би якими незручними вони не були для його оточення і, насамперед, для нього самого.

Його квартира протягом багатьох років була поживним середовищем для реформ психічного здоров'я в цілому регіоні. Почалося це ще в 1990-1991 роках, коли за його кухенним столом ми збиралися з такими людьми, як московська адвокатка Світлана Полубінська, яка написала перший у СРСР закон про психіятрію, що виходив з людських прав, чи петербурзький психіятр Юрій Нуллер, який зажив був дев'ять років на Колимі.

Саме тут він створив концептуальні підвалини Асоціації психіятрів України, заснованої на початку 1991 року не як дисидентська організація, а як асоціяція, що була б у змозі подолати величезний розрив між противниками політичного зловживання психіятрією та керівництвом української психіятрії, яке прагнуло однозначного розриву з радянським минулим. Славин підхід був унікальним і не завжди зрозумілим багатьом його колегам-колишнім політв'язням, та він, утім, вважав, що тільки так можна витягнути психіятрію з жахів радянського минулого.

Більшість із вас гадки не має, якою насправді була радянська психіятрія. Психіятрія, частиною якої більшість із вас стала, – це психіятрія, що вже зробила великі кроки від того радянського минулого, кроки, які стали можливими лише завдяки невпинним зусиллям Слави, що працював 24 години на добу і сім днів на тиждень. Я ту психіятрію бачив, я її знаю. Усі роки, протягом яких ми, попри все, вели боротьбу, були роками, які сформували міцний зв'язок між нами двома.

Ми починали з нічого, поступово нарощуючи темп.

Слава відкрив офіс АПУ на території Павлівки, звідки його згодом по-скандальному вигнав нинішній директор. Ми створили бібліотеку – справді першу в колишньому СРСР нормальну психіятричну бібліотеку з тисячами книг, які збирали були в Амстердамі з усього світу, а потім доправили вантажівкою. Ми придбали професійний друкарський станок та видали 139 книг українською та російською мовами, перекладів найважливішої західної професійної літератури з психіятрії, психічного здоров'я, людських прав та права.

Ми навіть видали перше українське видання "Щоденника Анни Франк". У 1996 році нас звинуватили в друкуванні фальшивих доларів США, до нас вдиралися українські міліціонери, але врятували СБУ та дипломатичний корпус в Україні, після чого ми вивезли друкарню з Павлівки та продовжували друк за іншою адресою аж до кінця 2010-х років.

Розповідати можна ой як багато, і я бачу, що тепер мушу всі ці історії викласти на папері, аби їх не забули. Але я можу вас запевнити в одному – Слава ніколи не отримував особистої користі від цього виру діяльності і витрачав більшу частину своїх грошей на допомогу іншим, через що часто сам він опинявся без коштів, щоб себе прогодувати. Відданість його справі була неперевершеною і залишалася такою до дня його смерти.

Коли в березні 2022 року російська армія під час повномасштабного вторгнення наблизилася на віддаль лише кількох кілометрів до його будинку і ми намагалися переконати його знайти притулок ув иншому місці, він відмовився. "Це мій дім, – сказав він, – це моя свобода". І в цій квартирі, за тим його столом, я з року в рік спостерігав як він пише статті, викладає свої думки на папері або читає новини, иноді й посеред ночі, коли душа його мучилася і він ніяк не міг заснути.

Слава, як і раніше, добре відомий за кордоном, неодмінно ввійде в історію як приклад для тих, хто працює в сфері психічного здоров'я. У вересні цього року його вшанує Всесвітня психіятрична асоціяція, а також Німецька психіятрична асоціяція DGPPN, почесним членом якої він був. Будуть опубліковані книги зі статтями про нього та деякими з його власних праць, а ми працюватимемо над українським виданням його мемуарів, а також над вебсайтом, який збере докупи всі його твори.

За кордоном Славу визнали за те, ким він був: справжнім героєм, справжньою людиною, людиною гідною. Проте тут, в Україні, його відносини з владою протягом багатьох років часто були напруженими. Владці боялися його критики, боялися його безкомпромісних ударів по всьому, від чого може тхнути компромісом або корупцією. Слава був вільною людиною, яку було неможливо залякати нікому, від рядового урядовця починаючи і закінчуючи Президентом країни. Він був незрівнянним з цього погляду й навчив мене, як користуватися системою, але ніколи не бути нею проковтнутим.

Я розумію, що владу люди такого роду бентежать, ба навіть змушують відчувати небезпеку, але його характер і десять років за ґратами сформували в ньому імунітет до таких ситуацій, і будь-які погрози лише посилювали його становище. Він говорив відверто, що король – голий, а на це мало хто наважується, він же приймав наслідки, і казав би це знову. І знову.

Звичайно, це відчуття цілковитої свободи роботу з ним иноді ускладнювало, бо розробка та інновуючи послуги часто можливі лише, як робиш невеликі кроки, вдаючись до дипломатії та компромісів на цьому шляху, а не відразу висловлюєш свої думки, і заплющуєш очі на те, що не подобається. Звичайно, між нами могли бути суперечки, але протягом багатьох років, які ми пропрацювали пліч-о-пліч, нас завжди об'єднувала віра в те, що ми робимо, і в те, що там, де йдеться про мораль та цінності, компромісам місця немає.

Протягом останніх років ми часто сиділи за тим кухенним столом на п'ятнадцятому поверсі, присьорбуючи вино, балакаючи про людей, яких ми були знали і які вже відійшли. Ми казали собі, що ми ще тут "новачки" і що в нас ще багато років попереду. На жаль, здоров'я і – я впевнений – війна не дали нам часу, який ми так сподівалися мати.

Слава пішов із життя, але цей факт свідомість ще не засвоїла, і знадобиться багато часу, поки він сприйматиметься як доконаний. Я сподіваюся, що в мене буде коли записати нашу спільну історію, бо її треба зберегти. Історію унікальної людини, яка так багато зробила для инших, людини з геніальним розумом і чудовим почуттям гумору і, насамперед, людини, яка завжди залишалася собою. Людини, яка бачила, що король був голий, коли инші воліли залишатися сліпими.