Чи може генерал піти проти злочинної влади? Приклад генерала Петра Григоренка, якого радянська влада визнала психічно хворим

У період повномасштабної війни московії проти України у суспільстві часто виникає питання: чи можуть російські генерали повстати проти диктатора та яка доля може їх спіткати? Також нас часто обурює те, що на території рф проживає близько 10 мільйонів етнічних українців, підтримки яких ми зовсім не відчуваємо. До прикладу, в Канаді їх лише близько 1,5 мільйони і ми всі бачимо значну підтримку української діаспори. Як на мене, фундаментальна різниця в тому, що в Канаду та Америку їхали свободолюбні українці, які тікали від репресій, а в росію – заробітчани, які готові були змінити Батьківщину. У радянський час таким виключенням був генерал Петро Григоренко, який протиставив себе потужній системі.

До питання, чи можна психічно здорову людину визнати хворою та роль у цій справі дисидента Семена Глузмана.

У період повномасштабної війни московії проти України у суспільстві часто виникає питання: чи можуть російські генерали повстати проти диктатора та яка доля може їх спіткати? Також нас часто обурює те, що на території рф проживає близько 10 мільйонів етнічних українців, підтримки яких ми зовсім не відчуваємо. До прикладу, в Канаді їх лише близько 1,5 мільйони, ми всі бачимо та відчуваємо значну підтримку і Канади, і української діаспори.

Як на мене, фундаментальна різниця в тому, що в Канаду та Америку їхали свободолюбні українці, які тікали від репресій, а в росію – заробітчани, які готові були змінити Батьківщину, але з будь-якого правила є виключення.

У радянський час таким виключення був генерал Петро Григоренко, який протиставив себе потужній системі. Сучасна росія по його прикладу чекає, мабуть, українського героя!!!

У даній публікації спробуємо провести певну історичну аналогію.

Петро Григорович Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівці Приморського району (тепер село входить в Приморську міську громаду Бердянського районі) Запорізької у селянській сім'ї. Працював слюсарем, кочегаром, зчіплювачем вагонів, помічником машиніста паровоза у залізничному депо в Юзівці. Працював політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників.

 
Лейтенант Петро Григоренко
uain.press

Закінчив Московську військово-технічну академію (1931-1934 рр.). З 1934 до 1937 рр. служив у Білоруському військовому окрузі, з 1936 до 1937 року – командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону. З 1937 до 1939 роках був слухачем Академії генерального штабу.

Служив у Червоній армії на Далекому Сході, учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939 рік). Був поранений під час мінометного обстрілу.

Напередодні німецько-радянської війни був офіцером у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії (з 1940 року – Далекосхідного фронту), командував 18-ю окремою стрілецькою бригадою.

З грудня 1943 року був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт). У лютому 1944 року був важко поранений і вирушив на лікування. З серпня 1944 року – начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Брав участь у боях у Карпатах. У лютому 1945 року отримав звання полковника.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної Війни й шістьма медалями.

 
Петро Григоренко з сином Анатолієм. Березень 1945 року
UAIN.PRESS

З 1945 до 1961 року – викладач Військової академії імені Фрунзе (москва). З 1948 року – кандидат військових наук. З 1959 року – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. Автор 83 робіт із військової історії, теорії та кібернетики. У серпні 1961 року захистив докторську дисертацію.

Петро Григоренко після XX зійду КПРС прийшов до висновку про невідповідність радянської системи ідеалам ленінізму.

7 вересня 1961 року виступив на партійній конференції Ленінського району м. Москви. У виступі закликав підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями; вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади та незмінюваність.

На вимогу присутнього на конференції представника ЦК КПРС був позбавлений депутатського мандата "за політичну незрілість" (деякі джерела стверджують, що на конференції був присутній Хрущов). Був усунутий від викладання в Академії, отримав сувору догану по партійній лінії та у січні 1962 року переведений у Далекосхідний військовий округ.

Вперше Григоренка затримало КДБ 01 лютого 1964 року в аеропорту Хабаровська та доправило до Москви, де його помістили у внутрішню в'язницю КДБ. Він був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР та направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут імені В.П. Сербського. 19 квітня 1964 року судово-психіатрична експертиза визнала Петра Григоренка неосудним із діагнозом: "Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру".

Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР 17 липня 1964 року його направили на примусове лікування у Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 серпня 1964 року розжалуваний у рядові, позбавлений нагород та пенсії.

Після усунення від посади М.С. Хрущова, 22 квітня 1965 року був звільнений із лікарні як такий, що одужав.

Григоренко восени 1967 року написав памфлет "Приховування історичної правди – злочин перед народом!", у якому детально проаналізував причини поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців – Сталіна і його воєначальників. Памфлет був поширений у самвидаві.

 
Члени Української гельсінської групи Микола та Раїса Руденки й Зинаїда та Петро Григоренки. 1970-ті
uinp.gov.ua

З 1967 до 1968 року був одним із організаторів і активним учасником петиційної кампанії на захист підсудних на процесі Гінзбурга – Галанскова. Також виступав на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.

Навесні 1969 року на прохання кримських татар Григоренко почав підготовку до суду над учасниками масових заворушень в узбецькому місті Чирчике, як громадський захисник. 2 травня 1969 року вилетів у Ташкент за телеграфним викликом на кримськотатарський процес. 7 травня в Ташкенті Григоренка знову заарештувало КДБ за статтею 191-4 КК УзССР (191-1 КК РРФСР).

За постановою слідчого від 5 серпня 1969 року Григоренку була призначена судово-психіатрична експертиза, яку провели в Ташкенті 18 серпня. Члени комісії дійшли одностайного висновку, що "Григоренко П.Г. ознак психічного захворювання не виявляє зараз, як не виявляв їх у період здійснення (2 півріччя 1965 року ‒ квітень 1969 року)... та діяв при здоровому глузді".

13 жовтня 1969 року Петру Григоренку призначили повторну судово-психіатричну експертизу в Центральному Науково-дослідному інституті судової психіатрії імені Сербського, а вже у листопаді експертна комісія зробила висновок: "Страждає психічним захворюванням у формі патологічного (паранойяльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства, що виникли в особистості з психопатичними рисами характеру і початковими явищами атеросклерозу судин головного мозку. Несамовитий. Потребує примусового лікування в спецпсихлікарні".

30 грудня 1969 року кримінальну справу відносно Григоренка направили до суду "для застосування заходів медичного характеру".

У радянський період існувала так звана "радянська каральна психіатрія", яка, на рівні з іншими методами тоталітарного режиму, широко використовувала механізм продавлення вільнодумства. Не відомо, що було краще: опинитись в ГАЛАзі чи у психлікарні. Багато дисидентів розповідали, що КДБ погрожувало запроторити їх в психлікарню і це дійсно було страшно.

Якщо з місця позбавлення волі можна було повернутися після відбуття терміну, то час перебування в психлікарні був невизначений.

Практика систематичного використання в СРСР психіатрії з метою ізоляції дисидентів сформувалася наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років. Хрущовська "відлига" розбудила суспільство і цим налякала владу. Для приборкання суспільної активності стали використовувати каральну психіатрію. Особливу роль тут відіграв голова КГБ СРСР Юрій Андропов (1967–1982), який у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проєкт плану розширення мережі психлікарень і вдосконалення їх використання для захисту інтересів держави та суспільства.

 
Юрій Андропов

Окрім понад десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними), існували також спецвідділення у психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров'я СРСР. Підставою для поміщення в психіатричну лікарню було рішення суду про направлення на примусове лікування, проте часто "лікували" і без рішення суду.

Багато випадків, коли в психлікарню поміщали тих, чиї попередні заслуги перед радянським союзом не давали можливості логічно їх звинуватити у зраді батьківщині чи застосувати інші політичні статті.

Відомими дисидентами, які потрапили в жорна радянської каральної психіатрії, були Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Анатолій Лупиніс, Володимир Клебанов, Йосип Тереля, Ярослав Кравчук, Анатолій Корягін та інші.

Примусове лікування завдавало серйозної шкоди здоров'ю людини. В автобіографічній книжці "У карнавалі історії" математик, публіцист Леонід Плющ детально описав своє "лікування" у Дніпропетровській спецпсихлікарні МВС: "Нейролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину й знищити її волю до опору.

 
Леонід Плющ
wikipedia.org

Хоч я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втрачав зацікавлення політичними справами, потім науковими, а тоді й дружиною та дітьми. Пам'ять моя різко ослабла, і моя мова стала коротка й уривчаста. У голові лишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав.

Я все більше боявся, що моя деградація невигойна і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволію. Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в'язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися!". 

Є приклади, коли до психлікарень потрапляли за носіння хрестика, читання Біблії і довго там перебували. Щоб мати шанс вийти, треба було визнати себе хворим. Але й тоді, за спогадами Леоніда Плюща, не лікарі, а "КДБ ставить діагноз, призначає лікування і вирішує, коли в'язень видужав і може бути звільнений".

Все-таки найвідомішою жертвою каральної психіатрії є генерал Петро Григоренко. Він був помітною постаттю правозахисного руху, а тому інакодумство радянського генерала намагалися пояснити божевіллям. У підсумку в психіатричних лікарнях генерал перебував упродовж шести з половиною років.

Ташкентський міський суд 27 лютого 1970 року виніс ухвалу, в якій вказав: "Вважати встановленим вчинення Григоренком П.Г. злочинів, передбачених ч. 1 ст. 70, ст. 190-1 КК РРФСР і ст. 191-4 КК УзбССР у стані неосудності". На підставі ухвали суду Петро Григорович 26 травня 1970 року був поміщений до "психіатричної лікарні спеціального типу" в Черняховську Калінінградської області.

Почалася кампанія щодо його звільнення.

В 1971-році молодий київський лікар-психіатр Семен Глузман провів заочну психіатричну експертизу Петра Григоренка, на основі переданих йому адвокатом Софією Калістратовою матеріалів. Глузман вивчив його статті, повідомлення друзів, однодумців і дійшов висновку, що Григоренко "на психічні захворювання не страждає".

 
Семен Глузман, 1989 рік
bbc.com

Про адвоката Софію Василівну Калістратовою, яка захищала Петра Григоренка, доволі багато матеріалів[i] і її позиція дійсно була проактивна, на відміну від захисту Медведчуком Стуса[ii].

Заочна експертиза Семена Глузмана визнавала генерала здоровим і доводила незаконність застосування до нього методів репресивної психіатрії. Тому Глузман сам став в'язнем (сім років таборів і три роки заслання). Хоча висновок щодо Григоренка був заочним, а тому недостатньо вагомим для фахівців, проте він мав велике значення для громадськості. Його передали на захід, де він викликав значний резонанс.

У 1977 році клопотання адвокатки Софії Калістратової у справі Григоренка, подане на основі проведеної Глузманом експертизи, оприлюднили на конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Гонолулу (США). Тут було прийняте надважливе рішення – ухвалено резолюцію про визнання факту зловживання психіатрією в СРСР.

Тоді прийняли рішення створити Комітет із розслідування випадків зловживань та ухвалили резолюцію, що засуджувала каральну психіатрію в СРСР. Спільними зусиллями демократичних сил вдалося домогтися того, що 31 січня 1983 року Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів СРСР офіційно вийшло зі складу Всесвітньої психіатричної асоціації.

Врешті-решт, під тиском заходу генералу Петрові Григоренку вдалося емігрувати.

КГБ домагався спростування експертизи Семена Глузмана. У листі з табору він писав: "В сентябре 1973 г. ко мне приезжал сотрудник центрального КГБ Дыгас Георгий Трофимович. Без всякой санкции на то прокурора, тайком, я был увезен в дом свиданий ИТК-36, где в течении трех дней без свидетелей подвергался психологической обработке. Сделка не состоялась, я отказался. А по всему видно было, очень хочется кому-то моей помощи. А вдруг Глузман согласится опроверг­нуть "измышления" Запада о помещении здоровых людей в советские психбольницы". И цена предлагалась не малая". 

Оскільки карна справа Григоренка не є доступною для дослідження, в цій публікації проаналізуємо кримінальну справу Семена Глузмана, яка зберіглась в архіві СБУ та вільна для огляду та дослідникам, в якій збереглись також копії з матеріалів карної справи Петра Григоренка, зокрема копії експертиз у його справі.

 

Справа під номером 39 була розпочата 14 грудня 1972 року управлінням КДБ у Київській області. Одразу вона була порушена полковником Боровиком відносно машиністки Середняк Любові Володимирівни 1953 року народження по ч. 1 ст. 62 КК УРСР – "антирадянська пропаганда та агітація". Начебто, Середняк займається зберіганням та розповсюдженням матеріалів антирадянського змісту.

Одразу 14 грудня 1971 року Середняк заарештували та помістили до слідчого ізолятора КДБ при Раді міністрів УРСР у Київській області.

Середняк на допиті повідомила, що у грудні 1971 року отримала від знайомого "Славіка" тексти "Хроника текущих событий" (випуски 21 та 22) і за винагороду взялась їх передруковувати в декількох примірниках на власній пишучій машинці. 10 січня 1972 року "Славік", начебто, давав ще книги для передруку: оповіді "Ограбление века", "Король в Нью-Йорке", "Все ясно", "Мраморная крошка" та одну розповідь без назви.

У телефонній книжці Середняк слідчий виявив телефон Слави Глузмана і, допитуючи підозрювану питав, чи це не той "Славік", що давав їй тексти для передруку.

 

24 січня 1972 року Середняк висунули звинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст. 187-1 КК УРСР: "Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад", було встановлено, що вона, фактично, розмножувала на власній пишучій машинці документи, які містять антирадянські наративи.

На багатьох допитах Середняк повідомляла, що В'ячеслав Глузман допомагав їй доставати ліки для її мами, яка хворіла, але він не має жодного відношення до "Славіка", який їй передавав вказані вище тексти.

14 квітня 1972 року, через три місяці постійних допитів, Любов Середняк дала покази на В'ячеслава Глузмана: "Раніше я повідомляла не правду, коли говорила, що Славік, який передавав мені документи, я знаю лише наглядно. Славік, який передавав мені документи і Глузман Славік – це одна і та сама особа……. мені по-людськи було шкода Глузмана Славіка і тому я не назвала його. Зараз я маю бажання все чистосердечно розповісти …." (авторський переклад з російської).

 

У показах вона почала свідчити, що документи друкувала не за кошти, а безкоштовно, і Глузман їй кошти не давав. Вони, начебто, познайомились 29 вересня 1970 року і після цього декілька разів зустрічались, також були свідками на весіллі Сергія Борщевського та Ірини Плевськой.

Глузман В'ячеслав Фишерович в той час працював у Житомирській психлікарні і там же жив, але приїжджав в Київ, де жили батьки.

Вони регулярно зустрічались, разом були у квартирі його знайомого письменника Віктора Платоновича Некрасова, розповіді якого їй передавав Глузман для передруку та які були вилучені при обшуку: "Ограбление века", "Король в Нью-Йорке", "Быль", "Все ясно", "Мраморная крошка".

16 квітня 1972 року Середняк Л.В. подала "чистосердечне зізнання", в якому дала покази на Глузмана.

17 червня 1972 року обвинувачувана "пригадала", що вона друкувала роботу Глузмана "Заочная психиотрическая экспертиза по делу Григоренко". Рукопис Глузман їй передав у листопаді 1971 року і вона декілька разів передруковувала цей документ, оскільки Глузман переставляв абзаци, щось викидував. Чистовий документ був надрукований на 28-ми чи 30-ти сторінках, це було у грудні 1971 року. Надрукувала вона чотири чистових примірники.

В експертизі було вказано, що її проводили три експерти-психіатри, але прізвищ не було.

Одного разу Глузман приходив до Любові Середняк зі своїм колегою лікарем-психіатром Фімою, але її вдома не застав, потім пояснив, що приходив подиктувати експертизу, але чи мав до цієї експертизи відношення Фіма їй не відомо точно. Та як говорив їй Глузман, частину писав саме Фіма.

Зміст експертизи Середняк пам'ятала в загальних рисах. Там була розписана загальна біографія Григоренка, зміст попередніх двох експертиз, які проводились по кримінальній справі Григоренко, обґрунтування неправильності попередніх експертиз. В кінці експертизи було вказано, що встановлений Григоренку діагноз неправильний і він необґрунтовано поміщений у психіатричну лікарню на лікування.

Експертиза була адресована на "Комітет захисту прав людини", де було вказано, що її склали три лікарі-психіатри, але їх прізвища вказані не були. Як тоді стверджувала Середняк, авторами були Глузман та його друг Фіма, хто був третім не відомо.

На титульній сторінці експертизи було написано: "ЗАОЧНА ПСИХІАТРИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ПО СПРАВІ ГРИГОРЕНКА".

У березні 1972 року в Глузмана провели обшук, не знайшли нічого, а в травні його заарештували.

 

На допитах Глузман визнав своє авторство заочної психіатричної експертизи у справі Григоренка, але відмовлявся розкривати деталі, посилаючись на медичну таємницю.

На Глузмана дав покази його студентський товариш Гольц Ігор Ілліч, що він "серед свого оточення допускав завідомо брехливі роздуми, які дискредитують радянський державний та політичний устрій".

01 вересня 1972 року Глузмана притягнули у справі як обвинувачуваного за ч. 1 ст. 62 КК УРСР, обвинувативши його в тому, що "протягом 1969 – початку 1972 років, проживаючи у Києві, Житомирі та Коростені, Глузман С.., з метою підриву і ослаблення радянської влади серед свого оточення, систематично поширював брехливі вигадки, що дискредитують радянський державний і суспільний устрій, зберігав, розмножував і поширював літературу такого ж змісту".

На допиті того ж дня Глузман свою вину визнав частково, зокрема в тому, що розповсюджував самвидав, а також залучив Сердюк Любов до розмноження самвидаву.

Надцікавою є справа самого Григоренка. На жаль, її всієї немає у доступі, але саме у справі Глузмана є доволі цікаві документи та інформація у цій справі.

Так, у томі 6 справи Глузмана на сторінках 215-232 є протокол огляду справи №101 по обвинуваченню Петра Григоренка, який складений у Москві. Відтак справа, по ідеї, мала бути у Ташкенті (столиця Узбекистану), але ні, її направили в Москву. Це знову ж таки свідчить про її політичну важливість для радянського режиму.

Кримінальна справа щодо Григоренка Петра Григоровича 1907 року народження мала номер 101 та складалась з 22 томів. Григоренко був пенсіонером і проживав у м. Москва, якого обвинувачували по ст. 190-1 КК РСФСР – "Поширення свідомо хибних вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний устрій".

Справа проти Григоренка, порушена 07 травня 1969 року прокуратурою Узбецької РСР по ст. 190-1 КК РСФСР, була виділена ще з доволі гучної цікавої справи. Відомий судовий процес увійшов до історіографії як "процес десяти", або "ташкентський процес".

З 1 липня по 5 серпня 1969 року у будівлі Ташкентського міського суду проходив "багатофігурний" процес кримських татар. На ньому було десять підсудних: Світлана Аметова, Решат Байрамов, Айдер Барієв, Рідван Гафаров, Роллан Кадиєв, Різа Умеров, Ізет Хаїров, Муніре Халілова, Ісмаїл Язиджієв, Руслан Емінов.

Їх звинувачували в тому, що "включилися в активну діяльність з вирішення кримського питання... займалися виготовленням і розповсюдженням різноманітних документів, що містять свідомо хибні вигадки, що ганьблять радянський державний і громадський устрій, збором підписів під цими документами, проведенням нелегальних зборищ... розмноженням наклепницьких документів".

Це були люди різного віку та професій, серед підсудних були дві молоді дівчини – Муніре та Світлана. Їх усіх поєднувало головне – активна участь у кримськотатарському національному русі.

07 травня 1969 відносно Григоренко П.Г. обрано запобіжний захід – тримання під вартою. 15 травня 1969 висунули обвинувачення в тому, що він з 1965 року брав активну участь у виготовленні, розмноженні та розповсюдженні документів, які містять та ганьблять радянський державний і суспільний устрій.

Так, у травні 1968 року в м. Москві Петро Григоренко виготовив і розповсюдив документ, який містив в собі наклеп під назвою "До комуністів Радянського Союзу! До комуністів інших країн світу! До всього прогресивного людства!". У документі йшлось, що "начебто" в радянському союзі відсутні свобода слова та друку, зборів та мітингів, вуличних демонстрацій тощо, свобода пересування та вибору місця проживання. Після цього Григоренко продовжив друк та розповсюдження документів, які містили наклеп на радянську владу.

Нагадаю, що ця справа для Григоренка не була першою, оскільки його вперше затримали 1 лютого 1964 року в аеропорту Хабаровська та доправили до Москви, де він був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР та направлений на судово-психіатричну експертизу до Центрального науково-дослідницького інституту судової психіатрії імені Сербського. 17 квітня 1964 року судово-психіатрична експертиза визнала його неосудним із діагнозом "Параноїдального (бредового) розвитку особистості з явищами початкового артеріосклерозу головного мозку".

Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР 17 липня 1964 року Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню. Того ж року 29 серпня Постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові, позбавлений нагород та пенсії. Після усунення від посади М.С. Хрущова 22 квітня 1965 року був звільнений із лікарні як такий, що одужав.

Також до справи Григоренка 1969 року були долучені судово-психіатрична експертиза від 17 квітня 1964 року зі справи Григоренка за 1964 рік, та що цікаво – їх копії долучені до справи Глузмана.

Так, 17 квітня 1964 року було складено акт судово-психіатричної експертизи відносно Григоренко П.Г., який складався в присутності слідчого КДБ підполковника Кантова.

Григоренко про себе повідомив експертам, що дитинство його було важким, він рано залишився без матері, яка померла від висипного тифу, і почав працювати в полі, фізично був слабким. У школі вчився добре, вважався найздібнішим учнем, багато читав, був допитливим, енергійним, завжди захищав слабких. Після закінчення 4-х класів сільської школи працював у депо учнем слюсаря, у цей час почав брати участь у громадській роботі, вступив у комсомольську організацію, прагнув до кожної нової справи додати свою ініціативу.

Був наполегливим, впертим, цілеспрямованим. Самостійно знайомився про політичну літературою, активно прагнув розширити свій кругозір. У подальшому Григоренко навчався у Харківському технологічному інституті, а в 1931 році був мобілізований в армію і направлений до військово-інженерної академії, яку закінчив 1934 року. Протягом всього цього часу Григоренко слідкував за подіями, які відбувались в країні, брав участь у різних дискусіях.

Закінчивши академію, не погоджувався, незважаючи на наказ, залишитися в ад'юнктурі, писав з цього приводу скарги, домігся прийому у Міністра оборони, в результаті чого його прохання було задоволене і він працював на будівельному об'єкті академії генерального штабу та до 1943 року жив у Хабаровську.

Стверджував, що взаємини із товаришами по службі у нього були хороші, він успішно вів роботу. Однак спочатку війни отримав догану по партійній лінії за різкі висловлювання про стан збройних сил. Був на фронті. У 1944 році був поранений у ділянку гомілковостопного суглоба, 8 місяців перебував у госпіталі, незабаром після виписки зі госпіталю був контужений хвилею від снаряда, що розірвався, на короткий термін втратив свідомість, але в госпіталь не ліг. Вважає, що роки війни він був зібраний, діловим, розпорядчим.

Після війни працював у Військовій Академії Фрунзе на кафедрі загальної тактики, був старшим викладачем, у 1949 році захистив кандидатську дисертацію. Повідомляє, що захист дисертації довгий час "гальмувався" нібито у зв'язку з тим, що в роботі він критикував багато положень, що утвердилися в практиці. Почувався добре, ніяких скарг на поганий стан здоров'я у нього не було. З 1959 року він був призначений начальником кафедри управління військами та був на цій посаді до 1961 року. Весь цей час вів наукову роботу, друкував свої роботи у різних збірниках.

Також він зазначав, що весь цей час стежив за ходом подій у країні. Дуже багато міркував з приводу матеріалів XX з'їзду КПРС, вважав, що не повністю ліквідовані наслідки культу особистості Сталіна. Прийшов до висновку, що у всьому був виннен не Сталін, а система, яка його породила. Зі своїми зауваженнями вирішив виступити на районній партійній конференції у 1961 році, але після виступу був позбавлений мандата, відсторонений від завідування кафедрою.

Слідом за цим він вирішив домагатися відновлення своїх прав, писати скарги і заяви в низку партійних і радянських установ, домагався прийому його в уряді. Після розгляду його справи на парткомісії Григоренко вирішив, що уряд у своїй роботі відступив від ленінських принципів, що він розхитаний і напередодні загибелі. У зв'язку з цим дійшов висновку необхідності роз'яснювальної роботи серед народу і підготовки "нового покоління революціонерів", яке зможе зруйнувати існуючий устрій.

У 1962 році Григоренко отримав посаду начальника оперативного відділу армії Приморського краю, де працював до моменту арешту.

Під час відпустки в 1963 році виготовив листівки, розмножив їх на друкарській машинці, потім поширив у Москві. До поширення листівок залучив своїх синів та племінника.

У період слідства Григоренко, даючи свідчення по суті пред'явленого йому звинувачення, відстоював правильність своїх позицій, стверджував, що його вчинки правильні.

У період перебування в інституті Григоренко активно протестував проти направлення його на експертизу, іронічно відгукувався про методи дослідження, що проводилися, різко говорив про те, що все, що відбувається в інституті – комедія, в яку втягнули і його. Разом із тим підвищував голос до крику, з різко почервонілим обличчям. Він наполягав на виклику прокурора, писав скаргу генеральному прокурору, протягом 3-х днів відмовлявся від їжі протестуючи.

Стверджував, що в Інституті створюють "особливий режим" для того, щоб зламати людей, створюють штучну обстановку для того, щоб викликати у людини "психічний розлад". Говорив, що до нього спеціально "підсаджують" чоловіків, які впливають на його психіку.

Однак надалі його поведінка стала більш спокійною. Згодом він свій день починав із читання літератури, робив численні виписки, охоче цитував і роз'яснював оточуючим хворим, намагався переконати в тому, що забуті ідеї Леніна і боротьба за відродження Ленінських ідей – це його обов'язок. У той же час він охоче розмовляє з лікарями, охоче викладає свої погляди. У розмові використовує велику кількість цитат із праць Леніна. З непохитною впевненістю стверджує, що уряд не має ні економічної, ні класової опори, а загибель його неминуча.

Направлення в Інститут він розглядає як бажання слідчих органів позбутися політичного опонента. Він передбачає можливість визнання його душевнохворим, що може "лише тимчасово" паралізувати його "діяльність", але попереджає, що боротись він буде доти, доки не знищать його фізично.

Свою боротьбу вважає справедливою і той шлях, що обрав, вважає єдиним правильним. Відкрито говорить, що коли трапиться "неймовірне" і його визнають психічно здоровим, суд він використає як трибуну для свого виступу та зуміє довести, що його діяльність не мала антирадянського характеру і в його вчинках немає складу злочину.

На підставі викладеного, комісія прийшла до висновку, що Григоренко досі страждає психічним захворюванням у формі "параноїдального (бредового) розвитку особистості з явищами початкового артеріосклерозу головного мозку", психічний стан на даний час характеризується наявністю ідей реформаторства, зокрема перебудови державного апарату, що поєднується з ідеями переоцінки власної особистості, ідеями параноїдального тлумачення окремих нейтральних фактів.

Наведені матеріали визнали такими, що свідчать про повільний, поступовий розвиток параноїдального синдрому, формуванню якого сприяли властиві Григоренку особливості особистості: переоцінка своїх здібностей, надмірна наполегливість, схильність до конфліктів з оточуючими. Несприятливою склалася для нього ситуація і в 1961 році. Як такого, що страждає психічним захворюванням, Григоренка визнали недієздатним і направили у спеціальну психіатричну лікарню на примусове лікування.

Отже лікарі визнали Григоренка неосудним із діагнозом "Параноїдальний (бредовий) розвиток особистості".

Цікаво, що цей документ був складений світилами радянської психіатрії, зкорема, головою комісії, директором Інституту психіатрії Академії медичних наук СРСР, академіком АМН СРСР, професором Андрієм Снежневським, якого вважають одним із батьків радянської каральної психіатрії.

 
Андрій Снежневський
wikipedia.org

Радянська практика оголошення радянських інакодумців божевільними була "одягнена" у цілком наукові формулювання і базувалася, начебто, на ґрунтовних дослідженнях та новітніх досягненнях радянської медицини у галузі психіатрії, одним з фундаторів яких і був Андрій Снежневський. У його роботах психіатрія здебільшого опиралась на вчення Павлова.

Передовсім Снежневський розвинув власну теорію шизофренії і ввів нове пояснення цієї хвороби, у результаті чого стало можливим тлумачити ідеологічне інакодумство як симптом важкого психічного розладу. Його теорія настільки розширила перелік ознак шизофренії, що згідно з нею навіть незначні відхилення у поведінці трактували як симптоми цього захворювання.

У 1960-1980 ріоки Снежневський був головною особою-світилом у радянській психіатрії – головний радник міністра охорони здоров'я з питань психіатрії, директор Інституту психіатрії і, відповідно, головний архітектор системи навчання та досліджень у психіатрії, головний редактор єдиного в Радянському Союзі журналу з психіатрії "Журнал неврологии и психиатрии им. С. С. Корсакова".

Слід зазначити, що до цього у 1962 році Снежневський поставив діагноз "вялотекуща шизофрения" відомому дисиденту Володимиру Буковському. З часом Буковський сам прокоментував цей діагноз: "млява шизофренія (вялотикущая шизофрения) – діагноз, винайдений нашим вітчизняним, шановним психіатром професором Снежневським, і ідея, що полягає в тому, що шизофренія може розвиватися так непомітно і так довго, що тільки він, Снежневський, може це помітити. Мені він поставив діагноз "млява шизофренія" у шістдесят другому році. Я щасливий повідомити, що вона досі тече мляво".

Цікаво, що Григоренко перебував в психіатричній лікарні разом з Володимиром Буковським, де вони і познайомились.

 
Володимир Буковський
wikipedia.org

Також експертизу підписали:

Данило Романович Лунц (1912-1977 рр.) – радянський психіатр, д.м.н., професор, полковник КДБ СРСР, один з відомих представників практики каральної психіатрії.

Калашник Яків Михайлович – психіатр-експерт, д.м.н., професор. Працював в Інституті судової психіатрії ім. В.П. Сербського (заступником директора по науці (1954-1960 рр.), завідуючим сектора експертиз (1960-1968 рр.).

Маргарита Тальце – психіатр-експерт. Про неї потім згадував Григоренко: "Вона не просто не розуміла, вона не в стані була зрозуміти значення моральних цінностей. Я годинами доводив їй, що неможливо користуватися благами життя, якщо навколо тебе люди бідують. Десятки раз вона перепитувала мене: "Ну вам-то, вам яка справа? Вам-то при вашому окладі і ваших закритих магазинах чого не вистачало?"

І всі мої відповіді оцінювалися, як судження психічно не здорової людини. Не розуміла вона також історичних аналогій. Ці аналоги не були для неї доказами. Вона оцінювала їх тільки психіатрично. Ти послався на Чернишевського, записує: "Порівнював себе з Чернишевським", послався на Леніна : "Порівнює себе с Леніним".[iii]

Справа Глузмана цікава й тим, що в його справі зберігаються копії з усіх психіатричних експертиз Григоренка.

Так, 18 серпня 1969 року у місті Ташкент була проведена судово-психіатрична експертиза, яка визнала його психічно здоровим. У висновку експерти детально описали попередні експертизи, фізіологічний та психологічний стан Григоренка та, зокрема, вказано "Критично оцінює свою злочинну діяльність до 1964 року.… Протягом усієї бесіди зберігав вихованість, стриманість і коректність у зверненнях".

В експертизі зробили висновок: "У Григоренка ознак психічного захворювання не виявляється на даний час, не проявлялися вони і в період вчинення інкримінованого йому злочину, він усвідомлював свої дії та міг керувати ними. Діяльність Григоренка мала цілеспрямований характер".

При чому, вказаний висновок підписав доволі шанований психіатр Детенгов Федор Федорович (1898-1973 рр.) – радянський лікар-психіатр, д.м.н., професор, один з засновників психіатрії в Узбекистані, з 1940 року завідував кафедрою психіатрії Ташкенського медичного інституту, з 1962 до 1972 рік був головним психіатром Ташкенту.

До складу експертної комісії також входили Е. Б. Коган, А. М. Славгородска, І. Л. Смирнова.

Відповідно до наявної інформації, Ф. Ф. Детенгофа викликали в Москву, де Г.В. Морозов та Д.Р. Лунц здійснювали на нього тиск та вимагали від нього складання потрібного висновку[iv].

Отже, вказаний висновок не сподобався партійному керівництву і через три місяці Григоренка направили на стаціонарну судово-психіатричну експертизу в Інститут імені Сербського.

У справі Глузмана є і заключна експертиза іІнституту імені Сербського від 19 листопада 1969 року, в якому експертна комісія начебто "встановила", що Григоренко "страждає психологічним захворюванням у формі патологічного/параноідального/ розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства, які виникли у особистості з психопатичними рисами характеру і початковими проявами атеросклерозу сосудів головного мозку".

Відповідний хворобливий стан виключає можливість відповідати за свої дії та керувати ними, а тому Григоренка слід вважати "неосудним" та по своєму психічному стану він потребує направленню на примусове лікування в спеціалізовану психіатричну лікарню.

Експертизу підписали: Г.В. Морозов, Д.Р. Лунц, З.Г. Турова, М.М. Мальцева.

Жертвам каральної психіатрії переважно ставили діагноз "уповільнена шизофренія", а також "марення сутяжництва" й "марення реформаторства", "маніакальний психоз". Щодо цього діагнозу Семен Глузман згодом згадував такий випадок: "Лекцію читав тоді провідний психіатр, директор Інституту Сербського, генерал-майор Морозов. І ось наприкінці хтось із судових експертів запитав, що таке "уповільнена шизофренія". Професор, академік Морозов усміхнувся і сказав: "Розумієте, колеги, це коли галюцинацій немає, марення немає, а шизофренія є".

Адвокатка, яка захищала Григоренка П.Г., Котлярова С.В. 24 грудня 1969 року подала клопотання про призначення нової, третьої комісійної психіатричної експертизи, але слідчий Березовський 29 грудня 1969 року відмовив у задоволенні клопотання захисниці.

29 грудня 1969 року справа була направлена до Верховного Суду Узбецької РСР для застосування стосовно Григоренка примусових мір медичного характеру.

27 лютого 1970 року судова колегія з кримінальних справ Ташкентського міського суду ухвалила: "Вважати вчинені Григоренком Петром Григоровичем злочини, передбачені ст. ст. 70 ч. 1, 190-1 КК РСФРС та ст. 191-4 КК УРСР, у стані неосудності. Призначити Григоренко П.Г. примусове лікування з поміщенням його в психіатричну лікарню спеціального типу МВС РСФСР в місті Казань. Григоренка П.Г. утримувати в умовах, які виключають можливість вчинення нових суспільно небезпечних діянь, на весь час його хвороби".

Адвокатка Котлярова С.В. подала касаційну скаргу на ухвалу суду та просила її скасувати і направити справу на новий розгляд по суті, але своєю ухвалою від 06 квітня 1970 року судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду Узбецької РСР ухвалу Ташкентського міського суду залишила без змін.

Що стосується Глузмана Семена Фішеловича, то 01 вересня 1972 року йому оголосили про завершення слідства та звинуватили за ч. 1 ст. 62 КК УРСР: "Антирадянська агітація і пропаганда", яка карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і з засланням на строк до п'яти років чи без такого. Захисником Глузману призначили з Київської обласної колегії адвокатів адвоката Глабай Н.А.

Глузман обвинувачувався в тому, що він під впливом ідейношкідливих творів, так званого "самвидаву", прослуховував ворожі передачі закордонного радіо, а також неправильного тлумачив критику культу особистості, свідомо став на шлях проведення антирадянської діяльності.

Протягом 1969 – початку 1972 років, проживаючи в містах Києві, Житомирі та Коростені, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, серед свого оточення Гузман систематично поширював наклепницькі вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний устрій, зберігав, розмножував і поширював літературу такого ж змісту. У другій половині 1971 року для здійснення своїх злочинних задумів Гузман залучив до розмноження "самвидавської" літератури друкарку Середняк Любов Володимирівну.

Глузман в судовому засіданні визнав себе винним частково, а Середняк визнала себе винною повністю.

19 жовтня 1972 року Київський обласний суд під головуванням судді Дишел Г.А. оголосив вирок, відповідно до якого Глузмана засудили на 7 років суворого режиму з подальшим відбуттям заслання на три роки, а Середняк – на один рік.

Адвокат Глабай в інтересах Глузмана оскаржив вирок в касаційному порядку, а також скаргу подав сам Глузман.

14 грудня 1972 року Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР під головуванням Вронського А.С. та за участю суддів Кузьмичової К.О. та Погребнека Ф.Т. касаційні скарги залишила без задоволення, а вирок без змін.

Після виходу з в'язниці Глузман став відомим психіатром.

 
Петро Григоренко і президент США Джиммі Картер
uain.press

Що ж стосується Григоренка, то у 1978 році на його прохання він пройшов психіатричну експертизу у США. За висновками експертизи у Григоренка не було виявлено ознак психічного захворювання: "Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення, ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість, ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, ми зустріли щиросердечне здоров'я".

Він продовжував брати участь у правозахисній діяльності. Був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 році у Вашингтоні. Став членом української громади у США, православним вірянином. Виступав у різних країнах Європи, закликаючи до підтримки радянських дисидентів. Разом з Н. О. Світличною видавав українською та англійською мовами "Вісник репресій в Україні", інформацію з якого також поширювало і Радіо Свобода. Під час зустрічі із президентом США Рональдом Рейганом, Григоренко особисто розповів йому про репресії та переслідування інакодумців у СРСР.

Григоренко помер в Нью-Йорку 21 лютого 1987 року та похований на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Бруці біля Нью-Йорку.



[iii] Петр Григоренко. "В подполье можно встретить только крыс…" 1981 Нью-Йорк.

[iv]  Федор Федорович Детенгоф // Независимый психиатрический журнал. — 2009. — № 4.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".