Республіка волею монархів. "Грецький проект" росіян на Іонічних островах
"Республіку семи об'єднаних островів", що виникла наприкінці XVIII сторіччя на Іонічному архіпелазі, часто називають "першою грецькою державою з часів падіння Візантії". Угоду про її заснування підписали в 1800 році у Стамбулі представники Порти та Російської імперії, до яких згодом приєдналася ще й Британія. Парадокс полягав у тому, що жоден з трьох "підписантів" ніяких "юридичних прав" на архіпелаг не мав.
"Республіку семи об'єднаних островів", що виникла наприкінці XVIII сторіччя на Іонічному архіпелазі – зовсім поруч із західним узбережжям материкової Греції, часто називають "першою грецькою державою з часів падіння Візантії". Щоправда, створили її під сюзеренітетом, принаймні формальним, османського султана Селіма III.
Угоду про заснування Республіки також підписали в 1800 році у Стамбулі. І годі шукати під цим документом підписи представників новоствореної держави. Його "засвідчили" своїми автографами" представники Порти та Російської імперії, до яких згодом приєдналася ще й Британія.
Парадокс, втім, полягав не лише в тому, що долю островів вирішували без участі їхніх мешканців (делегати островитян – Антоніо Каподістрія та Нікколо Десілас - знаходилися в цей час у Стамбулі, але не більшого того). Не менш показовим, було те, що жоден з трьох "підписантів" угоди ніяких "юридичних прав" на архіпелаг насправді… не мав.
З початку XIII сторіччя Іонічні острови належали Венеції. Після поділу її земель за Кампо-Формійським миром (знову ж таки, без жодної участі самих венеційців і мешканців архіпелагу) Габсбурзька держава, яка островами ніколи не володіла, "поступилася" ними Франції. А вже у французів архіпелаг відбили – в буквальному сенсі – росіяни в союзі з османцями.
По суті єдиною "підставою" вирішувати його долю у держав-підписантів Стамбульської угоди було доволі ефемерне "право завоювання". Яке трималося лише на багнетах армій (і гарматах флотів), що в цей момент утримували острови під контролем. До того ж окупантів було двоє. І вони мали різні – якщо не протилежні один одному інтереси.
Порта вважала Іонічні острови "природним продовженням" своїх материкових володінь, що за цієї логікою мають належати султану і підпорядковуватися його наміснику – в ролі якого виступав Алі-паша Янінський.
Росіяни натомість прагнули мати власну базу для операцій в Середземному морі, яку в майбутньому можна було використати і проти тодішніх союзників-османців – мрії про здобуття чорноморських проток і колишньої візантійської столиці й після смерті Катерини II та сходження на престол Павла I нікуди не зникли.
По суті йшлося саме про чергову реінкарнацію головного геополітичного проекту цієї імператриці - але в нових умовах і в трохи іншому місці. На відміну від часів "орловського повстання", коли на російську базу намагалися перетворити острови Егейського моря – спираючись на підтримку тамтешніх інсургентів та всупереч бажанням османського уряду, тепер йшлося про море Іонічне і лояльність Стамбула (принаймні на першому етапі). Показово, що навіть військо Республіки формували російські офіцери грецького походження з суліотів – мешканців місцевості, що знаходилася у материковій Греції.
Підтримка місцевих, "іонічних" греків – від імені яких намагався виступати вже згаданий Антоніо Каподістрія - для росіян, звісно, теж була не зайвою, але цього разу вона була лише одним з факторів, до того ж не головним. Втім, і в катерининському проекті слово "грецькій" стосувалося насамперед "історичного" обґрунтування претензій імператриці, а "новочасних" еллінів використовували в кращому разі як інструмент його втілення в життя.
Щоб не говорили згодом (а говорять і досі) і як би щиро цього не прагнули самі мешканців островів – "відновлення" і тим більше конструювання нової грецької державності для Петербурга точно не були пріоритетними завданнями. А вже про визнання царатом права на національне самовизначення греків (та й будь-яких інших національних спільнот) і мови бути не могло.
До того ж війна проти революційної Франції – а саме вона створювала "рамку" для російських та османських ініціатив – велася під гаслами відновлення звичного ладу та "старих режимів", які були знесені виром революції. В цьому контексті "природнішим" окупантам здавалося повернення до того устрою, який існував на островах за венеційської доби, навіть якщо про відродження самої "найяснішої республіки" не йшлося.
Саме тому, власне, командувачі експедиційного корпусу повернули до влади останнього венеційського губернатора архіпелагу Анджело Оріо, відновили використання символіки з левом святого Марка, та й офіційною мовою стала італійська (грецьку визнали лише згодом – як другу, "додаткову").
Республіка семи об'єднаних островів фактично була "венеційською державою без Венеції". І саме такий її устрій та статус був затверджений Стамбульською угодою 1800 року.
Щоправда, в "реставраційному" завзятті окупанти – цілком передбачувано – "не вгадали із часом". Адже навіть для Іонічних островів, які перебували під французькою владою лічені роки, ці роки насправді не минули дарма.
Ідеї свободи встигли зрезонувати з прагненнями місцевих мешканців. Спроби відновити після цього олігархічне управління з поділом островитян на шляхту і "посполитих" зустріли відверте нерозуміння, а потім і спротив.
Саме тому Республіка семи об'єднаних островів виявилася надзвичайно нестабільним державним утворенням, уся історія якого була сповнена заворушень, селянських повстань, переворотів та постійних змін конституційного ладу (лише редакцій місцевих конституцій встигли наштампувати з півдесятка).
"Стабільним" у цьому хаосі було одне - окупанти, і росіяни насамперед, завжди підтримували консерваторів. І як могли опиралися спробам перетворити республіку на "матрицю" грецької національної держави – надто небезпечним прикладом вона могла стати для їхніх власних підданих. При цьому у кожного з окупантів на островах була своя мережа прихильників – росіяни, скажімо, вже тоді робили ставку на сина Антоніо Каподістрії Іоанна, який встиг побувати очільником і зовнішньополітичного відомства республіки, і місцевої поліції.
З часом стосунки між Стамбулом і Петербургом погіршилися. В 1806 році справа дійшла до війни. Росіяни, звісно, спробували використати Іонічні острови – як і планували від самого початку – як базу для військових операцій проти Порти. Але швидко переконалися, що в умовах, коли з архіпелагом немає стабільного прямого зв'язку (а його, як не крути, треба було підтримувати через чорноморські протоки) база легко перетворюється на пастку. Російським ескадрам до Середземного моря довелося йти аж з балтійського Кронштадта.
Тож цар не знайшов нічого кращого, як вчергове "поступитися" тим, що формально їм і так не належало, вчорашньому супротивнику – французам. В 1807 році, після замирення з Наполеоном у Тільзиті, експеримент з Республікою семи об'єднаних островів фактично згорнули. Так само швидко, як і почали.
"Найцінніших" своїх місцевих прихильників росіяни "забрали з собою". Іоанн Каподістрія зробив в царській імперії просто блискучу кар'єру, дослужившись за якийсь десяток років до посади керівника міністерства закордонних справ. Втім, навіть у цьому статусі він був дуже обережним у підтримці ідеї незалежної грецької держави – та само як не квапився висловлюватися на її користь і офіційний Петербург загалом.
Втім, чимало діячів республіки, таких, скажімо, як Діонісій Ромас, залишилися і продовжили політичну кар'єру вже за нових господарів. Суліотів із сформованого росіянами легіону, французи теж взяли до себе на службу. І, навіть долучивши Іонічні острови до складу своїх Іллірійських провінцій, внутрішній республіканський устрій скасовувати не стали.
Та й з під владою британців, які остаточно змінили французів в 1814 році, архіпелаг продовжували іменувати Іонічною Республікою (хоч офіційною назвою протекторату було "Сполучені держави Іонічних островів").
От тільки "грецьким П'ємонтом" вона не стала. Революція 1821 року, що швидко перетворилася на війну за незалежність, спалахнула вже на материку І саме там була утворена новочасна грецька держава.
На певному етапі її очолив, щоправда, той таки Іоанн Каподістрія – але й це була насамперед комбінація петербурзького уряду. Новий очільник так і не став для місцевих мешканців своїм і його правління залишилося лише коротким епізодом в біографії новочасної Греції, що зрештою пішла зовсім іншим шляхом. Іонічні острови в її складі опинилися лише в 1864 році – як "подарунок" британської монархії.
