Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"
9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.
9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора (тоді "не пощастило" Валеріану), – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий.
Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях. Деякі вірні згодом стверджували, що й сам Шапур I став послідовником нового вчення і сам, але надійних підтверджень цього ми не маємо. Так само лише гіпотезою залишається припущення пізніших дослідників, що володар збирався зробити його державною релігією.
Зрештою, в царському оточенні не менш, якщо не більш впливовою фігурою вже тоді був ербад Картир. Який наполягав на утвердженні в цьому статусі ортодоксального зороастризму. І домігся свого – якщо не за правління самого Шапура I, то за царювання його наступників.
Проте не має жодного сумніву, що зустріч із царем стала моментом чи не найвищого тріумфу Сураїка - в історії більш відомого під прізвиськом Мані. І безумовно сприяла швидкому поширенню маніхейства, або ж вчення "духа живого" (саме так зазвичай тлумачать цю його назву). Не лише в Персії - чиї царі володіли не лише сучасним Іраном, а й Месопотамією та іншими землями, а й в сусідніх державах.
Маніхейство часто називають перською релігією – згадуючи, скажімо, що Мані одягався як жрець іранського бога Мітри. Іноді навіть вважають відгалуженням зороастризму - бо знаходять в його доктрині багато спільного із вченням Заратуштри.
Проте за походженням Мані був більше пов'язаний з християнським середовищем. І батько проповідника, і він сам певний час належав до громади ельхасаїтів, секти, осердя якої знаходилося в Південній Месопотамії. Саме тому навіть лексика маніхеїв співзвучна з християнською, хоча дуже часто в слова, що звучать для нас нібито знайомо, мають насправді зовсім інший сенс.
"Внесок" зороастризму, і справді відчутний у маніхействі, насправді міг бути наслідком не лише прямих запозичень. Тим більше, що його можна знайти і в цілком ортодоксальному християнстві (уявлення про рай після смерті, скажімо, сформувалося саме під зороастрійським впливом). Зрештою, і на самого Мані, і на його вчення неабиякий вплив мав і буддизм, з яким засновник маніхейства познайомився під час своєї мандрівки до Індії – іноді навіть кажуть, що й проповідувати він почав під враженням від цього знайомства.
Втім, показово, що й християни, й зороастрійці, і буддисти з даосами врешті-решт від маніхеїв дистанціювалися – саме тому це вчення іноді називають "світовою єрессю" (за аналогією із "світовими релігіями"). Майже всіх відлякував доведений маніхеями до абсолюту поділ усього сущого на "біле" (добре, світле) й "чорне" (зле, тьмяне), який сприймався мало не як визнання зла рівним добру - принаймні за силою.
Втім саме однозначність та простота "дихотомічних" відповідей приваблювали численних адептів вчення, насамперед з бідніших, упосліджених, не надто освічених та розгублених верств суспільства. Й робили його надзвичайно живучим та впливовим.
Маніхейство не лише поширилося на схід до Тихого Океану, а на захід до Атлантики. Його вплив і досі бачать у численних сектах та таємничих об'єднаннях, навіть якщо вони виникли через багато сторіч після смерті Мані, в зовсім інших куточках планети і без жодних зв'язків із "історичним маніхейством".
Врешті-решт, до того, що маніхейство й досі "залишається на слуху", доклали руку і його переслідувачі. Які перетворили назву цього вчення на своєрідну лайку, пейоратив, яким "таврують" усе вороже, незрозуміле, таємниче й "диявольське", не надто занурюючись у деталі. Мані б і сам, мабуть, був би здивований, скільки подій зрештою приписали його впливу.
З іншого боку, проповіднику й справді вдалося створити досить жорстку і при цьому гнучку систему організації вірних, в основу якої – за свідченням, зокрема, Святого Августина, який і сам сім років був маніхеєм – був покладений поділ на "посвячених" та "послушників".
Цей поділ чимось нагадував поділ вже новочасних тоталітарних організацій - на "внутрішню" та "зовнішню" партії. Але насправді подібний поділ був притаманний й іншим середньовічним таємним товариствам (або ж подібну практику їм приписували недоброзичливці) – досить згадати тих же катарів, окремі шиїтські секти або ж карматів, "батьківщиною" яких, зрештою, вважають все ту ж Південну Месопотамію.
Чи запозичили вони цей принцип в послідовників Мані – ми можемо лише здогадуватися. Але показово, що більшість маніхейських обмежень і табу стосувалася саме "посвячених", своєрідного "ордена в середині церкви", натомість ставлення до "послушників" залишалося підкреслено лояльним.
Третьою складовою успіху маніхеїв став системний і надзвичайно активний прозелітизм – проповідування вчення та активне залучення на його бік нових вірних. Акцент робили на "персональній роботі", а найважливішим було "навернення" впливових фігур – державних керівників, військових, володарів великих статків тощо.
Власне, приклад у цьому своїм послідовникам дав сам Мані. Своєю зустріччю з Шапуром I. До того ж цей володар в нього "був не останнім". Так само він "розагітував" і його сина та наступника Ормізда I. Інша річ, що після цієї перемоги Мані, схоже, надто увірився у власній харизмі. З братом Ормізда I Бахрамом I відшліфований, здавалося б, до досконалості сценарій не спрацював.
Можливо тому, що новий цар від початку був налаштований до проповідника вороже. До того ж на зустрічі був присутній вже згаданий Картир. Який цілком міг дорікнути гостю невдячністю до царя та неналежний одяг (але це не точно).
Втім, і в Бахрама I знайшлася купа претензій – він назвав Мані нікчемою, "лікарем, що не вміє лікувати", ніяким полководцем, невмілим мисливцем… Проповідник, щось спробував сказати про попередників, але тим, ще більше розлютив володаря.
Кінець-кінцем знеславленого пророка не лише вигнали з палацу, а й закували в кайдани. Надавати йому допомогу цар заборонив, тож проповідник нібито помер від виснаження (є, щоправда, із версії із розп'яттям, спаленням на вогні та навіть здиранням шкіри живцем).
Звісно, для послідовників Мані навіть його смерть стала героїчним тріумфом – не меншим, аніж успіх його першої проповіді в царському палаці. Але володарі – і не лише перські - надалі остерігалися мати справу з "підозрілим" віровченням, що так і залишилося релігією гнаних та упосліджених.
