"Архіви для правосуддя". Як справи репресивних органів повертають імена, пам'ять і минуле
Совєтські репресивні органи створювали свої документи, щоб переслідувати, ув'язнювати й розстрілювати. Сьогодні ці самі справи повертають репресованим імена, зберігають голоси свідків Голодомору й показують, як КҐБ намагався перешкодити незалежним дослідженням історії України. До Міжнародного тижня архівів Галузевий державний архів СБУ оприлюднив кілька показових справ зі своїх фондів.
Цьогоріч Міжнародна рада архівів (International Council on Archives, ICA) обрала темою Міжнародного тижня архівів гасло "Архіви для правосуддя: права, пам'ять і майбутнє". Галузевий державний архів СБУ долучився до тижня, оприлюднивши розсекречені документи й історії людей, чиї долі збереглися на сторінках архівних справ.
Три з цих історій варті особливої уваги, адже вони ілюструють окремі підтеми Міжнародного архівного тижня. Доля підпільника ОУН, селянина-літописця й науковиці з Академії наук показує, як совєтська система переслідувала право людини на справедливий суд, пам'ять про пережите й навіть саме знання українців про власне минуле.
Дванадцять томів "правосуддя": справа Антона Олійника
Одна з підтем цьогорічного тижня — "Архіви для відповідальності: верховенство права, правда та перехідне правосуддя". Історія засудження, страти й реабілітації підпільника ОУН Антона Олійника (псевда "Мрія" та "Індус") показує, чому відкритий доступ до архівів совєтських репресивних органів — передумова відновлення порушених прав.
Антон Олійник народився на Рівненщині 1926 року. У сімнадцять років він приєднався до ОУН і незабаром очолив місцеву молодіжну мережу — Юнацтво ОУН. Виховував молодь і координував боротьбу проти окупантів. Уперше його заарештували 1947 року й засудили до 25 років ГУЛАГу.
З вироком Олійник не змирився. За роки ув'язнення він здійснив три втечі з совєтських таборів. Першу — 1948 року з Волголагу — обірвали на сьомий день. 1954 року втеча вдалася: з Челябінського виправно-трудового табору на Уралі Олійник вибрався підкопом завдовжки 19,5 метра, а потім 28 діб сам ішов тайгою, долаючи кількасот кілометрів до України. У листопаді того ж року його затримали в Костополі. Утретє Олійник утік 1965 року: разом із Романом Семенюком вони вибралися з 11-го табірного відділення Дубравлагу в Мордовії технічним каналом від річки Явас. Три місяці, поки тривав всесоюзний розшук, утікачі провели в Україні. Вони побували, зокрема, на могилі Шевченка в Каневі та на полі Берестецької битви.
Стіни таборів ГУЛАГу Олійника не втримували, і тоді режим вдався до фальсифікації. На момент суду в УССР діяв кримінальний кодекс 1960 року, за яким розстріляти Олійника за давні повстанські справи було юридично неможливо. Тоді Президія Верховної Ради УССР видала постанову, якою повернула в дію скасований кодекс 1927 року. Підзаконний акт поставили вище за чинний закон, лише для того, щоб винести смертний вирок за статтями, які вже втратили силу.
6 лютого 1967 року Антона Олійника розстріляли в Києві. Його справу, дванадцять томів матеріалів, режим десятиліттями тримав під грифами секретності у сховищах КҐБ. 27 листопада 2025 року Національна комісія з реабілітації розглянула справу Антона Якимовича Олійника й визнала його реабілітованим.
Щоденник Нестора Білоуса
Друга підтема тижня — "Архіви для пам'яті: визнання, людська гідність і пережитий досвід".
"Вів у себе вдома щоденник з контрреволюційними записами", — так совєтські органи описали 23 роки нотаток селянина Нестора Білоуса в матеріалах кримінальної справи 1937 року.
Білоус народився 1889 року в селі Леб'яже на Харківщині (нині Чугуївський район). Він мав три класи церковнопарафіяльної школи, пройшов Першу світову війну, працював у сільраді, кооперації та колгоспі. Щоденник почав вести ще 1911 року: серед перших записів — власне весілля й народження доньки. На тих самих сторінках згодом з'явилися нотатки про революцію, голод 1921–1922 років і колективізацію.
З кінця 1920-х щоденник перетворюється на хроніку нищення села. Білоус занотовує, як бригади ходять дворами й вигрібають останнє зерно, як за невиконання хлібозаготівлі людей судять і виганяють із хат.
"Люди мруть з голоду різного віку, а особливо діти дуже мруть, у деяких сімействах вимерли всі малі діти від грудних і років до 10-ти", — записав він 8 квітня 1933 року.
5 серпня 1937 року Білоуса заарештував НКВД. Вилучений під час обшуку зошит зі щоденниковими записами став одним із головних речових доказів. 28 листопада спецколегія Харківського обласного суду засудила його до шести років таборів. Звільнившись у лютому 1947-го, він невдовзі знову потрапив під арешт і був висланий на довічне поселення до Ігарки Красноярського краю. До Леб'яжого Білоус повернувся 1954 року, а помер 1972-го. У справі 1937 року його реабілітували лише після відновлення незалежності України.
Зошит долучили до справи як доказ "провини" — і саме завдяки цьому він уцілів. Режим, що організував Голодомор і приховував його, мимоволі зберіг свідчення людини, яка день за днем фіксувала побачене.
"Неправильна історія": як КҐБ контролював минуле
Ще одна підтема цьогорічного тижня прямо стосується України — "Архіви, колоніальна спадщина та несуверенні контексти". Контроль над минулим завжди був складовою імперської політики Кремля. В СССР історик мав небагатий вибір: мовчати або говорити мовою офіційної догми. Незгодних звільняли, забороняли друкуватися, піддавали "профілактиці" й змушували публічно каятися. Під особливим наглядом спецслужб перебували науковці Академії наук УССР — провідної наукової установи республіки.
1972 року, під час чергової хвилі ідеологічних чисток, Інститут історії Академії втратив низку провідних фахівців: Олену Компан, Михайла Брайчевського, Олену Апанович, Ярослава Дзиру та інших. Справа докторки історичних наук Олени Компан — типовий приклад тиску КҐБ на українських учених.
У розсекречених зведеннях КҐБ доказом її "неблагонадійності" наводили, зокрема, такі висловлювання:
"Історія України у нас викладається у багатьох питаннях неправдиво, боягузливо".
"Боротьба за створення самостійної української держави у XVII столітті підміняється "возз'єднанням" з Московською державою".
"Крім класів, класової боротьби є національне єднання".
"Насильницька колоніальна політика російського царизму всіляко обіляється… По суті історія України кастрована".
На початку 1970-х саме через ці, очевидні сьогодні слова, українські інтелектуали ставали об'єктами оперативних розробок чекістів. Режим добре розумів, що народ, який знає свою справжню історію, неможливо втримати в імперії.
Саме тому відкритий доступ до розсекречених документів Галузевого державного архіву СБУ настільки важливий. Архівні справи колишнього КҐБ показують, як совєтська влада конструювала власну міфологію й карала тих, хто чинив їй спротив або фіксував і писав правду. Завдяки цим документам сьогодні відновлюють імена репресованих, зберігають голоси свідків і повертають українцям їхнє власне минуле.
