Переклад з минулого. Codex Cumanicus - ключ до вітчизняної історії

11 липня 1303 року – особливий день в календарі кримської, та й української історії загалом. Адже саме ця – не по-середньовічному точна - дата зазначена на першій сторінці так званого Codex Cumanicus - або ж "Кипчацького кодексу" - унікальної збірки рукописних текстів з колекції венеційської бібліотеки Святого Марка.

 
Аркуш із Codex Cumanicus із малюнком папуги
wikimedia.org

11 липня 1303 року – особливий день в календарі кримської, та й української історії загалом. Адже саме ця – не по-середньовічному точна - дата зазначена на першій сторінці так званого Codex Cumanicus - або ж "Кипчацького кодексу" - унікальної збірки рукописних текстів з колекції венеційської бібліотеки Святого Марка. 

 
Будівля бібліотеки Святого Марка у Венеції
wikimedia.org

В тому, що збірка ця наразі знаходиться в Італії, немає нічого дивного. Адже її укладачем, судячи з усього, був саме італієць. Щоправда, жив він у Криму – наймовірніше у Кафі, що тоді належала Генуї. І був ченцем-францисканцем. Францисканці мали свої монастирі і в інших містах півострова – зокрема в Керчі та Солхаті, столиці причорноморських володінь Улуса Джучі. Але головним місіонерським центром була все ж Кафа.

 
Мури генуезької Кафи
wikimedia.org

Власне і сам Codex Cumanicus був своєрідним "посібником місіонера", створеним для того, щоб полегшити проповідницьку діяльність серед місцевого люду, який, звісно, розмовляв, не італійською і тим більше не латиною.

 
Куманські кам'яні стели
wikimedia.org

Найпоширенішою в Північному Причорномор'ї тоді була мова, яку італійці зазвичай називали куманською. Але спілкувалися нею не самі лише кумани (народ, відомий також під іменами "кунів", "половців" або ж "кипчаків" - останнє, вочевидь, було їхньою самоназвою), а й їхні сусіди по Дешт-і Кипчак, "кипчацькому степу". Фактично вона виконувала функції місцевої "лінгва франка" - мови міжетнічного спілкування. І без її знання навіть мандрувати регіоном було складно, що вже казати про поширення Слова Божого.

 
Дешт-і Кипчак
wikimedia.org

З листа одного з ченців до Авіньйона (а це були часи "папського полону" - коли римські понтифіки жили в цьому місті на березі Рони у сучасній Франції) відомо, що в Кафі існувала спеціальна школа для місіонерів, де місцеву мову вивчали цілеспрямовано, при цьому не лише вихідці з Італії, а й німці, англійці та угорці. Останні, між іншим, опановували її краще за іншим - можливо давалося взнаки знайомство з "кунами", які на той час вже мешкали і в Угорщині.

 
Куни (кумани). Фреска XIV століття у церкві словацького села Красково
wikimedia.org

Але що цікаво - мову, яку вивчали у Кафі, автор листа вважав татарською. І так само татарською вона названа у третьому зошиті Codex Cumanicus (у перших двох її іменують все ж куманською). Іноді це пояснюють тим, що останній зошит був переписаний в іншого автора, німця (німці, нагадаємо, були й серед учнів місіонерської школи), який міг бути навіть не францисканцем, а домініканцем - в цьому ордені, мовляв, могла бути інша традиція іменування мов.

 
Папа римський надсилає францисканців та домініканців до "татарських земель"
wikimedia.org

Проте найвірогіднішим поясненням є інше - Codex Cumanicus був створений саме в той час, коли й сама мова почала змінювати назву. Якщо до приходу монголів її називали лише куманською (а італійці, які потрапили до Криму ще в домонгольські часи, й надалі її іменували так за звичкою), то тепер мешканці півострову, та й Північного Причорномор'я в цілому, поступово звикали до нового імені - і для себе, і для своєї говірки.

 
Північне Причорномор'я під владою Улуса Джучі позначене як Куманія і в "Каталонському Атласі" 1375 року
wikimedia.org

Простіше кажучи, кипчацька мова ставала кримськотатарською – а католицькі місіонери, на щастя для пізніших дослідників, зафіксували цей "момент переходу". Подібно до світлини, про яку теж кажуть, що вона "зупиняє мить" - навіть для тих, хто потрапляє на неї випадково.

 
На європейських гравюрах XVI століття кримських татар малювали майже так само, як куманів кількома століттями раніше
wikimedia.org

Укладач Codex Cumanicus, звісно, не збирався допомагати історикам майбутнього. Його завдання було куди прагматичнішим – допомогти колегам - місіонерам. Тож він з усією можливою сумлінністю переписав тексти, які опинилися в цей час у нього під рукою, і принагідно їх відредагував.

 
Перший аркуш Codex Cumanicus
wikimedia.org

Першим з текстів-джерел був латинсько-персько-куманський словник, створений, як часто припускають, якимось співвітчизником укладача - італійцем. Другим – своєрідне "попуррі" з молитов, уривків із Святого письма та проповідей і навіть куманських загадок (цілих 47!), записаних латиною, місцевою та німецькою мовами - тому його автора і вважають німцем.

 
Церква Іоанна Предтечі, заснована у Кафі за генуезької доби
wikimedia.org

Зрозуміло, що обидва ці джерела були створені раніше, ще в XIII сторіччі, але настільки точної – до дня! – дати їхньої появи ми не маємо ані для першого, ані для другого. Тому й змушені використовувати формулювання "не пізніше 1303 року", коли вони, власне, й були об'єднані в збірку.

 
Солхат після загарбання Криму Росією
wikimedia.org

При цьому і примірник Codex Cumanicus, який зберігся до наших днів, насправді є лише копією (припускають, що однією з кількох), виготовленою на кілька десятиліть пізніше дати, зазначеної на першій його сторінці, - це можна встановити за папером, на якому вона виконана, та "описками" в самому манускрипті, характерними для переписувачів, які механічно копіювали тексти, укладені та відредаговані іншими.

 
Середньовічна Венеція
meisterdrucke.ie

Виготовили копію, звісно, не пізніше 1362 року, коли рукопис, власне, й потрапив до книгозбірні Святого Марка. Цікаво, що подарував його бібліотеці, разом з іншими книжками, Франческо Петрарка – так, той самий уславлений італійський поет, який, як бачимо, не лише писав вірші, а й був неабияким бібліофілом, - справжньою "людиною доби Відродження".

 
Франческо Петрарка
wikimedia.org

Про те, що серед подарунків Петрарки був і манускрипт, названий ним Alfabetum Persicum, Comanicum et Latinum Anonymi scriptum, нам відомо з каталогу, укладеному вже в XVII сторіччі італійський кліриком - і водночас прискіпливим біографом поета - Джакомо Філіпо Томазіні. А стисле ім'я Codex Cumanicus дав збірці угорський дослідник Геза Кун (це не просто співзвучне прізвище, він і справді був нащадком кунів -куманів).

 
Джакомо Філіпо Томазіні
wikimedia.org

Те, що кодекс зберігався в Європі, насправді врятувало його – адже він міг загубитися й загинути ще за середньовіччя, коли Крим не один раз ставав полем битв, під час яким тамтешні міста – й Кафу зокрема - не раз спалювали дощенту. Проте навіть якщо б рукопис зберігся і потрапив би до однієї з бібліотек, якими пізніше славилося Кримське ханство, він цілком міг стати жертвою пожеж та плюндрувань, влаштованих на півострові російськими загарбниками вже у XVIII сторіччі.

 
Російські війська в Карасубазарі
wikimedia.org

Те, що об'єктом нападів російських солдатів цілеспрямовано ставали саме книгозбірні, відзначав навіть цілком лояльно налаштований до влади імперії Франсіско де Міранда, який відвідав Крим майже одразу після його анексії Катериною II. Імператриці було важливо стерти усе, що могло доводити укоріненість місцевої традиції, а Codex Cumanicus однозначно свідчить, що киримли є прямими нащадками мешканців Криму домонгольської доби.

 
Франсіско де Міранда
wikimedia.org

Німецький дослідник і дипломат XIX сторіччя Отто Блау (він кілька років був консулом в Одесі) підрахував, що з 212 куманських слів, згаданих у першій частині кодексу, 174 зустрічалися в сучасних йому кримськотатарських діалектах. Показовим є й помітний огузький вплив на мову, зафіксовану у збірці, - а це характерна риса саме кримськотатарської мови, в якій один з діалектів належить саме до огузької мовної групи (тієї, що й турецька), а інші – до кипчацької (до неї належить, скажімо, казахська).

Усе це, власне, й перетворює Codex Cumanicus не лише на одну з найдавніших пам'яток мови киримли – не дарма ще кілька років тому обговорювали ідею саме 11 липня визнати днем кримськотатарської мови й літератури (та зрештою зупинилися на 10 вересня, річниці конференції 1927 року), а й на своєрідний ключ до розуміння усієї історії Криму.

 
Кримська школа XIX сторіччя
wikimedia.org

Ну й зовсім не дивно, що принаймні деякі слова, згадані в збірці, звучатимуть знайомо навіть для тих українців, які не знають кримськотатарської. Скажімо, відповідь на загадку "моє сіре козеня товстішає на прив'язі" звучить як… "кавун". Ні, це не "наш" кавун, а "диня" кримськотатарською (для кавунів киримли використовують слово "карпиз", споріднене з українським "гарбуз").

Та що там бахчові культури! Саме в Codex Cumanicus – вперше в історії (в 1303 році, варто нагадати) – зустрічається слово "козак", записане саме через "о", хоча в багатьох інших тюркських мовах його відповідники пишуть через два "а" (як в самоназві казахів, скажімо). 

 
Аркуш Codex Cumanicus зі згадкою слова "козак" (четвертий рядок згори)
turkbitig.com

Цікаво, що латиною вислів "газаль козак" перекладено як "варта". Вочевидь, до моменту укладення збірки і значення слова, що в тюрків означало "вільну людину", "людину поза родом-племенем" (а ще раніше, вірогідно, "шукача здобичі"), встигло змінитися – хоча й цілком зрозумілим чином, бо ж саме з таких людей часто й набирали вартових-охоронців.

 
Прототипом Козака Мамая, між іншим, вважають Богдана Глинського, чий рід мав тюркські корені, а сам він називав себе нащадком беклярібека Улуса Джучі Мамая
wikimedia.org

Це вже потім козаками стали називати загони вільнонайманих вояків. А далі з'явилися козаки українські, які на кілька століть – коли Codex Cumanicus вже лежав у венеційській бібліотеці - перетворилися на головних акторів нашої історії.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.