Переклад з минулого. Codex Cumanicus - ключ до вітчизняної історії
11 липня 1303 року – особливий день в календарі кримської, та й української історії загалом. Адже саме ця – не по-середньовічному точна - дата зазначена на першій сторінці так званого Codex Cumanicus - або ж "Кипчацького кодексу" - унікальної збірки рукописних текстів з колекції венеційської бібліотеки Святого Марка.
11 липня 1303 року – особливий день в календарі кримської, та й української історії загалом. Адже саме ця – не по-середньовічному точна - дата зазначена на першій сторінці так званого Codex Cumanicus - або ж "Кипчацького кодексу" - унікальної збірки рукописних текстів з колекції венеційської бібліотеки Святого Марка.
В тому, що збірка ця наразі знаходиться в Італії, немає нічого дивного. Адже її укладачем, судячи з усього, був саме італієць. Щоправда, жив він у Криму – наймовірніше у Кафі, що тоді належала Генуї. І був ченцем-францисканцем. Францисканці мали свої монастирі і в інших містах півострова – зокрема в Керчі та Солхаті, столиці причорноморських володінь Улуса Джучі. Але головним місіонерським центром була все ж Кафа.
Власне і сам Codex Cumanicus був своєрідним "посібником місіонера", створеним для того, щоб полегшити проповідницьку діяльність серед місцевого люду, який, звісно, розмовляв, не італійською і тим більше не латиною.
Найпоширенішою в Північному Причорномор'ї тоді була мова, яку італійці зазвичай називали куманською. Але спілкувалися нею не самі лише кумани (народ, відомий також під іменами "кунів", "половців" або ж "кипчаків" - останнє, вочевидь, було їхньою самоназвою), а й їхні сусіди по Дешт-і Кипчак, "кипчацькому степу". Фактично вона виконувала функції місцевої "лінгва франка" - мови міжетнічного спілкування. І без її знання навіть мандрувати регіоном було складно, що вже казати про поширення Слова Божого.
З листа одного з ченців до Авіньйона (а це були часи "папського полону" - коли римські понтифіки жили в цьому місті на березі Рони у сучасній Франції) відомо, що в Кафі існувала спеціальна школа для місіонерів, де місцеву мову вивчали цілеспрямовано, при цьому не лише вихідці з Італії, а й німці, англійці та угорці. Останні, між іншим, опановували її краще за іншим - можливо давалося взнаки знайомство з "кунами", які на той час вже мешкали і в Угорщині.
Але що цікаво - мову, яку вивчали у Кафі, автор листа вважав татарською. І так само татарською вона названа у третьому зошиті Codex Cumanicus (у перших двох її іменують все ж куманською). Іноді це пояснюють тим, що останній зошит був переписаний в іншого автора, німця (німці, нагадаємо, були й серед учнів місіонерської школи), який міг бути навіть не францисканцем, а домініканцем - в цьому ордені, мовляв, могла бути інша традиція іменування мов.
Проте найвірогіднішим поясненням є інше - Codex Cumanicus був створений саме в той час, коли й сама мова почала змінювати назву. Якщо до приходу монголів її називали лише куманською (а італійці, які потрапили до Криму ще в домонгольські часи, й надалі її іменували так за звичкою), то тепер мешканці півострову, та й Північного Причорномор'я в цілому, поступово звикали до нового імені - і для себе, і для своєї говірки.
Простіше кажучи, кипчацька мова ставала кримськотатарською – а католицькі місіонери, на щастя для пізніших дослідників, зафіксували цей "момент переходу". Подібно до світлини, про яку теж кажуть, що вона "зупиняє мить" - навіть для тих, хто потрапляє на неї випадково.
Укладач Codex Cumanicus, звісно, не збирався допомагати історикам майбутнього. Його завдання було куди прагматичнішим – допомогти колегам - місіонерам. Тож він з усією можливою сумлінністю переписав тексти, які опинилися в цей час у нього під рукою, і принагідно їх відредагував.
Першим з текстів-джерел був латинсько-персько-куманський словник, створений, як часто припускають, якимось співвітчизником укладача - італійцем. Другим – своєрідне "попуррі" з молитов, уривків із Святого письма та проповідей і навіть куманських загадок (цілих 47!), записаних латиною, місцевою та німецькою мовами - тому його автора і вважають німцем.
Зрозуміло, що обидва ці джерела були створені раніше, ще в XIII сторіччі, але настільки точної – до дня! – дати їхньої появи ми не маємо ані для першого, ані для другого. Тому й змушені використовувати формулювання "не пізніше 1303 року", коли вони, власне, й були об'єднані в збірку.
При цьому і примірник Codex Cumanicus, який зберігся до наших днів, насправді є лише копією (припускають, що однією з кількох), виготовленою на кілька десятиліть пізніше дати, зазначеної на першій його сторінці, - це можна встановити за папером, на якому вона виконана, та "описками" в самому манускрипті, характерними для переписувачів, які механічно копіювали тексти, укладені та відредаговані іншими.
Виготовили копію, звісно, не пізніше 1362 року, коли рукопис, власне, й потрапив до книгозбірні Святого Марка. Цікаво, що подарував його бібліотеці, разом з іншими книжками, Франческо Петрарка – так, той самий уславлений італійський поет, який, як бачимо, не лише писав вірші, а й був неабияким бібліофілом, - справжньою "людиною доби Відродження".
Про те, що серед подарунків Петрарки був і манускрипт, названий ним Alfabetum Persicum, Comanicum et Latinum Anonymi scriptum, нам відомо з каталогу, укладеному вже в XVII сторіччі італійський кліриком - і водночас прискіпливим біографом поета - Джакомо Філіпо Томазіні. А стисле ім'я Codex Cumanicus дав збірці угорський дослідник Геза Кун (це не просто співзвучне прізвище, він і справді був нащадком кунів -куманів).
Те, що кодекс зберігався в Європі, насправді врятувало його – адже він міг загубитися й загинути ще за середньовіччя, коли Крим не один раз ставав полем битв, під час яким тамтешні міста – й Кафу зокрема - не раз спалювали дощенту. Проте навіть якщо б рукопис зберігся і потрапив би до однієї з бібліотек, якими пізніше славилося Кримське ханство, він цілком міг стати жертвою пожеж та плюндрувань, влаштованих на півострові російськими загарбниками вже у XVIII сторіччі.
Те, що об'єктом нападів російських солдатів цілеспрямовано ставали саме книгозбірні, відзначав навіть цілком лояльно налаштований до влади імперії Франсіско де Міранда, який відвідав Крим майже одразу після його анексії Катериною II. Імператриці було важливо стерти усе, що могло доводити укоріненість місцевої традиції, а Codex Cumanicus однозначно свідчить, що киримли є прямими нащадками мешканців Криму домонгольської доби.
Німецький дослідник і дипломат XIX сторіччя Отто Блау (він кілька років був консулом в Одесі) підрахував, що з 212 куманських слів, згаданих у першій частині кодексу, 174 зустрічалися в сучасних йому кримськотатарських діалектах. Показовим є й помітний огузький вплив на мову, зафіксовану у збірці, - а це характерна риса саме кримськотатарської мови, в якій один з діалектів належить саме до огузької мовної групи (тієї, що й турецька), а інші – до кипчацької (до неї належить, скажімо, казахська).
Усе це, власне, й перетворює Codex Cumanicus не лише на одну з найдавніших пам'яток мови киримли – не дарма ще кілька років тому обговорювали ідею саме 11 липня визнати днем кримськотатарської мови й літератури (та зрештою зупинилися на 10 вересня, річниці конференції 1927 року), а й на своєрідний ключ до розуміння усієї історії Криму.
Ну й зовсім не дивно, що принаймні деякі слова, згадані в збірці, звучатимуть знайомо навіть для тих українців, які не знають кримськотатарської. Скажімо, відповідь на загадку "моє сіре козеня товстішає на прив'язі" звучить як… "кавун". Ні, це не "наш" кавун, а "диня" кримськотатарською (для кавунів киримли використовують слово "карпиз", споріднене з українським "гарбуз").
Та що там бахчові культури! Саме в Codex Cumanicus – вперше в історії (в 1303 році, варто нагадати) – зустрічається слово "козак", записане саме через "о", хоча в багатьох інших тюркських мовах його відповідники пишуть через два "а" (як в самоназві казахів, скажімо).
Цікаво, що латиною вислів "газаль козак" перекладено як "варта". Вочевидь, до моменту укладення збірки і значення слова, що в тюрків означало "вільну людину", "людину поза родом-племенем" (а ще раніше, вірогідно, "шукача здобичі"), встигло змінитися – хоча й цілком зрозумілим чином, бо ж саме з таких людей часто й набирали вартових-охоронців.
Це вже потім козаками стали називати загони вільнонайманих вояків. А далі з'явилися козаки українські, які на кілька століть – коли Codex Cumanicus вже лежав у венеційській бібліотеці - перетворилися на головних акторів нашої історії.
