Радіоперехват. Кому і навіщо знадобилася легенда про "безхмарне небо над Іспанією"
Історію громадянської війни 1936-1938 років в Іспанії зазвичай починають із виступу військових проти цивільного уряду "Народного фронту", чия політика викликала невдоволення консервативно налаштованих верств іспанського суспільства та церкви. Для уряду це, звісно, був заколот. Але його учасники воліли іменувати події "національним повстанням" - звідси й визначення сторін війни як націоналістів та республіканців.
Історію громадянської війни 1936-1938 років в Іспанії зазвичай починають із виступу військових проти цивільного уряду "Народного фронту", чия політика викликала невдоволення консервативно налаштованих верств іспанського суспільства та церкви. Для уряду це, звісно, був заколот. Але його учасники воліли іменувати події "національним повстанням" - звідси й визначення сторін війни як націоналістів та республіканців.
Визначення, безумовно, спрощене. Та й далеко не всі військові підтримали виступ. Чимало їх коливалися до останнього. Скажімо, колишній начальник Генерального Штабу Франсіско Франко, переведений за кілька місяців до подій на Канарські острови, навіть попереджав прем'єра Сантьяго Касареса Кірогу про можливість заколоту. І лише після того, як той фактично відмахнувся від попередження, Франко нібито вирішив приєднатися до змовників.
Вже на наступний день після початку "національного повстання" урядовці поквапилися з радіоповідомленням про придушення заколоту. Ключова його фраза - "на всьому півострові повний спокій" - вочевидь мала заспокоїти громадян, але насправді видавала бажане за дійсне.
Виступ не лише не вдалося зупинити, він охоплював нові території. В той час, коли радіо "заколисувало" слухачів, уряд не лише втратив контроль над іспанським анклавом в Марокко та Канарами (зрештою, вони й знаходилася за межами згаданого у повідомленні Піренейського півострову), вже тривали запеклі бої за Севілью, де на чолі заколотників - несподівано для офіційного Мадрида - став генерал Гонсало Кейпо де Льяно.
Чому для уряду це стало сюрпризом, враховуючи, що Кейпо де Льяно був сватом президента Нісето Алькали Самори, якого "Народний фронт" за кілька місяців до того усунув від влади – це вже інше питання. І генерал, і відставлений президент, звісно, були республіканцями та свого часу виступали проти військової диктатури Примо де Рівери. Але в тому то й справа, що наміри відновити монархію заколотникам радше приписували, до того ж переважно заднім числом, в реальності прихильники реставрації не складали серед них помітної більшості.
Не був монархістом, зрештою, і фактичний керівник виступу - Еміліо Мола. Його називали "директором" - насамперед тому, що такою свого часу була його армійська посада. Але він і справді виконував саме директорські функції - підготував ретельний план повстання, розподілив ролі серед його учасників, встановив контакти з політиками, що погодилися підтримати виступ.
"Фронтменом" заколоту при цьому був генерал Хосе Санхурхо. Він вже намагався влаштувати військовий переворот у 1932 році, спираючись саме на монархістів (при владі тоді ще були праві республіканці), але невдало. Не здобувши широкої підтримки, він намагався втекти до Португалії, проте був заарештований і засуджений до страти, яку замінними пожиттєвим ув'язненням.
Вийшов на волю Сахурхо за амністією – хоча вже згаданий президент Самора був категорично проти – і висланий… до тієї самої Португалії, звідки керував своїми прихильниками, об'єднаними в "Іспанський військовий союз".
Можливо та легкість, з якою вдалося впоратися із путчем 1932 року і зіграла з урядовцями злий жарт. Вони справді чекали "повторення пройденого", ніби не помічаючи відмінностей – коли при владі були праві республіканці, більшість лівих підтримала їх саме як "менше зло". Але тепер, коли керував "Народний фронт", помірковані переважно дотримувалися нейтралітету, а деякі навіть співчували заколоту. Та й військові спиралися на куди ширшу "суспільну коаліцію".
Неготовність, а радше небажання подивитися правді в очі насправді й обумовили "страусину" тактику чинної республіканської влади. Вона ж не просто закликала громадян "заспокоїтися" і бути впевненими, що "минеться". А й відмовляла у зброї навіть своїм власним прихильникам – і це дозволило заколотникам в багатьох місцях взяти гору навіть з малими силами, бо у військових зброя все ж була. Кірога взагалі пішов з посади прем'єра на другий день путчу.
Радіоповідомлення зі словами "на всьому півострові повний спокій" було по суті квінтесенцією цієї самовбивчої тактики. Можливо тому про нього спробували якнайшвидше забути.
А через кілька місяців з'явився "контрміф" - нібито заколотники самі використали радіо, щоб дати умовний сигнал своїм прихильникам. І сигналом нібито була фраза "над усією Іспанією безхмарне небо", що пролунала в той самий день на хвилі захопленого путчистами "Радіо Сеути".
Щоправда, всі спроби прискіпливих дослідників відшукати хоча б якесь підтвердження цієї історії виявилися марними. Хоча в тому ж урядовому повідомленні "Радіо Сеути" згадували. Однак в іншому контексті – мовляв, воно видає себе за севільське, щоб ввести в оману слухачів і переконати їх, що місто вже захоплене путчистами. Це, між іншим, теж було пересмикуванням, бо центр Севільї на той моменті справді був в руках військових. І якщо вони перебільшували свої успіхи, то зовсім не з мароканської Сеути.
Втім, про жодний "радіосигнал прихильникам" не йшлося. Воно й зрозуміло, бо заколот почався на день раніше. І якщо й був потрібний якійсь поштовх, то ним стало розпорядження Моли – "сімнадцятого в сімнадцять" (втім, деякі дослідники і його вважають міфом, створеним постфактум).
Цілком можливо, що "контрміф" з "безхмарним небом" вигадали навіть не іспанські республіканці, а їхні московські радники, які з'явилися в Мадриді вже через кілька місяців після путчу, якщо не раніше. Саме в радянських книжках восени 1936 року ця історія і була розказана вперше, а вже потім підхоплена іспаномовними авторами. Що показово – немає навіть точного тексту "сигнального повідомлення" іспанською, кожний наводить свій варіант, що для паролю є принаймні дивним.
Роль СРСР в громадянській війні в Іспанії і досі залишається "незручною темою". Як внаслідок прихованого характеру втручання (принаймні спочатку) та методів, якими діяла Москва, так і з огляду на симпатії західної публіки до республіканської Іспанії загалом та її небажання "виносити сміття на публіку" (чим емісари Сталіна, між іншим залюбки користувалися ще під час самої війни, про що відверто, хоч і постфактум писали свідки - Джордж Орвелл та інші).
Охочіше кажуть про підтримку іспанських націоналістів нацистською Німеччиною та фашистською Італією. Хоча спочатку заколотники принципово не хотіли звертатися по допомогу ззовні. Втім, сама логіка боротьби з "занадто лівим урядом" штовхала їх саме бік "брунатного інтернаціоналу". Навіть якщо не пов'язувати цю трансформацію із зміною облич – коли замість Санхурхо і Моли (обидва загинули в авіатрощах) або ж Мігеля Кабанельяса – ліберала і масона! - керівництво зосередив той самий Франко.
Втім, насправді міфотворців вистачало з обох боків фронту. Зрештою, навіть путч 1936 року – в дусі орвеллівської антиутопії – з часом стали називати "франкістським". Каудільо мав залишитися один – навіть у минулому.
