Перепросин більше не буде
Тепер, коли буря в склянці води між офіційними Києвом і Варшавою більш-менш вляглася; коли польські і українські діячі (принаймні хто хотів) повернули на знак солідарності з лідерами своїх країн ритуальні "брязкальця" туди, звідки вони їх, з приводу чи без нього, в різний час отримали; коли, нарешті, завершився самміт НАТО в Анкарі - можна спокійно обміркувати те, що сталося і як із цим жити далі...
Не прорахували наслідки
Нагадаємо, напругу в двосторонніх стосунках викликало рішення президента Володимира Зеленського присвоїти відповідним Указом №440 від 26 травня 2026 року звання "Імені Героїв УПА" Окремому центру спеціальних операцій "Північ" Сил спеціальних операцій ЗСУ.
І рішення це виявилося в підсумку необдуманим і недалекоглядним.
Автор цих рядків здає собі справу, що зараз у багатьох читачів така його оцінка викличе шквал обурення. Тому варто зробити деякі застереження.
Для мене і ОУН, і УПА, і інші тогочасні незалежницькі українські формування - борці за незалежну Україну. З усіма їхніми проявами самопосвяти й жертовності. Але також - із помилками, прорахунками і злочинами, від котрих жоден поважаючий себе і свою професію український дослідник - будь то історик чи журналіст - не має права відвертатися.
І все ж я наполягаю на тому, що державний муж мусить прораховувати всі можливі наслідки своїх кроків. Тим більше - в стосунках із союзниками.
Особливо ж із таким специфічним союзником, як Польща, з котрим, по-перше, у нас протягом спільної історії складалося, скажімо так, по-різному: по-друге, враховуючи, що зараз президентом у цій країні є Кароль Навроцький - безпартійний висуванець партії "Право і справедливість" (Prawo i Sprawiedliwość, PiS ).
І не лише її, але також правих популістів із явно проросійськими тенденціями. Однією з таких є "Конфедерація", з якою в ході президентських виборів у Польщі (травень-червень 2025 року) Навроцький, будучи ще кандидатом, підписав спільний меморандум. Один з його пунктів передбачає недопущення вступу України до НАТО.
Зрештою, по-третє: в нинішньому польському політикумі, попри триваючу вже не один рік "польсько-польську" війну між лібералами й консерваторами різних мастей, в цілому встановився консенсус щодо українсько-польського конфлікту під час другої світової війни на Волині, Східній Галичині та інших землях, заселених українцями й поляками по обидва боки нинішнього державного кордону.
Про це свідчить майже одностайне голосування 4 червня 2025 року в Сеймі за закон який проголосив день 11 липня Національним Днем Пам'яті про поляків - жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Польської Республіки (Narodowy Dnień Pamięci o Polakach – Ofiarach Ludobójstwa dokonanego przez OUN i UPA na ziemiach wschodnich II Rzeczypospolitej Polskiej). Відповідний законопроект підтримали 435 депутатів, жоден не проголосував проти, лише один утримався.
Цей закон став логічним продовженням сеймової постанови, ухваленої 22 липня 2016 року. Саме цей документ встановив 11 липня як День пам'яті жертв "Волинської різанини" і визнав її геноцидом, здійсненим українськими націоналістами. Ухвалений він теж був майже одноголосно - 432 депутати "за", жоден не проголосував проти, лише десятеро утрималися - троє від "Громадянської платформи" (Platforma Obywatelska) і семеро від партії "Сучасна" (Nowoczesna).
Схоже, ані сам Зеленський, ані бодай хтось у Офісі Президента, ані радники в найближчому оточенні голови держави не замислювалися над усіма цими обставинами, не взяли їх до уваги, не прорахували наслідки.
А вони виходять за межі повернення українськими і польськими політиками ритуальних нагородних "брязкалець" (зрештою, Зеленський все одно не носив того "Білого Орла"). На фоні зростаючих з легкою руки Навроцького і його оточення як в уряді, так і в сеймі, антиукраїнських настроїв серед тамтешнього соціуму, існує реальний ризик перетворення Польщі в "другу Угорщину", коли йдеться про наші євроінтеграційні перспективи.
Сигналом цього стала резолюція Ради Європи від 8 липня 2026 року за результатами звіту щодо євроінтеграційного процесу в Україні. Під впливом польських депутатів з Європейської народної партії в резолюції, зокрема, висловлюється жаль "з приводу нещодавньої непотрібної та неспровокованої ескалації з боку президента Володимира Зеленського", а також "з приводу нехтування чутливістю й болючістю цього питання для Польщі у зв'язку зі, згідно з оцінками, десятками тисяч жертв УПА, зокрема з огляду на непохитну підтримку Польщею України у її боротьбі з російською агресією".
В резолюції це рішення також оцінюється як "таке, що підриває добросусідські відносини й попередні зусилля, спрямовані на вирішення нерозв'язаних та болючих аспектів двосторонніх історичних відносин у дусі справжнього й щирого примирення, і таким, що не сумісне з європейськими цінностями".
Рада Європи закликала обидві сторони "до деескалації та поновлення щирих зусиль, спрямованих на примирення".
Щоправда, за оцінкою польської оглядачки Катажини Шиманської-Боргінон (Радіо RMF-24), наведена резолюція "не підважує підтримки Європарламентом членства України в ЄС і не ставить в залежність подальші переговори про вступ від вирішення історичних суперечок". Однак, зазначає авторка, "вона свідчить, що питання історичної пам'яті перестали бути проблемою виключно двостороніх стосунків Варшави з Києвом, натомість, з погляду ЄС, мають значення для процесу зближення України з Євросоюзом. Це потужний сигнал для Києва, що Варшава має підтримку в Європі, до котрої Київ хоче долучитися".
Не секрет і те, що нинішній Президент Польщі, як і інші його колеги, в тому числі в уряді "умовно ліберального" Дональда Туска (наприклад, міністр оборони Владислав Косиняк-Камиш, лідер правої Польської селянської партії, яка входить до складу нинішньої урядової коаліції) ставлять підтримку України в її європейських і євроатлантичних прагненнях у залежність від "клятих питань" історичного минулого.
Так що часи ймовірно вбитого росіянами в авіакатастрофі під Смоленськом (принаймні ця версія в Польщі є домінуючою) президента Леха Качинського (1949-2010), відомого своїм раціональним і зваженим ставленням до стосунків із Україною, нині мали би здаватися ледь не "золотим віком".
Постає питання: а в оточенні президента Зеленського чи в його офісі є ті, хто міг би дати йому кваліфіковану консультацію з історії й нинішнього стану українсько-польських стосунків і з етики примирення між двома народами?
І чи можна було уникнути такого розвитку подій, який склався?
Принаймні варто було спробувати.
Альтернатива?
Гадається, ніщо не заважало Президентові України розглянути й запропонувати Центру спеціальних операцій "Північ" якість компромісні варіанти .
Зрештою, навіть серед бандерівської верхівки були ті, хто виступав проти масових розправ над поляками - Михайло Степаняк (1905-1967), Микола Лебедь (1909/1910-1998).
Про Лебедя в цьому контексті згадував польський історик Гжегож Мотика. Лебедь був заступником Степана Бандери, виконував його обов'язки, коли той перебував в німецькому концтаборі "Заксенхаузен", однак згодом їхні політичні шляхи різко розійшлися.
Або інша, постать - генерал-полковник Павло Шандрук (1889-1979), військовий діяч УНР, потім командував 29-ю бригадою Війська Польського під час нападу гітлерівської Німеччини на Польщу, був узятий гітлерівцями в полон, командував Українською Національною Армією (УНА). Свого часу Шандрука врятував від видачі в СРСР генерал Владислав Андерс (1892-1970), національний герой Польщі (одружений, до речі, на українці – співачці Ренаті Богданській (1917-2010)).
На жаль, Шандрук навіть в Україні менш відомий, ніж Степан Бандера. Попросту менш "розкручений".
Але тепер Зеленський сам себе загнав у пастку. Відіграти назад і відкликати свій указ - наразитися на незадоволення з боку тих же військових і патріотично налаштованих українців. Залишити все, як є - нажити недругів серед нинішньої політичної верхівки в Польщі і навіть тих поляків, які прихильно ставилися до українців.
Власне, це вже відбулося.
А хто допоможе Навроцькому?
Сумнівно, до речі, що і в оточенні Кароля Навроцького є радники, котрі би пояснили йому на пальцях, які питання у двосторонніх стосунках є дражливими й болючими для українців.
Зокрема, ті, що стосуються перебування українських земель у складі міжвоєнної Польщі. Тоді українців трактували як громадян другого сорту, а голоси поляків, що закликали до раціонального й виваженого підходу до українського питання (Влодзімєжа Бончковського, Тадеуша Голувка, та навіть Генрика Юзевського з його неоднозначною позицією), ігнорувалися.
Або питання геноцидних практик під час другої світової війни й після неї - про що писав у своїй статті "Україна і Польща. Випробування історією" в березні 2018 року тодішній міністр закордонних справ України Павло Клімкін: "На жаль, на Волині йшла взаємна різанина, тож якщо взагалі починати говорити про геноцид, то теж про двосторонній".
Таким чином, Клімкін - перший і поки що єдиний український політик, який, перебуваючи на державній посаді, публічно говорив не лише про український щодо поляків, але також про польський геноцид щодо українців.
Всі ці моменти (і, до речі, не тільки вони) містять стільки похмурих епізодів, що якби хтось надумав складати український "реєстр кривд", вийшов би огрядненький багатотомник. Набагато товстіший, ніж збірка "На вічну ганьбу Польщі", видана українськими націоналістами в 1931 році й неодноразово перевидавана в діаспорі...
Союзники зрештою мають відчувати біль один одного. Однак кожен вважає, що лише його біль має значення.
На жаль...
Президенти зустрілися - проблема залишилася
Зустріч президентів України і Польщі, Кароля Навроцького і Володимира Зеленського в рамках саміту НАТО в Анкарі (7-8 липня 2026 року) змогла дещо розрядити напругу між Києвом і Варшавою, яка виникла майже два місяці тому - знову через "кляті питання" спільної історії.
"Що точно не змінюється - так це те, що і для України, і для Польщі Російська Федерація залишається головною загрозою. Ми дивимося в одному напрямку коли йдеться про загрозу нашій незалежності - це залишається незмінним", - цитує голову Польської держави "Польське Радіо".
Що ж, для України в цій ситуації найголовніше те, що позиція офіційної Варшави щодо військової допомоги Україні залишається незмінною. Адже територія Польщі залишається важливою ланкою в логістичному ланцюгу між Україною і Західною Європою, звідки надходить військова допомога для ЗСУ. Існують, звичайно, і інші маршрути, якими до України доправляється військова допомога. Але через Польщу, зрозуміло, ближче.
На зустрічі в Анкарі президентам двох країн, за словами Навроцького, "не вдалося вирішити історичні питання". Тема УПА, як наводить "Польське Радіо" заяву польського лідера, "не може бути предметом для обговорення".
Що ж, така позиція офіційної Варшави цілком прийнятна для України - з тим нюансом, що Києву теж нема сенсу обговорювати цю тему.
На політичному рівні - так точно. Історією мають займатися історики - ця аксіома видається автору цих рядків настільки зрозумілою, наскільки й банальною.
І тут знову постає питання про відсутність тривалої двосторонньої системної стратегії нормалізації між Україною і Польщею, в розробці котрої мають узяти участь представники громадянського суспільства і науковці обох країн і котра зрештою могла би бути потім затверджена на рівні урядів двох держав (саме в такій послідовності!).
Бо заходи, запропоновані 3 липня міністром закордонних справ України Андрієм Сибігою на зустрічі зі своїм польським колегою Радославом Сікорським (консультації між очолюваними ними відомствами, зустрічі істориків двох країн, задіяння релігійних лідерів України і Польщі) - це радше спроба загасити пожежу, котра вже спалахнула, але якої можна і треба було уникнути.
Це навіть мудрістю по шкоді не назвеш.
Повідомлення польського зовнішньополітичного відомтсва теж не надає оптимізму: "Міністри підкреслили спільну волю розвитку інструментів провадження історичного діалогу, опертого на правду і взаємної поваги до минулого" і т. д., і т. п. - вибачте, але це все вже було!
І наслідки зустрічі Сибіги і Сікорського лише свідчать про брак волі з обох сторін всебічно, системно і назавжди вирішити проблему, що накопичувалася роками. Замість цього - суцільні "фразеси", майже на межі паліативу.
На що "у нас" і "у них" не звертають уваги
Почати з того, що і політики, і пересічні обивателі, причому як в Україні, так і в Польщі, продовжують в оцінці своїх знакових історичних постатей мислити й оперувати поняттями "герой – не герой".
Хтозна, мабуть це якась суто слов'янська риса – подайте нам як не героя, то месію; як не Зорро, так доброго джедая…
Але "герой" - це виключно суб'єктивно-оціночна категорія, репутація nice guy. Вона надавана соціумами – що українським, що польським – досить довільно і стихійно. Причому під "героїчну" категорію підпадають як самовіддані борці за свободу свого народу, так і ті, хто під гаслами сповідуваної ними ідеї здійснювали такі злочини, за які поважаючим себе нащадкам - як українцям, так і полякам - потім буває соромно.
Я вже не один раз писав: війна – річ не стерильна. Одні й ті ж самі люди можуть здійснювати як акти виняткового героїзму (не люблю це слово і похідні від нього - але гаразд, нехай), так і найжахливіші злочини.
Це, зрештою, властивість будь-якого партизанського визвольного руху. Ані наша УПА, ані польська АК, ані французькі макі, ані сербські четники чи хорватські усташі (сербсько-хорватська різанина - то взагалі окрема тема), ані балтійські "лісові брати", ані середньоазійські басмачі до кінця не залишилися чистими.
Політики ж оперують уже визрілими в соціумі "героїчними архетипами", безкритично, а часто безсовісно використовуючи їх або в передвиборчій пропаганді, або в державних коммеморативних практиках. Фахових же істориків, як правило, ніхто не слухає.
Присвоївши звання "Героїв УПА" одному з військових підрозділів, Володимир Зеленський припустився тієї ж самої помилки, що свого часу поляки, котрі, ухваливши 1 березня 2011 року закон про вшанування "виклятих солдатів", використали слово "герой" (bohater). В тексті закону, зокрема, йдеться, що він є даниною пам'яті "виклятим солдатам" - "героям антикомуністичного підпілля" (bohaterom antykomunistycznego podziemia).
Поляки пішли далі, ніж українці - ввели суб'єктивно-оціночну репутаційну категорію в законодавче поле (закон є актом правним), що вже само по собі є правовим абсурдом. Однак і в польському, і в українському випадку спільним є те, що в nice guys (хороші хлопці) записуються оптом усі – у тому числі й ті, за ким числяться ґвалти, грабунки і вбивства цивільних.
Далі. Ще в грудні 2011 року група українських і польських інтелектуалів написала звернення до Верховної Ради України і Сейму Республіки Польща про встановлення спільного Дня пам'яті і примирення. Однак у Сеймі, на відміну від Верховної Ради, ця ініціатива не знайшла підтримки. Відтак вшанування пам'яті жертв Волинської трагедії й досі відбувається як суто внутрішній польський "мєждусобойчик".
Ну гаразд, вшанування жертв - свята справа. Кожен народ має таке право, тут сперечатися гріх.
Але часом це набуває дивних форм...
Сокира в спині за нашими спинами
В місті Холмі (Chełm) тамтешній Форум кресових організацій (Chełmskie Forum Organizacji Kresowych), готуючи афішу до Дня пам'яті 11 липня, тупо "стирив" скульптуру дівчинки з нашого пам'ятника жертвам Голодомору в Києві.
Що ближче до 11 липня, то кількість "антибандерівських" сюжетів на футболках сягає такого розмаїття, завдяки бурхливій фантазії тамтешніх дизайнерів, що Польща вже мабуть обігнала в цьому сенсі всі цивілізовані народи світу.
Або якийсь "патріот" гуляє на "волинському" марші з бутафорською сокирою в спині, обливши собі спину бутафорською кров'ю.
Виглядає на те, що на своїх "волинських" маршах полякам вдалося те, на що не спромоглися ані українці, ані євреї, ані інші народи, які зазнали геноцидних практик – перетворити свою національну трагедію на суміш інфернального балагану, фільмів жахів і Хеллоуїну.
Не здивуюся, якщо якийсь там Еліс Купер надихнеться цими маршами й запозичить із них щось для свого сценічного реквізиту. В цьому сенсі цей чувак на фото із сокирою в спині виглядає, слід визнати, дуже й дуже ефектно.
Це все мало схоже на вшанування пам'яті. Це вже якесь, вибачте на слові, "волинобєсіє"...
Ну гаразд, це їхня країна - мають право робити що хочуть. Дякувати Богу, українці мають гідність і не роблять балаганів зі своїх національних трагедій.
І не вимагають, до речі, вибачень від Польщі на офіційному рівні.
Та й з українського боку теж годі перепросин. Вони вже були, причом з обох боків, 20 років тому. Це сталося 13 травня 2006 року на урочистостях з нагоди відкриття пам'ятного знаку на вшанування українців, заглиблих в перших числах березня 1945 року від нерозформованих підрозділів Армії Крайової в Павлокомах (нині село в гміні Динів, Підкарпатське воєводство, Польща). Перепросини прозвучали з вуст тодішніх президентів України і Польщі, Віктора Ющенка і Леха Качинського (1949-2010).
Всі ж подальші ставання на коліна наступних голів Української держави і інших її офіційних осіб - це не що інше як профанація за відсутності системного підходу до вирішення проблемних питань у двосторонніх стосунках.
Як-то кажуть, "в пользу бєдних".
І під кінець ось про що: не погоджуючись із тим чи іншим рішенням президента моєї країни, я все ж мушу захищати її від "наяздув" з будь-якого боку.
7 липня на каналі Polsat віце-маршалок Сейму Пьотр Згожельський (Piotr Zgorzelski) заявив: "Це був геноцид, здійснений з особливою жорстокістю. І пан Буданов, якщо не знає, що там сталося, нехай стане навколішки просто в чистому полі".
То була відповідь на інтерв'ю голови Офісу Президента Кирила Буданова, в якому він наголосив на недопустимості розмов з Україною мовою ультиматумів ("Україна не сприйме ультиматумів ні від кого в цьому світі. Останній, хто намагався поставити нам ультиматум – це Російська Федерація. Без образ до Польщі – але вона трошки потужніша, ніж Польща. І ми його все одно не прийняли").
Можливо, це прозвучить недипломатично і неполіткоректно, але лише повний ідіот (хоч би й віце-маршалок) може вимагати чогось подібного від одного з очільників воюючої держави.
І справа тут не в Буданові, не в Зеленському, а в гідності України, за спинами якої і сам Згожельський, і решта поляків все ще залишаються живими, не ризикуючи стати жертвами п'яних бурятів та іншого наброду з російської армії.
***
"Пам'ятаємо Волинь" - це гасло присутнє в польському інформаційному просторі не лише протягом липня.
Пам'ять – це добре. Питання в тому, чи будуть у польському суспільстві нарешті зроблені правильні висновки з цієї пам'яті.
В сенсі причинно-наслідкових зв'язків...
Тому я впевнений: на коліна з нас ніхто більше не ставатиме.
І не варто більше тішити себе очікуваннями повторних (третіх, десятих, триста двадцять сьомих тощо) перепросин від українців.
Годі вже...
