Наука проти штучного інтелекту у польсько-українських стосунках

29 червня я опублікував короткий FAQ про історію УПА. Це не те, що короткий виклад. Це супер скорочений варіант. Це була реакція на допис польського історика Лукаша Адамського. Він прочитав мою реакцію і вирішив звинуватити мене у методологічних помилках (це можна побачити у нього на сторінці). Тоді ось моя наступна відповідь.

Для початку хочу звернути увагу усіх зацікавлених, що я реагую на те, що Лукаш Адамський написав за допомогою штучного інтелекту. Він цього не приховував, але водночас вирішив підважити мої історичні знання та вміння застосовувати різні методи дослідження. Окей. Просто хочу зафіксувати це.

Адамський (створює допис із ШІ) - Бірчак (відповідає аргументовано і з посиланнями) - Адамський (звинувачує Бірчака у відходах від історичного ремесла і елементарної культурної аргументації)

Другий важливий момент, котрий хочу відзначити. Я реагував на допис Лукаша Адамського у частині, котрий стосується УПА. Щодо Армії Крайової, то є також дуже багато зауважень стосовно перекручень автора. Та ця відповідь буде дещо згодом. Однак, точно буде!

Отже, розпочнемо. 

Слова Лукаша Адамського: "Це полеміка з моєю короткою таблицею, яку я вчора вранці опублікував у Facebook, щоб не відповідати окремо на тисячі запитань і коментарів щодо відмінностей між УПА та Армією Крайовою."

Відповідь. Лукаше, а скажіть мені будь ласка наступну річ. З якого часу ви стали експертом у темах АК і УПА, що беретеся за створення якихось "універсальних відповідей", чи якихось роз'яснень? Дивлюся ваш профіль на Академії і щось не знаходжу праць по даній тематиці. Тут середньовіччя, міжнародні відносини, політика пам'яті, біографістика. Але щось не бачу тих праць, по котрих ви даєте якісь висновки.

Слова Л. Адамського: "Йдеться про те, чи можна порівнювати дії УПА щодо поляків, які проживали на Волині (визначені в документах УПА як "антипольська акція"), у Східній Галичині (де аналогічні дії були санкціоновані Романом Шухевичем) та на землях сучасної східної Польщі, з діяльністю польського підпілля".

Відповідь. У мене питання, які це дії санкціонував Шухевич? Я ще раніше відреагував на це, і ви згадуєте про якісь накази Шухевича. Де ці накази? Чи наказ? Нагадаю, що Шухевич на той час був Головним Командиром УПА та Головою Бюро Проводу ОУН. Чи є у вас такі документи? Немає. І нижче я проаналізую це детальніше.

Слова Л. Адамського: "Армії Крайової — польської підпільної армії, підпорядкованої урядові Республіки Польща у вигнанні та складової антигітлерівської коаліції".

Відповідь. Лукаше, так цікаво і гучно виходить. АК – складова антигітлерівської коаліції. А ви нічого не приховуєте? Можливо забули? Звертаю вашу увагу на дуже цікаве дослідження литовського історика Arūnas Bubnys "Pasipriešinimo judėjimai Lietuvoje Antrojo pasaulinio karo metais: lenkų pogrindis 1939–1945 m.". Цікаво, що у ній ви знайдете цілий розділ про співпрацю АК із нацистами у 1943-1944 роках на території Литви. 

Щоб не бути голослівним, наведу лише уривок із праці цього автора.

"Оскільки польські партизани гостро потребували зброї, німці сподівалися, що, постачаючи озброєння, зможуть схилити АК до співпраці. 9 грудня 1943 року командир Стовпецького угруповання Новогрудського округу АК капітан Адольф Пільх (Adolf Pilch, псевдо "Góra") уклав з німцями угоду, за якою вони постачали йому зброю аж до завершення окупації. Натомість угруповання Пільха активно боролося проти радянських партизанів.

Дещо пізніше, 24 грудня 1943 року, аналогічну угоду з німцями в Ліді уклав командир Надніманського (Панемунського) угруповання АК поручник Юзеф Швіда (Józef Świda, псевдо "Lech"). Очолюване ним угруповання в січні–березні 1944 року отримало від німців п'ять транспортів зброї.

Обидва командири стверджували, що їхню співпрацю з німцями схвалив комендант Новогрудського округу АК Юзеф Шляський (псевдо "Prawdzic").

Подібним чином німці діяли й щодо Віленської Армії Крайової. Особливу роль у переговорах між німцями та Віленською АК відіграв майор абверу (військової розвідки й контррозвідки) Юліус Крістіансен (Julius Christiansen)."

Кажете антигітлерівська коаліція?!?! Ну-ну. Розказати може ще про "Лупашку"? Чи може й про співпрацю АК з німцями на Грубешівщині?

Тут не історичні питання, а приватні. Але раз він їх зачепив, то я мушу відреагувати.

Слова Л. Адамського: "Сам Володимир Бірчак також був запрошений, однак, як він повідомив мені особисто, не отримав дозволу від командування Збройних сил України на виїзд".

Відповідь. Лукаше, думаю, що вам відомо, що я офіцер Українського війська. Думаю, що також не є секретом, що зараз український народ веде боротьбу із російським агресором за своє існування. І просто так воякові Сил оборони України – не можна їхати за кордон. Не знаю навіщо ви зачепили цю тему. Давайте не будемо. Бо я ж можу розповісти, що ви в мене просили насправді і що в результаті відбулося на Конгресі. І до слова, моя 13-а бригада оперативного призначення "Хартія" входить до складу Національної гвардії України.

Слова Л. Адамського: "Йдеться про те, що частина істориків і публіцистів, які пишуть про ці вбивства часів Другої світової війни, відходить не лише від стандартів історичного ремесла, а й від елементарної культури аргументації. У тексті Володимира Бірчака я побачив численні логічні хиби, методологічні помилки у сфері історіографії, джерелознавства та міжнародного права".

Відповідь. Оввва. Це мені пише історик, котрий створив допис разом зі штучним інтелектом. Але заради забави – наступні відповіді будуть базовані на всіх відомих історичних методах. Як власне й була написана моя попередня стаття.

Слова Л. Адамського: "Цитати: "...недобросовісної аналітики та відвертої брехні, котру... створюють польські державні інституції"; "доморощені імперці "від моря до моря""; "розберемо всю цю нісенітницю".

Перш ніж перейти до аналізу конкретних тез, Бірчак дискредитує опонента морально, прив'язує хибність тези до її походження від "польських інституцій" і вдається до емоційно забарвленої лексики замість аналітичної мови".

Відповідь. Якщо ви не можете відрізнити вступу від вже основного розбору теми, ну то це ваші проблеми і аж ніяк не мої. Хоча якщо хочете, то можете й грудьми захищати ІПН та його ідіотську антиукраїнську істерію крайнім часом. Ваш вибір. Ці слова у моїй статті стосувалися того ідіотизму, котрий публікується на офіційній сторінці Інститут національної пам'яті Польщі. Вони, як і ви вирішили написати, що більшість вояків УПА сповідували ідеологію інтегрального націоналізму. Власне це і є нісенітницею та брехнею. Просто інших слів не існує в українській мові, щоб описати такі твердження.

Розкажу вам про одну людину, котрої ви мабуть не знаєте. Йосип Позичанюк – "Євшан". Уродженець Київщини, котрий був спочатку комсомольцем, а згодом одним із ідеологів українського визвольного руху. Позичанюк був натхненником і співтворцем іноземних підрозділів в складі УПА. Влітку 1944 року очолив Бюро інформації УГВР. Редагував низку підпільних видань – адже він чудово знав совєцьку дійсність і всю гниль московської системи.

Загинув у бою. Посмертно відзначений Срібним хрестом.

Які ж у нього були погляди? Дивимось.

Після III Збору ОУН (б) проголосила програму, яка містила елементи соціальної держави, гарантії прав людини та рівноправності національних меншин. Дмитро Донцов (ось автор праці "Націоналізм") сприйняв це як відхід від інтегрального націоналізму й різко критикував нову програму.

Позичанюк вважав, що визвольний рух має спиратися не лише на етнічних українців, а й залучати всі народи, які борються проти радянського імперіалізму. Саме ця логіка згодом вилилася у скликання Конференції поневолених народів (1943) та створення Антибільшовицький блок народів. Донцов же критикував такі зміни як поступки лібералізму й "опортунізм".

Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: "У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме в боротьбі за Українську Державу".

І тут наголошу, що Позичанюк був очільником Бюро інформації УГВР. А Донцов ніколи не був ні членом ОУН, ні УПА. Запам'ятайте ці думки, бо ми до них ще будемо повертатися.

Слова Л. Адамського: "Цитати: "...нібито Польща існувала із 1918 року, а Україна появилася нізвідки у 1991 році"; "...не враховує того, що Держава Україна постала у січні 1918 року".

Тут бачимо тези, які не буди висловлені, та із них виводиться висновок, що логічно не випливає з передумов (non sequitur), а загальна логіка тексту будується на хибній дилемі: УПА це або визвольний рух, або об'єкт "несправедливих звинувачень" — хоча одне не виключає другого."

Відповідь. Отже, ще раз. Лукаше, ну ви ж мабуть вмієте читати. І можливо вмієте відрізняти заголовок від підзаголовка, а вступ від основної частини. Для ілюстрації показу скрін зі статті. Спочатку у моїй статті йде вступ, де я аналізую ті події та явища котрі є в польсько-українські дискусії та історії. А вже потім переходжу до аналізу вашого допису. Ну так пишуться статті, наукові роботи, монографії тощо.

І у чому мої тези є неправильними?

- 4 Універсал УНР – проголошення незалежності 26 січня 1918 року.

- 9 лютого 1918 року Україна визнана на міжнародному рівні країнами Четвертинного союзу. Фактично тими, хто на той час перемагав у Великій війні. До слова, Україна визнана також й Австро-Угорщиною, на чиєму боці у цісарсько і королівському війську воювали поляки. Чи треба розказувати про таємні додатки до договору у Бресті? (залишу посилання на мою із Сергієм Рябенком статтю про ті події)

- Польща офіційно відновила свою державну незалежність 11 листопада 1918 року.

У чому ж тоді моя помилка. Ось вам доконані факти. Але у наступній відповіді зупинюсь детальніше.

Слова Л. Адамського: "III. Відведення дискусії в бік ("червонйй осоледець")

Цитати: "Ганебний Ризький договір 1921 року... зрада своїх союзників"; "договір Пілсудського—Леніна"; "боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу".

Оцінка Ризького договору, негативна асоціація з Леніним і апеляція до благородної мети — все це відводить дискусію від предмета (антипольські акції 1943–1945 рр.) до інших, емоційно навантажених тем, не відповідаючи на головне питання".

Відповідь. Ні, Лукаше. Не відводить це дискусію від предмета. Є така цікава книжка Edward Hallett Carr. "What Is History?". Карр наголошує, що історичні факти мають розглядатися в контексті причинно-наслідкових зв'язків, а історик не може обмежуватися ізольованими фактами.

Перефразовуючи. Будь-який історичний факт або подію неможливо коректно оцінити без аналізу всього комплексу причин, передумов, мотивів, контексту та наслідків.

Тому, якщо ми аналізуємо як ви кажете "антипольські акції 1943–1945 рр.", ми маємо аналізувати їхні причини і передумови. Лише коротко перелічу їх: окупація та анексія Галичини і Волині, невиконання умов Варшавського договору (1920) і зрада своїх союзників УНР під час Ризького договору (1921). Спробуйте задуматись над, що так як тоді Пілсудський і Ленін поділили між собою Україну, так у 1939-му Гітлер і Сталін поділили між собою Польщу. Тільки про Україну всі ніби забули, а от Польща на слуху. Задумайтесь над цим.

Йдемо далі по переліку причин і передумов: закриття українських шкіл, осадництво, Пацифікація, вбивства українських підпільників без суду й слідства (Юліан Головінський та інші), ксенофобська, дискримінаційна та асиміляційна політика польської держави періоду санації до національних меншин (у тому числі українців) (як там пам'ятник Роману Дмовському у Варшаві? Нікому не заважає?), знищення православних церков на Холмщині, терористичні акти проти Карпатської України та операція "Лом", розстріли українських військових на Карпатських перевалах.

Тому, коли ви проаналізуєте усі ці причини і передумови, тоді буде більше розуміння їхніх наслідків.

Слова Л. Адамського: "IV. Вибіркове й помилкове використання міжнародного права"

Цитата: "Рішення Вищої ради Антанти від 25 червня 1919 року надавало Польщі лише право тимчасової військової окупації краю".

Бірчак посилається на рішення 1919 року, повністю оминаючи рішення Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 року, яке остаточно визнало Східну Галичину частиною Польщі — і відповідно оперує хибним терміном "окупація" так, ніби міжнародно-правова ситуація не змінювалася.

Водночас він змішує дві різні категорії: визнання державного суверенітету і дотримання зобов'язань щодо меншин — порушення других не скасовує першого. До цього додається вживання поняття "етнічних земель", яке є не нейтральною науковою категорією, а політичним аргументом — і до речі дуже небезпечним для самої України, бо за такою логікою Угорщина чи Румунія могли би називати частину України своїми "етнічними землями", не кажучи вже про Росію та її аргументи щодо Криму (більшість мешканців це так звані "етнічні росіяни")".

Відповідь. Почну з того, що я нібито "оперує хибним терміном "окупація". Давайте дивитись уважно, що ж говорили самі польські державні мужі.

Волинь

На засіданні Польського Національного Комітету, котрий до слова був представником Польщі на Версальській конференції була така бесіда:

"Східні креси – це наша колонія, яка завжди певною мірою нею була й такою повинна залишитися", – заявляв на засіданні Комітету граф Ян Жултовський.

"– Якщо мова йде про Білорусів, то це народність, про яку важко говорити як про таку. Вона замало скристалізована. Під час війни цей терен був страшенно вилюднений, а ще більше це стосується Волині.

Сюди можемо, наскільки це можливо, сунути східні кордони, і думаю, що наша експансія, наша еміграція може дуже швидко посунутися на схід, і дуже легко ті землі стануть польськими", – виступав "пілсудчик" Медард Довнаровіч.

"– Пан сам сказав, що можна рухатися на Волинь", – підсумував голова, ен-дек Роман Дмовський

Що ж це пане Лукаше?! Я й далі хибно трактую термін "окупація"? (див. детальніше Akty i dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Konferencji Pokojowej w Paryżu 1918–1919. Op. cit. S.100, 95)

Див. детальніше: Як 100 років тому поляки прийняли рішення анексувати Галичину та Волинь

Галичина

Ви дуже любите у багатьох дописах згадувати те, що українців під час Першої польсько-української війни (нагадаю, що агресор завжди згадується першим) ніхто не підтримував. Окей. Думаю, що ви знаєте хто такий Ллойд Джорж?

"Галицька проблема спричиняла нам нескінченні неприємності. Але винуватцями цього постійного неспокою були не більшовики, а польська агресія", – писав Ллойд Джордж. (див. детальніше David Lloyd George. Op. cit. P. 342. )

Той же ж Ллойд Джордж звинувачував поляків, що вони здобули державність кров'ю вояків Антанти, а тепер стали більшими імперіалістами, ніж будь-хто інший.

Та все-таки окупація. 28 листопада 1918 року – тимчасовий голова польської держави Юзеф Пілсудський роз'яснює в інструкціях своєму генералові Тадеушу Розвадовському політичні підстави свого наказу окупувати українські землі у Галичині.

У цьому документі Пілсудський кілька разів називає окупацію – окупацією:

"…Вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині".

Знаєте, Лукаше, ось ці слова Пілсудського "проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині" дуже нагадують слова путіна у 2014 році про "защіту рускоговорящєго насєлєнія" в Криму та на Донбасі.

Заколот Желіговського і Литва

Ну і наостанок. Я вже безліч разів пояснював вам, про окупацію й анексію. Спробую у ще один, інший спосіб. Думаю, що ви чули про таку подію як заколот Желіговського? Хоча для усіх, хто буде читати поясню.

За таємним наказом Пілсудського у жовтні 1920 року, польський генерал Люціан Желіговський імітував заколот в армії. Його війська зайняли Віленську область, що за попередньою згодою між Польщею та Антантою мала залишитись Литві. Варшава стверджувала: нічого не можемо вдіяти, Желіговський нам не підпорядковується. Хоча насправді це були "зелені чоловічки" Пілсудського.

І що, ви й далі будете казати, що це не були гібридні і справжні війни Пілсудського? І так, 15 березня 1923 року амбасадори Антанти де-юре визнали Віленський край частиною Польщі.

Але це не змінює факту, що це було окупація і анексія, як і у випадком із Волинню та Галичиною!!! Слава Богу, що зараз Львів і Луцьк – це Україна, а Вільнюс – це Литва!

Слова Л. Адамського: "V. Ототожнення програмних декларацій із практикою

Цитата: "Програмові постанови ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН проголошували рівність громадян незалежно від їхньої національності".

Бірчак сприймає програмні документи ОУН майже буквально, не ставлячи джерелознавчих питань (хто адресат, яка є функція тексту) і не перевіряючи, чи декларації відповідали практиці. Це підсилюється телеологічним баченням еволюції ОУН — ніби зміна програми автоматично означала демократизацію всього руху.

Нагадаю, що одним із фундаментальних принципів історичної науки є критичний аналіз джерела. Особливо це стосується програмних документів політичних організацій."

Відповідь. Якщо б ви досліджували український визвольний рух, то розуміли б, що Постанови Великих Зборів ОУН є обов'язковими для виконання для усього членства Організації. ОУН це не УПА, в УПА був доволі добрий відсоток людей, котрі не були членами Організації. Натомість багато належали до ОУН. Тому були зобов'язані виконувати постанови Збору.

Давайте розглянемо приклади.

"Воля народам! Воля людині!"

Збір засудив політику нацистського і більшовицького режимів і будь-які спроби співпраці з ними, а також закликав усі поневолені народи разом боротися проти загарбників шляхом збройної боротьби під гаслом: "Воля народам! Воля людині!". Оновлена програма ОУН передбачала побудову української держави на засадах соціальної і демократичної справедливості.

У лавах повстанської армії, крім українців, воювали представники інших національностей, зокрема грузини, євреї, азербайджанці, бельгійці, росіяни, татари та ін., які приєднувалися до визвольного руху ОУН і УПА під ідеєю підняти національно-визвольні революції у своїх країнах внаслідок виснаження тоталітарних режимів Німеччини та СРСР у взаємній боротьбі. Відповідно до рішень першої конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії, що була проведена 21–22 листопада 1943 р. у с. Ілляшівка (сучасне с. Ляшівка) на Рівненщині, було сформовано Комітет поневолених народів, у чиї функції входило формування національних повстанських відділів при УПА.

Іноземці в УПА

Назву кілька відомих постатей. Альберт Газенбрукс – бельгієць в УПА. (книжка О. Криштопи "Радіо Афродіта" про цього повстанського диктора удостоєна Шевченківської премії); Лейба-Іцик Добровський – єврей в УПА, котрий займав дуже високу посаду, був фактично політичним радником командира УПА Дмитра Клячківського, дуже відомий повстанець, казах Омар Алойот – "Коля". І цю гілку можна продовжувати на кілька книжок, а не один допис.

АБН

Після III Збору ОУН значно активніше розвивала контакти з іншими антирадянськими рухами.

Наслідком цього стало створення у 1946 році Антибільшовицький блок народів, який об'єднав представників багатьох народів Центральної та Східної Європи. Нагадаю вам, що до АБН входила також і Польща. 

УГВР

Саме на цьому Зборі підпілля ухвалило рішення про необхідність створення єдиного загальнонаціонального представницького органу, який би об'єднав різні політичні сили. Практичним втіленням цього курсу стали Установчі збори УГВР, які відбулися пізніше — 11–15 липня 1944 року неподалік сіл Недільна та Сприня на Самбірщині (Львівщина).

І я можу продовжувати дуже довго. Тому – це не я "не вмію критично аналізувати джерела". Це ви не знаєте історії українського визвольного руху!

Слова Л. Адамського: "VI. Подвійні стандарти доказування

Цитати: "Документ... не має встановленого походження"; "Не існує документально підтвердженого письмового наказу Дмитра Клячківського..."; "Такі твердження потребують чіткого документального підтвердження".

До джерел, які свідчать проти ОУН/УПА, застосовується суворіша критика, ніж до програмних документів самої ОУН (подвійне стандарди). Водночас Бірчак вимагає неіснування явища довести через відсутність одного конкретного типу джерела — письмового наказу (argumentum ex silentio), висуваючи практично недосяжний стандарт доказу (argumentum ad nirvanam) і перекладаючи тягар доказування виключно на опонента, не застосовуючи такої ж суворості до власних тверджень."

Відповідь. Вище я вам довів, що я добре вмію аналізувати джерела. Ваші незнання – не звільняють від відповідальності.

1. Ви вже кілька разів оголошуєте, що є наказ/накази Романа Шухевича про проведення, як ви зазначаєте "антипольської акції". І тут же ж відверто підмінюєте поняття. Ви публікуєте не наказ Головного командира УПА, а наказ організаційної референтури "Троян" Крайового проводу ОУН. У наказі наприкінці є примітка, що це "виїмка із наказу Головного Проводу". Тим паче "виїмка". Потрібно ж дивитися увесь документ, а не лише витяг. Ми ж за критичний аналіз джерел, чи не так? Зазначу вам також, що через свою необізнаність, ви не знаєте, що не існувало ні Головного, ні Центрального проводу. Був Провід ОУН. Чому так не вказано у документі, що ви опублікували? Треба з'ясовувати. Де наказ Шухевича? А його немає. Просто немає. Ні у вашому розпорядженні, ні моєму та інших істориків. Якщо б він був, то його б вже давно опублікували. І ще одне, що цікаве. Питання чому ж цей наказ ішов по лінії ОУН (організаційній), а не УПА (військовій)?

Українські дослідники, на відміну від польських опублікували вже десятки тисяч документів про боротьбі ОУН і УПА. Цей і серія Літопис УПА, і власне Електронний архів визвольного руху (понад 36 000). 

Та навіть цей документ, котрий, до речі, вже давно оприлюднений. Давайте його проаналізуємо.

"З огляду на офіціальну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати бойовики, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати й майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на те, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідовувати, а не навпаки. (Прошу на це звернути спеціальну увагу.) Зокрема, проганяти з мішаних сіл тих поляків, що не мають тенденції асимілюватися. Зате не рушати тих, що мають українські родини і особливо не тяготіють до поляків, а держаться тільки релігією."

Ви добре його прочитали? Тут йде мова про усіх поляків? НІ. А про кого ж йде мова? "Тих хто у співпраці із совітами". Нагадаю Постанови ІІІ Надзвичайного Збору – "збір засудив політику нацистського і більшовицького режимів і будь-які спроби співпраці з ними". Вам потрібно розказувати про поляків, котрі співпрацювали із нацистами і про пляцувки? Чи може вам розповісти про перехід від АК до "істрєбітєльних батальйонів"?

Нижче не мої слова, а польського історика.

Польський історик Станіслав Ястшембський розповідає деякі деталі служби поляків у винищувальних батальйонах. Колишні вояки АК шукали різних способів, щоб уникнути арешту совєтськими органами. І така можливість появилася: влада видала розпорядження, що той, хто вступить до "стрибків", буде звільнений від служби у війську. "Це давало гарантію легального володіння зброєю і створювало умови для ефективнішого захисту родин від нападів бандерівців", – пише Ястшебський.

Я думаю, що ви не будете сперечатися із твердженням про те, що УПА – це армія. Підпільна армія Української Держави. Як і будь яка армія УПА мала усі класичні ознаки: Організаційна структура, Єдиноначальність і система командування, Дисципліна (карність), Військові статути і нормативна база, Система підготовки, Кадрова система, Система заохочень і відповідальності, Матеріально-технічне забезпечення і так далі.

Скажу вам як військовий, і це підтвердить кожен інший військовий, що накази у війську є надзвичайно важливими. Зараз коли немає окремого бойового розпорядження (т.зв. БРка), то вояк може відмовитися виконувати завдання.

Так само і тоді. В УПА. Дисципліна була дуже важлива. І якщо ви говорите про якісь організовані акції, котрі охоплювали дуже велику територію, то без наказу цього не могло відбутися.

Тому повторюю те, що написав у статті про нібито наказ Дмитра Клячківського.

Джерелознавчий аналіз (я і колеги його завжди проводимо) показує, що так звана "таємна директива" складається з окремих фрагментів різних документів, вирваних із контексту. Більше того, різні автори цитують цей "наказ" у різних редакціях, які суттєво відрізняються між собою, що ставить під сумнів його автентичність. Частина документів, на які посилаються прихильники цієї версії, взагалі відсутня в архівних справах. 

Див. детальніше: "Друже Рубан!" Використання фальсифікатів в дискусіях про Волинь

Слова Л. Адамського: "Наголос на формальних організаційних змінах (поява УГВР тощо) використовується, щоб послабити відповідальність ОУН(б) — спеціальні поблажливі критерії для "своєї" сторони, заперечення усталеного історіографічного поняття через суперечку про назву, і формалізм замість аналізу реальної тяглості політичного керівництва".

Відповідь. Вам уже на прикладах і фактах показали, що зміни українського визвольного руху після ІІІ Надзвичайного збору були аж ніяк не формальними, а скоріше екзистенційними. Хочете заперечити, то сядьте і напишіть наукову статтю – тоді поговоримо. Бо ось ці ваші пересмикування – це ніяка не наука, а забавки у соцмережах.

Про УГВР від істориків, котрі вивчали український визвольний рух.

Джон Армстронг

"Moreover, a new body, known as the Ukrainian Supreme Liberation Council (Ukraïns'ka Holovna Vyzvol'na Rada—UHVR) was formed and was declared open to all parties which accepted the aim of Ukrainian national independence."

"Крім того, було створено новий орган — Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка була оголошена відкритою для всіх партій, що визнавали мету української національної незалежності."

"Representatives of the Ukrainian revolutionary liberation forces, and various political groups from all the Ukrainian lands... have united in the Ukrainian Supreme Liberation Council."

"Представники українських революційних визвольних сил і різних політичних угруповань з усіх українських земель об'єдналися в Українській Головній Визвольній Раді." (див. детальніше John Alexander Armstrong. Ukrainian Nationalism)

Ярослав Грицак

11–15 липня 1944 р. біля с. Недільна в Самбірському районі Дрогобицької обл. відбувся установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР задумувалася як всеукраїнський провід повстанської боротьби. За своїм особовим складом вона представляла різні політичні сили з різних регіонів, які стояли на спільній платформі самостійності України. Осторонь залишилася ОУН-м, яка відмовилася брати участь у цій акції. Рада мала позапартійний, чи, вірніше кажучи, надпартійний характер (оскільки українські партії не діяли, то запрошення в участі в УГВР робилися не на партійній, а на індивідуальній основі). Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН або УПА було лише шестеро. Більшість (12 чол.) походила з Галичини, ще два члени УГВР представляли Волинь. Але президента УГВР Кирила Осьмака обрано із числа уродженців Східної України (6 чол.). (див. детальніше Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття).

Уявляєте Лукаше? І це не мої слова, а доволі відомих істориків. Хоча із Грицаком я багато у чому не погоджуюсь, але ось його цитата.

Слова Л. Адамського: "П'ять варіантів однієї проблеми: прирівнювання конфлікту до симетричного протистояння двох підпіль (Помилкова еквівалентність, перехід від заперечення наміру до слабшої тези про взаємні втрати, ігнорування структури насильства (синхронність, повторюваність, вибір жертв), штучне звуження поняття "координації" до існування єдиного письмового плану та аналіз лише політичної мети без розгляду ролі терору як інструменту її досягнення".

Відповідь. А от можна не сконструювати речення за допомогою штучного інтелекту?!?!?!?! Самі перечитайте, що ви написали і спробуйте написати це людською мовою.

Ось тут, спочатку напишіть нормально, які до мене претензії, а потім будемо говорити. Бо сісти і щось наклацати в чаті джпт – це не наукова розмова.

Слова Л. Адамського: "Порівняння з Житомирщиною ігнорує ключову відмінність — це не була спірна територія міжвоєнної Польші (хибна аналогія). Поодинокі факти (поляки в ОУН, локальна співпраця) узагальнюються до висновків про характер політики ОУН-УПА загалом (поспішне узагальнення).

Бірчак припускається методологічної підміни, ототожнюючи мету з наміром: замість досліджувати намір (dolus specialis) у контексті кримінального права, він фактично аналізує політичні цілі УПА, тим самим змішуючи дві різні категорії. Крім того, він помилково тлумачить формулювання Конвенції "знищити повністю або частково", оминаючи другу частину цієї дефініції, а також вироки міжнародних судів в аналогічних справах (наприклад щодо Сребрениці). Легітимна політична мета не виключає існування злочинного наміру щодо частини цивільного населення.

Документ з наказом Шухевича, який я тут публікую, для кожного спеціалісти з міжнародного права буде свідчити на користь того, що головного командувача УПА можна звинуватити у скоєнні геноциду."

Відповідь. Відповім одразу на два запитання.

1. Ви не опублікували жодного наказу Шухевича!!! Стверджуючи це – ви нахабно брешете!!!

2. Цитую свого товариша, побратима і юриста Сергія Рябенка. "У Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього "під геноцидом розуміються наступні дії, які вчинені з метою знищення, повністю або частково, будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої: а) убивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; с) умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення; d) заходи, що розраховані на запобігання дітонародженню у середовищі такої групи; е) примусова передача дітей з однієї людської групи до іншої". Аналогічне визначення міститься у статті 6 Римського статуту міжнародного кримінального суду.

Стаття 118 Кримінального кодексу Республіки Польща визначає геноцид як дії "з метою винищення повністю або частково національної, етнічної, расової, політичної, релігійної групи чи групи з певним світоглядом шляхом убивства або спричинення тяжкої шкоди здоров'ю особи, яка належить до такої групи"."

У версію "геноциду" не вписуються численні спроби представників ОУН і командирів УПА як на локальному, так і на найвищому рівні знайти порозуміння з керівництвом польського підпілля задля спільної боротьби проти німців та СРСР. Такі переговори в різних формах відбувались у 1942-1947 роках неодноразово. Часто в них брали участь люди, які ще нещодавно воювали один проти одного.

Є проблеми й з умислом. Попри багаторічні пошуки, документальних підтверджень існування в ОУН чи УПА наказу про поголовне винищення поляків не виявлено, а всі "цитати" з нього виявились фальшивками (детальніше про це писав вище).

3. І найосновніше. Чому я писав про Житомирщину. Виникає питання: чому територія вчинення "геноциду" обмежується лише Східними Кресами? Адже в сусідніх областях України – Житомирській, Хмельницькій (тоді Кам'янець-Подільській) і Вінницькій – теж було чимало етнічних поляків. Там діяли підпілля ОУН і загони УПА, надто ж "колаборантські формування". Якщо метою українців було винищити поляків, звідки така територіальна вибірковість? 

Відповідаючи на ХІ зауваження. Напишу наступне.

Я завжди про це говорив, і мене це досі вражає, що представники польського та українського підпілля, маючи ще дуже свіжі рани від конфлікту, робили спроби порозумітися, а також об'єднували свої сили для спільних акцій проти ворога – совєтів.

Якщо вони змогли зробити це тоді, то чому політики зараз використовують цей конфлікт для заробляння політичних балів і конфронтації між двома нашими народами? (риторичне питання, хоча я й сам знаю на нього відповідь).

Див. детальніше: Як поляки закликали українців миритися

****

На завершення. Певною мірою реагуючи на ось ці слова "завершення тексту переходом від аналізу минулого до обґрунтування сучасного символічного статусу УПА — що зраджує апологетичну функцію всього викладу". Хочу пояснити Л. Адамському одну просту річ, котрої він не хоче помічати.

Спадкоємність боротьби Українського війська. Якщо ми візьмемо лише ХХ століття, то це вояки Дієвої Армії УНР та УГА, бойовики УВО і підпільники ОУН, повстанці 20-30-их на території Великої України, вояки Карпатської Січі, вояки Української повстанської армії, дисиденти і власне зараз Сили оборони України.

Із 2022 року і до сьогодні я був на різних ділянках фронту: Донеччина, Харківщина, Сумщина, а потім знову Харківщина. Я бачив різних хлопців і дівчат у нашому війську, з різними професіями і вподобаннями. Я не буду перебільшувати, але думаю, що не злукавлю, якщо скажу, що для 30%, а може й більше боротьба, котру я перечислив вище – є символом і прикладом. Багато, хто воює з червоно-чорним прапорцем на плечі поруч із синьо-жовтим. У всіх нас є позивні, що доволі часто ми й прізвищ не знаємо. Свого часу один із офіцерів щиро думав, що моє прізвище "Клап". У нас, у СОУ є офіційне привітання "Слава Україні! Героям Слава!". Нашим маршем є "Зродились ми великої години", а молитвою і клятвою "Молитва українського націоналіста". Багато хто цікавиться і пізнає для себе таких постатей як Коновалець, Мельник, Бандера, Шухевич та інші.

І у мене заклик до розуміння та обережності. Адже для 300 тис. українських військових вищеперелічені речі є – символами та прикладами. Будьте обережні, коли у гонитві за політичними балами ви починаєте очорнювати наші символи…

П.С. Велике прохання до Л. Адамського припинити досліджувати історію, зокрема українського визвольного руху, та й польського також за допомогою штучного інтелекту. Вже як хочете щось написати, то сядьте, дослідіть і тоді видавайте щось у люди. Бо це справді дуже смішно і дивно водночас. А краще досліджуйте середньовіччя.