Огляд книжки Ервіна Роммеля "Піхота наступає"
"Завдяки обачності, чітким наказам, постійній турботі про довірених тобі людей, суворій вимогливості до себе і спільному життю в умовах, позбавлених зручностей, командир може дуже швидко завоювати довіру своїх підлеглих. Як тільки це стається, вояки йдуть за ним хоч у пекло."
Розпочну із фрази автора, котра є дуже вартісною: "Завдяки обачності, чітким наказам, постійній турботі про довірених тобі людей, суворій вимогливості до себе і спільному життю в умовах, позбавлених зручностей, командир може дуже швидко завоювати довіру своїх підлеглих. Як тільки це стається, вояки йдуть за ним хоч у пекло."
Це спогади лейтенанат, а згодом оберлейтенанта німецької армії про бої на фронтах Першої світової війни. Франція, Румунія та Італія. Саме тоді майбутній генерал-фельдмаршал проявив себе як дуже талановитий командир і виріс від командира взводу до командира половини батальйону, а згодом штабного офіцера.
У деяких моментах я справді дуже сильно переживав. Мабуть, тому, що ця книга написана військовим для тих, хто розуміє війну не лише з книжок. Коли сам маєш бойовий досвід, окремі епізоди сприймаються зовсім інакше.
Для прикладу, опис штурму укріплених позицій в Аргоннах (Франція). Роммель настільки детально й майстерно відтворює перебіг бою, що виникає відчуття, ніби сам спостерігаєш за ним із КСП. Попри те, що йдеться про 1915 рік.
Або ж операція із захоплення "червоноштанних" (так німці називали французів, через їхню уніформу) язиків у Вогезах. Планування і виконання - розкішні. Пройти три ряди колючого дроту. Двома штурмовими групами зняти дві СПшки, захопити в полон 11 французів і без втрат повернутися на свої позиції. Аплодую!
Звісно, у книжці багато бруду й жахів війни. Роммель описує епізод, коли позаду їхніх позицій розірвався снаряд, який підкинув тіло французького солдата, загиблого ще кілька місяців тому, і закинув його на дерево. Ця сцена одразу нагадала мені The Things They Carried Tim O'Brien про В'єтнам. Українською її видавали під назвами "Те, що вони несли", хоча варіант "Їхня ноша" — на мою думку, другий варіант звучить вдаліше.
Інший фрагмент. Роммель згадує, що тіл, які розкладалися на передовій, було так багато, що їх просто не встигали прибирати. Через це всюди роїлися мухи, які дошкуляли йому навіть у маленькому офіцерському укритті, розташованому приблизно на чотириметровій глибині.
Втім, найцікавіше те, що автор не робить із цих сцен головного акценту. Він пише як професійний військовий: фіксує побачене, але не затримується на ньому надовго. Після кількох речень про черговий жах війни він одразу повертається до розповіді про бій, маневри чи ухвалені рішення.
Румунія, осінь 1916 рік. Висота 1500 м. Хто бодай раз бував у горах і пробував розпалити жереб (альпійська сосна), той зрозуміє про що пише Роммель: "Усі спроби розпалити вогонь з гілок гірської сосни невдалі через дуже сильний дощ. Закутані в ковдри та плащ-намети, ми тремтимо від холоду, притуляючись один до одного. Щойно дощ трохи стихає, ми знову намагаємося розпалити вогонь. Проте мокрі гілки тільки димлять, не даючи ніякого тепла".
Бої за гору Кошна в Румунії у серпні 1917-го спочатку мали наступальний характер, а згодом переросли в оборонні, коли російсько-румунські війська здійснили прорив. У розпал цих боїв, станом на 18 серпня, Ервін Роммель продовжував командувати, попри поранення в плече, котре отримав тижнем раніше. За його власними спогадами, він сім днів поспіль залишався без сну, не полишаючи керівництва підрозділом. Це справді свідчить про його виняткову витривалість, особисту мужність і високі командирські якості.
Ну і окремо в книжці заслуговують на увагу події на Італійському фронті восени 1917 року — знаменитий наступ під Капоретто (Карфрайт). У результаті цього наступу італійська армія відступила більш ніж на сто кілометрів углиб власної території. Для нас ця операція особливо цікава тим, що на Італійському фронті воювала значна кількість українців у складі австро-угорської армії.
Власне, я вивчав бойовий і чисельний склад 14-ї армії, сформованої спеціально для цього наступу. Це були німецькі та австро-угорські війська, організовані в кілька оперативних груп. Якщо говорити про українців, то вони були представлені, зокрема, у групі Штайна, до складу якої входила 50-та піхотна дивізія. У ній перебували один батальйон 30-го піхотного полку зі Львова та один батальйон 80-го піхотного полку, також львівського. Крім того, українці були представлені й у групі Скотті, у складі 1-ї піхотної дивізії, де діяли один батальйон 66-го піхотного полку з Ужгорода та один батальйон 80-го піхотного полку зі Львова. (Львів та Ужгород - це ППД самих полків)
Про талант командира Роммеля красномовно свідчать наступні зведення.
"Узяття гори Матаюр відбулося через 52 години після початку наступу біля Тольмена. Майже безперервно протягом цих годин мої гірські стрільці були на передовій в авангарді Альпійського корпусу. При цьому вони (з важкими кулеметами на плечах) пройшли під час сходження 2400 метрів і 800 метрів під час спуску, подолавши загалом 18 кілометрів укріпленої, як гірська фортеця, ворожої території.
Протягом 28 годин слабка тактична група Роммеля розгромила один за одним п'ять свіжих італійських полків. Кількість полонених і трофеїв групи Роммеля становила 150 офіцерів, 9000 солдатів, 81 гармату".
***
Група Роммеля налічувала лише кілька рот з Вюртембергського гірського батальйону.
Тепер увага! Втрати групи Роммеля протягом трьох днів наступу були невеликі: шестеро загиблих, з них один офіцер, тридцятеро поранених, з них один офіцер.
Дуже цікаве у спогадах Роммеля для мене — це звісно й опис великих операцій, але й його спостереження за піхотним боєм, переміщенням підрозділів і тактикою малих груп. Читаючи ці сторінки, не раз ловив себе на думці: багато з того, про що він пише, мені доводилося бачити вже на сучасній війні. Хто воював — той зрозуміє.
Наприклад, Роммель описує переміщення піхоти населеним пунктом — наголошую, саме селом, а не містом. Ну і звісно, що це було до ери FPV. Підрозділ рухається двома групами вздовж дороги, а зброя постійно спрямована в бік будинків, звідки в будь-який момент може з'явитися противник. Єдина деталь, яка сьогодні вже втратила актуальність, — Роммель рекомендував тримати палець на спусковому гачку. Сучасні правила безпечного поводження зі зброєю цього не допускають, але сам принцип переміщення залишився напрочуд знайомим.
Не менш цікавою є історія з коригуванням артилерії. Сьогодні ми звикли до цифрових карт, "Кропиви", точних координат і швидкої передачі цілевказання через X та Y. На початку ХХ століття все було інакше: артилерійські спостерігачі визначали відстані, передавали орієнтири та умовні координати, після чого артилерія відкривала вогонь. Стара школа артилерії, коли треба було носити із собою кілька книжок.
Однак під час одного з боїв у Румунських Карпатах Роммель зіткнувся з проблемою — артилерійських спостерігачів у нього не було. Тоді він знайшов просте, але ефективне рішення: розграфив карту району бойових дій на квадрати й передавав артилеристам, по якому саме квадрату необхідно вести вогонь. Фактично це був принцип роботи "по квадратах", який добре знайомий і сучасному українському військовому.
Саме такі моменти роблять книгу Роммеля цінною. Це не просто мемуари чи опис кампаній Першої світової війни. Це своєрідний підручник війни першої половини ХХ століття. І водночас надзвичайно цікаво бачити, як окремі тактичні рішення, описані понад сто років тому, у тій чи іншій формі пережили свій час і знову знаходять застосування вже під час сучасної російсько-української війни.
