Величаве всенародне свято в честь поляглих у Раві Руській

Публікуємо зі збереженням стилістики мови, фрагмент статті невідомого автора (підписану ініціалами М. Х.) ізгазети "Діло" за 28 липня 1936 року. Автор детально описує перебіг посвячення пам’ятника на військовому секторі, де поховані вояки Української Галицької Армії у містечку Рава-Руська на Львівщині 26 липня 1936 року, 90 років тому.

 
Пам'ятник українцям, полеглим в Українсько-польській війні. Цвинтар Рави-Руської. Скульптор Сергій Литвиненко 

Загальні вражіння

Доїзджаємо до Рави Руської і з вікон вагону видно, що дорогами раз-ураз їдуть фіри з жінками, мужчинами, дітьми та молоддю, святочно в гарних народніх строях, або в гуньки одітими, а стежками, які виринають між збіжжем, поспішають теж масово люди до міста, немов на відпуст. До бадьорих, хоч утомлених важкою працею при жнивах селян усміхається золоте сонце з безхмарної блакиті неба, і пригріває так, немов би хотіло підогнати мандрівників. Спека і духота. На станції в Раві Руській голова філії Т-ва Охорони Воєнних Могил інж. В. Терпелюк витає двох делегатів з Виділу Головного Т-ва О. В. М. в особах секретаря О. Карпінського та члена Виділу інж. Я. Гузара і двох спеціяльних кореспондентів "Діла" та "Неділі", які приїхали теж на це свято. Увага приїзших звертається па відділ поліціянтів у повному озброєнні та в шоломах, що теж щойно приїхали на свято... аж зі Львова. Відділ 24-ох поліціянтів відмашеровує до міста, а на стації лишаються поліційні аґенти, теж зміцнені львівськими,які уважливо слідкують за приїзшими. 

По дорозі до міста стрічаєте щораз то більше селянської молоді, з припнятими жовто-блакитними стяжками на грудях. За хвилину з подвір'я повітової команди поліції вирушив на місто відділ новоприбувших поліціянтів, які перейшли вулицями до ринку в напрямі цвинтаря. 

У церкві

Зате поважний настрій українських мас лише збільшився і вони зі скупленим духом поспішали з усіх боків до церкви, де вже в год. 10-ій почалася торжественна Служба Божа, що її відправив о. дек. М. Дороцький з Потелич в асисті о. Заяця(Любича Князі) та о. Бахівського (Корчмин). Діяконувалио. Кулинич (Камінка Криве) та о. Дацько(Тенетиська). Співав селянський хор з Потеличпід управою п. Мастикаша. Просторий майдан коло церкви заповнили вщерть маси вірних, бо невелика церква, до того ще з руштуваннями в середині для маляря проф. Буцманюка, який її розмальовує, не могла помістити напливу вірних. Треба признати, що викінчений іконостас кисти покійного вже мистця Ю. Магалевського з розмальованою на зразок нашого старого церковного мистецтва частиною церкви над престолом може дійсно захопити кожного своєю гармонійною мистецькою цілістю. 

В церкві духота нестерпна, але ми сиділи терпеливо враз в обома львівськими делегатами в крилосі на церкві, до якої аж до кінця Служби Божої надходили церковні процесії з поблизьких сіл, майже всі з прегарно вишитими хоругвами. І так на це свято прибули церковні процесії з сіл: Потелич, Гребенного, Річок, Тенетиськ, Забір'я, Селиськ, Гійча і Голого Равського. Всеж треба признати, що хоч у церкві було повнісько людей, завдяки впорядчикам не було зовсім натовпу, ні замішання. Впорядчиками була студентська молодь з Равщини, побратими зі сокільських гнізд з Рави Руської, Річок, Дев'ятиру і Потелич та луговики в одностроях з КамінкиБоброїди. 

По Службі Божій точно в год. 12-ій вполудне стануло 18 священників під проводом о. сов. Щасного Раставецького (Гребенне) до панахиди перед символічною домовиною, уставленою на середині церкви перед тетраподом, яка вся потонула у вінках. На переді домовини виднів прегарний металевий вінок з дубового листя від Головного Т-ва О. В. М. у Львові. На широких жовто-блакитних стяжках цього вінка напис: Поляглим у Равщині Т-во О. В. М. у Львові. 

Збірна панахида за поляглих, жалібні пісні і відправа 18-ох священників під проводом старенького срібноволосого о. Раставецького залишили дійсно незатерте вражіння. Радісно було на душі, коли втомлені обличча вірних вслухувалися в кожне слово молитви і самі заносили горячі молитви за поляглих, між якими багато було мабуть з їх найближчих, які згинули геройською смертю під Равою Руською або таки на вулицях цього міста. Радісно було на душі, коли діти на жилавих руках батьків та матерей за прикладом  старших теж простягали рученята до "Бозі", а їхні очі світились дивним блеском. Дійсно незабутня картина!

Похід з процесіями

На жаль, повітове староство в Раві Руській рішенням з 23 липня ц. р. заборонило уладити похід та публичну збірку на кошти будови пам'ятника. Зате дозволило перейти церковним процесіям без зорганізованого походу з церкви на цвинтар, щоб там відслужити панахиду. Заборонило теж нести вінки з тризубами, з кільчастого дроту або ріжні транспаренти. Тому властиво зорганізованого походу не було. Пристосовуючись до виданого рішення староства, з під церкви вийшли точно в год. 12.20 вполудне делегації з вінцями. На самому переді несли оба львівські делегати п. О. Карпінський та інж. Я. Гузар дуже гарний вінок від Т-ва О. В. М. у Львові. За ними ступали повагом ще 223 делеґації з вінками з квітів, збіжжя, овочів, деревини і т. д. з написами від студентства в Равщині, від усіх установ і товариств у Раві Руській, далі з Жовкви, Яворова, Мостів Великих та від ріжних товариств з сіл Равщини з написами у честь поляглих. Звертало на себе увагу кілька великих вінків з гарно підібраними написами від націоналістичної молоді кількох сіл повіту. По дорозі на цвинтар прилучилося ще до походу понад 70 делеґацій з вінками, так, що всіх вінків на цвинтарі начислювали коло 300. За церковними процесіями ступало 22-ох священників під проводом двох деканів: равського о. М. Дороцького і немирівськото о. В. Гучка. Перед і за процесіями та духовенством ішли три хори, а саме з Потелич, Вербиці та Піддубець і трубна орхестра з Немирова (всі музиканти мали сині шаравари й вишивані сорочки) і вкінці маса народу, яка йшла здебільшачвірками так, що хідниками йшли лише ті, які спізнилися до церкви. Процесійний похід перейшов через ринок і попри костел на цвинтар. За процесіями йшло найменше 7000 людей. Вистане згадати, що коли священики дійшли двокільометровою дорогою з церкви на цвинтар в год. 1.40 пополудні і почали відправляти молитви біля пам'ятника, народ надходив ще на цвинтар майже до кінця свята. Всіх учасників начислюють до 10000 осіб.

На цвинтарі

Довкола трьох спільних могил, у яких спочиває понад 100 стрільців У. Г. А., обрамованих бетоном, з квітниками і з плитами з виритими роками 1918-1919 станули делегації з вінками, і впорядчики в чотирокутник, щоб ось так уможливити священникам посвятити величавий пам'ятник. Заслону з пам'ятника відкрив голова філії Т-ваО. В. М. у Раві Руській інж. В. Терпелюк, передав його в опіку греко-католицькому духовенству й церкві і попросив, щоб оо. декани зі священниками посвятили пам'ятник. Промова голови філії відпала, бо староство заборонило її виголосити.

Алєгорія України

З відслоненням пам'ятника багатотисячна маса народу мов зачарована вдивлялася у маєстатичну постать жінки (алєґорія України) з убитим стрільцем долота відомого нашого різьбаря С. Литвиненка. Це безумовно найкращий пам'ятник того різьбаря. На квадратовому цоколі, високому 3.30 м., широкому 2 м., який спочиває ще на двох сильних фундаментах, поміщена на верху група з двох осіб, скомпонованих у трикутнику. Перша з них – це сидяча постать жінки (алєгорія України), яка тримає на руках убитого стрільця. Лівою рукою пригортає голову стрільця до своїх грудей, правою міцно сперта на скелю. Голова жінки в гордому русі звернена на схід, з виразом неспожитої енергії в устах, болю, завзяття й одночасно рішучости в очах. Голова і шия жінки накрита немов наміткою жінок із заліщицького повіту, яка нагадує скоріше княжий діядем. Ціла постать жінки в стилізованому українському одязі. Різким контрастом до енергійної постаті жінки є фігура стрільця, у стрілецькому однострою, повна безладу і знесилення. У стрільця дійсно гарна мужеська голова, яка усіми своїми рисами висловлює стоїчний спокій після совісного сповнення свого найбільшого обов'язку.

Цілий матеріал цього маєстатичного пам'ятника, високого на 5 метрів, це штучний масивний, сильний та ефектовний граніт. Обі постаті і долішні фундаменти шліфовані, середня частина - цокілнасікана. Робить вражіння природньої скелі. За дійсно мистецьку працю при будові цього пам'ятника поляглим, яка тревала 5 місяців, ґратулювали сердечно мистцеві різьбареві С. Литвиненкові численні інтелігенти та священники. Комітет вдоволений теж, що вибрав саме цей проект зпоміж 5-ох інших проектів цього мистця. 

На пам'ятнику вгорі видніють вириті золотими буквами такі слова св. Євангелія:"Більшої любови немає, як хто життя своє віддасть за друзів своїх".

По середині цокала напис: Поляглим 1914-1920, Громадяни Равщини, філія Т-ва О. В. М. Після посвячення пам'ятника о. дек. Дороцький перебрав пам'ятник в опіку греко-кат. духовенства і візвав вірних до однохвилинної мовчанки-присяги, якщо "хочуть вольної волі". І впали всі на коліна, простягаючи руки до неба. 

По панахиді виголосив ще о. О. Кульчицький проповідь про культ поляглих, орхестра відограла національний гимн, делегації поскладали вінки на спільних могилах, а хор з Вербиці відспівав ще декілька пісень. 

Безумовно душею здвигнення прегарного пам'ятника і підготовки цього успішного свята були: інж. В. Терпелюк та дир. Ст. Совик, голова та секретар філії Т-ва О.В.М. у Раві Руській. На секретареві спочивав на святі ввесь нагляд над збереженням ладу. Тепер слово за установами й організаціями Рави Руської й повіту, які повинні виявити подяку ініціаторам та невтомним робітникам при виконанні цього діла, таким чином, що більшими грошевими датками допоможуть філії Т-ва О.В.М. сплатити майже ще половину довгу за пам'ятник. 

В год. 3.30 пополудні скінчилося свято і присутні підбадьорені  на дусі розійшлися спокійно до дому.

По дорозі з цвинтаря поліція арештувала трьох членів хору. Причина арештування невідома.

 М. X.

***

Кілька уточнень і коментарів до поданого вище, оригінального тексту, для кращого розуміння сучасними читачами.

Філія Товариства охорони воєнних могил у Раві-Руській активно почала діяти з 1928 року (ТОВМ засноване 2 травня 1927 року у Львові). Згідно з архівними звітами, станом на 1931 рік, філія мала 44 члени та системно опікувалася трьома українськими військовими похованнями у Равському повіті. Довголітнім головою філії був місцевий інженер-землемір Василь Терпелюк, секретарем Степан Совик.

Перші поховання українських вояків на міському цвинтарі Рави-Руської відбулися ще під час боїв за місто у листопаді 1918 року та пізніших боїв у тій околиці 6-тої Равської та Угнівської бригад УГА з польською армією. Ймовірно, сюди також здійснювалися пізніші перезахоронення останків українських вояків в рамках комасаційних заходів польської влади наприкінці 1920-их років. За переказами, загалом в межах військового сектора, у трьох братських могилах поховано понад 100 стрільців і старшин УГА.

Першим суттєвим кроком місцевої філії ТОВМ для впорядкування могил у Раві-Руській, стало обрамлення їх бетоном у 1932 році, що фактично візуально зафіксувало цей військовий сектор. Бетонне обрамлення було приблизно 50 см висотою, почленоване невеликими стовпцями-пілонами.

 
Фото з журналу "Літопис Червоної калини", ч. 6 за червень 1932 року

Фактично тоді ж виникла ідея будівництва пам'ятника в честь поляглих, на Загальних зборах філії ТОВМ у Раві Руській 18 червня 1933 року було оголошено про те, що зібрано 1 тис. злотих на ту ціль. У січні 1936 року у пресі з'явилися повідомлення про те, що "… проєкт будови пам'ятника поляглим у Раві Руській вже затверджено і з весною відомий артист-різьбар Сергій Литвиненко зі Львова розпічне його будову."

 
Листівка-цеголка для збору коштів на будівництво пам'ятника (приватна колекція)

Проєкт був затверджений, але з суттєвими поправками. Зокрема, влада заборонила розміщення на пам'ятнику зображення Хреста УГА (офіційної військової, пропам'ятної відзнаки вояків Української Галицької Армії). Також Сергій Литвиненко був змушений змінити дати на пам'ятнику, з передбачених проєктом "1918-1919", на "1914-1920", фактично розширити часові межі на всю ПСВ, поза час польсько-української війни. 

 
Сергій Литвиненко

Впродовж 1932-36 років активно проводився збір коштів, передбачений проєктом кошторис складав понад 4500 злотих. Проводилися збірки на різноманітних імпрезах  українських товариств у Раві-Руській і селах повіту. У пресі публікувалися заклики до ширшої української громадськості з проханнями складати пожертви на будівництво пам'ятника. Окремий комітет для збору коштів був створений у США, серед емігрантів, що походили з Равщини. Філія ТОВМ у своїх повідомленнях зазначала, що "Вп. Громадяни й Установи, які зложать на будову пам'ятника квоту 25 зол., будуть іменовані фундаторами пам'ятника, а ті, що зложать 10 зол., будуть іменовані почесними членами комітету будови пам'ятника. Фундатори відзначені будуть почесними грамотами, почесні члени відповідними жетонами." 

Сума була великою, реальний кошторис ще зріс у процесі будови, тому на момент посвячення пам'ятника було зібрано трохи більше половини необхідної суми. Тут подивляє жертовність філії ТОВМ, будівельного комітету і самого Сергія Литвиненка, який, попри брак коштів на гонорар, послідовно втілював проєкт, встиг його завершити вчасно і якісно.

 
Фрагмент моделі пам'ятника,ілюстрація з монографії "Сергій Литвиненко. Скульптор", під заг. ред. С. Гординського,  Нью-Йорк, 1954 р.

Виразною особливістю пам'ятника є використання і переосмислення автором сюжету Пієта (від італ. pietà - милосердя, співчуття) - це традиційний іконографічний сюжет у сакральному мистецтві, що зображує Діву Марію, яка оплакує знятого з хреста Ісуса Христа, тримаючи його мертве тіло на своїх колінах.Еталон створив Мікеланджело Буонарроті у 1498–1499 роках. Його Пієта у Ватикані - це гімн гармонії. Замість страждань митець зобразив Матір Божу юною, спокійною та умиротвореною, яка приймає трагедію як частину вищого задуму і місії свого сина.

 
Історичне фото пам'ятника, 1936 рік, ілюстрація з монографії "Сергій Литвиненко. Скульптор", під заг. ред. С. Гординського,  Нью-Йорк, 1954 р.

У європейській мілітарній та меморіальній архітектурі сюжет "Пієта" вперше масово та системно почали використовувати одразу після завершення Першої світової війни (у 1920-1930-х роках). До цього часу військові монументи Європи частіше прославляли тріумф, імператорів, генералів або уособлювали перемогу. Трагедія Великої війни з її колосальними людськими втратами повністю змінила європейську меморіальну культуру - фокус змістився з "абстрактної перемоги" на особисте горе, скорботу за загиблими та усвідомлення ціни війни.

Тобто у Раві-Руській маємо приклад художнього твору Сергія Литвиненка, створеного у 1936 році, який цілком відповідав духу повоєнного формування військово-меморіальної культури у європейському контексті.

 
Історичне фото освячення пам'ятника, 26 липня 1936 рік, з публічного допису у соцмережі Facebook на сторінці "Тихон Лещук. Легенда мого життя" 

У совєтських військово-меморіальних практиках цей сюжет вперше з'являється щойно у 1960-их роках …

У час новітньої великої війни за Незалежність України, знову вчитуємося у слова тієї газетної статті 90-літньої давнини, разом з учасниками посвячення величавого пам'ятника на могилах стрільців і старшин УГА, переживаємо гордість за покоління наших попередників. Наших воїнів, наших свідомих і жертовних громадян, які у значно важчих обставинах, після поразки у Визвольних змаганнях, фактично в умовах окупації, знаходили способи гідно вшановувати своїх полеглих, вірили, що їх жертва не була марною, але дасть плоди, дасть нам твердий ґрунт і силу у нинішній боротьбі.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.