Про співпрацю Радянського Союзу та нацистської Німеччини
Палінгенетичний міф, тобто міф про національне відродження після нібито історичного занепаду, був визначений як характерна складова ідеологічного виміру фашистських держав минулого. Спробуємо повернутися до складних та не менш трагічних подій перших років Другої світової війни та оцінити ті факти німецько-радянської співпраці, про які вперто намагаються забути наші північні та східні сусіди.
Сьогодні ця тема викликає гострі дискусії у російських історіографічних та пропагандистських колах. Факти та масштаби співпраці часто викривлюються, тоді як у російському та білоруському суспільних і політичних дискурсах зберігаються спрощені наративи, які зводять історію Другої світової війни до періоду після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року.
Натомість визнаний початок Другої світової війни, а саме 1 вересня 1939 року, свідомо викреслюється з історичної свідомості, адже містить факти, що не узгоджуються з ідеологічно сформованими тезами про одноосібну перемогу СРСР над нацизмом. Водночас ці тези лягають в основу пропагандистських висловлювань, які систематично транслювалися й транслюються щодо держав Балтії, Польщі, України тощо. Це явище доволі влучно охарактеризовано саркастичним висловлюванням "переможництво" або російською "победобесие".
З іншого боку, варто зазначити, що наведений приклад російської політики пам'яті слугує інструментом консолідації суспільства перед зовнішньополітичними викликами, а як наслідок, вважається характерною рисою багатьох автократичних режимів. Палінгенетичний міф, тобто міф про національне відродження після нібито історичного занепаду, був визначений як характерна складова ідеологічного виміру фашистських держав минулого. У межах короткого огляду спробуємо повернутися до складних та не менш трагічних подій перших років Другої світової війни та оцінити ті факти німецько-радянської співпраці, про які вперто намагаються забути наші північні та східні сусіди.
1. Ресурси та їх значення
Поява та вдосконалення нових видів озброєння, передусім танків, літаків, кулеметів, бронепоїздів тощо, а також поява нових оперативно-стратегічних концепцій поставили закономірне питання про ресурси як ключовий чинник для створення та утримання військової потуги держави.
У реаліях становлення механізованої війни головний ресурс промислового XIX століття — вугілля поступово втратив роль визначального військово-стратегічного ресурсу, тоді як дедалі більшого значення набували нафта та каучук.
Без палива не заведеться танк, не поїде автомобіль, не полетить літак та не рушить корабель. Цінність нафти була усвідомлена ще під час Першої світової війни, тож не дивно, що на Паризькій конференції 1919 року британські представники наполегливо домагалися включення низки близькосхідних територій у підмандатні утворення.
Світові колоніальні держави масштабували власні пошуки нового стратегічного ресурсу, поступово розширюючи нафтопереробний сегмент. Новоутворена та жагаюча реваншу нацистська Німеччина не залишилася осторонь, однак через втрату колоній та накладені обмеження не мала змоги забезпечити себе достатньою кількістю нафти. У міжвоєнний період нафта імпортувалася переважно з Нідерландської Вест-Індії, США, Нідерландської Індії (нині Індонезія), Мексики та Ірану, тоді як СРСР залишався менш помітним постачальником. У 1938 році споживання нафти та нафтопродуктів у Німеччині сягнуло 7,117 млн тонн.
Авторитетна праця Інституту економіки у Кілі "Забезпечення Великонімеччини та Континентальної Європи виробами мінерального масла під час військових дій 1940" наводить чимало цінних даних, що дозволяють стверджувати, що власне німецькі джерела не містили достатньої кількості сировини. Потреба в імпорті станом на 1938 рік сягнула 5,107 млн тонн (72%), тоді як залишкові 28% містили синтетичні палива та власний видобуток.
Коли німецькі війська перетнули кордони Польщі, світ увійшов у вир Другої світової війни. І хоча ця війна була війною механізованих з'єднань, великих армій та безпрецедентної взаємодії видів військ, деякі держави відповідно до власного досвіду Першої світової війни, значною мірою спиралися на сформовані тоді уявлення про ведення війни. Мова передусім про Велику Британію та Францію, які, пам'ятаючи масштабні бої та колосальні втрати Першої світової війни, прагнули уникнути повторення подібного сценарію. Крім цього, значну роль у французькому підході відіграло міжвоєнне військово-теоретичне мислення, сформоване під впливом досвіду позиційної війни 1914–1918 років.
Так чи інакше, ці фактори у сукупності призвели до формування військової стратегії союзників, німецького зовнішньополітичного вектору та, безперечно, вирішили долю низки європейських держав.
Британське керівництво не бажало повторення позиційної війни, а отже, посилаючись на досвід Першої світової війни, розглядало застосування морської блокади німецьких портів як ключового інструменту протистояння. Блокада означала б відрізання від світових постачальників, що поставило б німецький імпорт нафти під серйозну загрозу. Ба більше, автори вищезгаданої праці пророкували критичне зниження імпорту до 1,0–1,3 млн тонн, що складало лише 20–25% від довоєнного рівня.
Ці обставини кардинально змінили погляд авторів документа та німецького керівництва на Схід. Радянський Союз, за оцінками німецьких економістів, був найважливішим нафтовим резервом. Саме на нього в умовах блокади було запропоновано переорієнтувати більшу частину німецького імпорту. "Якщо Радянський Союз захоче надати Великонімеччині військово-економічну підтримку, — писали автори, — то збільшення експорту є цілком можливим, зважаючи на наявні виробничі можливості та необхідні масштаби. Так, додатковий експорт у розмірі 1 млн тонн становив би лише 3–4% від загального видобутку — обсяг, який можна було б компенсувати або скороченням внутрішнього споживання, або збільшенням видобутку на цей незначний відсоток".
Ще одним ключовим джерелом нафти була Румунія. Лише за 1938 рік з країни було імпортовано 912 тис. тонн, що склало 17,8% німецького імпорту. Румунія знаходилася на Сході Європи, отож була менш вразливою до блокади.
Також варто зауважити, що нафту з Румунії та СРСР імпортували й нейтральні держави Європи, зокрема Швеція, Італія та Балканські держави. За німецькими оцінками, дві держави постачали близько 2,0 млн тонн до нейтральних держав та ще від 1,0 до 1,5 млн тонн до ворожих держав, тобто союзників. Якщо скласти усі показники разом із загальним імпортом у Німеччину, що склав ≈1,1 млн тонн, вийде від 4,1 до 4,6 млн тонн, що й мало покривати створений дефіцит.
Для цього на думку авторів праці мала здійснюватися переорієнтація імпорту нейтральних держав на західні заокеанські держави. Для цього використовувалися двосторонні угоди, бартерні поставки (зброя та промислові товари в обмін на сировину), дипломатичний тиск тощо.
Хоча цей гарний економічний план мав добре побудовану основу, у повній мірі реалізувати його не вдалося. Важливою проблемою залишалася відсутність відповідної логістики. У випадку з Румунією рішення було універсальним, адже поставки здійснювалися через Дунай. Хоча через річку проходило до 20% усього румунського експорту, очевидна небезпека постачання через порт Констанца до італійського Трієста збільшила використання річкового маршруту.
У випадку з Радянським Союзом, більша частина експорту якого проходила через кавказькі нафтопроводи до портів Туапсе та Батумі, ситуація була складнішою. Нестабільність східного Середземномор'я так само могла бути потенційною загрозою, тож розглядалося два основних альтернативних шляхи. Першим було перевезення нафти внутрішніми водними шляхами СРСР до Ленінграда й Балтійським морем до Німеччини.
Однак пропускна здатність застарілих каналів на Волзі була низькою. Інший варіант полягав у залізничній лінії Одеса — Жмеринка — Львів — Краків — Верхня Сілезія. Однак через два різних типи залізниці мало відбуватися постійне перезавантаження вагонів, що зменшувало пропускну здатність.
Існував і третій варіант: СРСР — Дунай — Німеччина. Однак головною проблемою залишалося вже значне перевантаження маршруту румунським експортом.
Отже, як бачимо, критична ситуація, що виникла внаслідок британської блокади, призвела до серйозної німецької зацікавленості у радянських ресурсах.
Продовження політичного та економічного зближення, розпочатого ще у серпневі дні 1939 року, призвело до підписання німецько-радянського кредитного договору, в рамках якого до Німеччини було поставлено близько 140–150 тис. тонн нафтопродуктів. Ця сума більша за поставки 1938 року, однак удвічі менша за поставки 1937 року.
Наступним етапом німецько-радянських торгових відносин стало підписання лютневої угоди про постачання 1940 року.
Одним із положень угоди було передбачено 900 тис. тонн нафтопродуктів, що включали сиру нафту, нафтопереробні та мастильні масла, автомобільний та авіаційний бензин на суму близько 115 млн рейхсмарок. Слід зазначити, що всі німецько-радянські торгові угоди за своєю суттю мали бартерний характер (принцип взаємних компенсацій).
Попри те, що поставки в рамках угоди з обох сторін відбувалися не настільки активно та мали певні суперечності, за 1 календарний рік — з 11 лютого 1940 до 11 лютого 1941 року — з СРСР до Німеччини було поставлено 721,8 тис. тонн нафтопродуктів, серед яких, зокрема, автомобільний бензин займав 138 тис. тонн, а дизельне паливо — 273 тис. тонн. У період з 11 лютого 1941 року до 22 червня 1941 року дослідники наводять цифру у 220,5 тис. тонн нафтопродуктів. Отже, разом за термін дії угоди було поставлено близько 942,3 тис. тонн.
Тож загальна кількість нафтопродуктів, поставлених з СРСР до Рейху в рамках двох угод, сягнула близько 1,1 млн тонн. Чи перевершує ця цифра поставки у попередні роки?
Повертаючись до вже цитованої праці Інституту економіки у Кілі, знаходимо цікаві статистичні дані за 1937–1938 роки: 302 тис. тонн поставлено у 1937 та 79 тис. тонн у 1938 роках, що разом складає 381 тис. тонн. Проводячи математичні розрахунки, дійдемо висновку, що постачання відповідно підписаним угодам на 189% перевищило постачання в рамках звичайної торгівлі за два останніх роки.
Постачання нафти відбувалося передусім через Чорне море та радянські територіальні води. Використовувалася й річкова система, хоча вона не мала визначальної ролі. Як приклад — Дніпровсько-Бузький канал, що був побудований у XVIII столітті та відновлений після приєднання Західної Білорусі до СРСР у 1939 році. Як повідомляє доповідна записка відділу "Іноземні армії Сходу" Генерального штабу сухопутних сил Німеччини "Радянська Росія" від 20 грудня 1940 року:
"На щойно введеному в експлуатацію на початку серпня Дніпровсько-Бузькому каналі з 1 жовтня 1940 року розпочалися перевезення нафти з СРСР до Рейху. Транспортування здійснюється на новозбудованих нафтових танкерах через Херсон і Київ. Вони прямують водним шляхом до радянської портової залізничної станції Сабинка (поблизу Бреста), де розвантаження відбувається у залізничні цистерни. Із залізничного вузлового пункту Тересполь нафта перевантажується у німецькі цистерни. У жовтні 1940 року через Дніпровсько-Бузький канал було ввезено майже 3 000 тонн гасу та нафти".
Попри те, що Німеччина не отримала більшої кількості нафтопродуктів, поставлена сировина, безперечно, певною мірою покращила німецьке становище. Тож неважко збагнути, чому на Верховній раді союзників у Лондоні наприкінці березня 1940 року голосно звучали французькі пропозиції бомбардувати нафтові родовища Кавказу. Однак, як визнав міністр закордонних справ Великої Британії лорд Галіфакс: "Британці вважали нерозумним тоді ображати Росію і, можливо, схилити її до активної участі у війні на боці Німеччини, оскільки існував шанс зірвати російсько-німецьке зближення".
В іншому ж слід запитати: а чому ж СРСР із надзвичайно сильними антинацистськими настроями у пресі, палким бажанням громити нацистів на Московських переговорах із Францією та Великою Британією, захищати Чехословаччину тощо так раптом став чи не головною ресурсною базою для ідеологічного противника? Або ж, коли мова йшла про власну вигоду та невдалі переговори, уся комуністична пропаганда відійшла на другий ряд? Питання риторичне.
Наведемо ще один коротенький та доволі показовий випадок. Другим за стратегічним значенням ресурсом для Німеччини була залізна руда. Вона не менш важлива для виготовлення танків, стрілецької зброї, артилерії, двигунів тощо. А головне, що її об'єднує з нафтою, — це наявність схожого дефіциту. Однак, на відміну від нафти, майже 50% усього німецького імпорту йшло з майже сусідньої європейської держави — Швеції. Якщо звернемося до іншої ґрунтовної праці Інституту економіки у Кілі "Забезпечення Великонімецького Рейху залізною рудою в умовах поточних військових конфліктів", то дізнаємося, що лише за один 1938 рік зі Швеції було імпортовано 9,610 млн тонн, що склало 42,2% від загального імпорту. Руда доставлялася через норвезький Нарвік та порти Швеції на Балтійському морі.
Ці стратегічні ланцюги постачання аналогічно не узгоджувалися з британською блокадою, а отже, мали бути перервані. Для цього союзники вирішили розглянути Радянсько-фінську війну, що розпочалася 30 листопада 1939 року, як привід до висадки у Скандинавії. Розроблений план "R 4" передбачав захоплення ключових портів Норвегії та Швеції, тоді як операція "Вілфред" — встановлення мінних полів у фіордах, важливих для транспортування руди. Вдруге західні держави звернулися до Скандинавського простору як інструменту протистояння Німеччині.
Однак британську допомогу Фінляндії, а разом із тим і інтервенцію, значно обмежували географія та нейтралітет обох держав. Завершення війни з Фінляндією у березні 1940 року, як згадував посол США у Британії Джозеф Патрік Кеннеді: "Стало не просто важким ударом по престижу союзників — він [мир — авт.] змусив їх повністю переглянути свої плани наступу проти Німеччини... Однак підписання миру з Фінляндією позбавило союзників можливості використати допомогу їй як привід для захоплення норвезьких портів".
У поточній ситуації стратегічне мислення Адольфа Гітлера змінювалося як під впливом видних службовців Крігсмаріне, так і під впливом зустрічі з представником норвезької п'ятої колони Квіслінгом.
Отже, робимо висновок, що німецькі ланцюги постачання знаходилися під загрозою з боку союзників (останні не відмовилися від планів висадки та мінування). Як наслідок, німці розпочали планування власної операції — "Weserübung", що полягала у захопленні Данії та Норвегії.
У свою чергу, СРСР у рамках уже згаданої угоди про постачання 1940 року був зобов'язаний поставити 600 000 тонн залізної руди. Це було реалізовано. Хоча шведська руда була більш значущою, тоді як радянська була частиною ширшого пакета сировини.
Також слід зазначити, що СРСР, окрім залізної руди та нафти, постачав до Німеччини ще більше ресурсів, зокрема лісоматеріали, зерно (фуражне та продовольче), марганцеву руду, бавовну, хромову руду тощо.
2. Пакт Молотова-Ріббентропа та війна у Польщі
Ця тема обговорюється роками, та, як показують численні наукові праці, велика кількість дослідників є одностайними у цьому питанні. Іншу ж позицію займають російські історіографічні кола, що під впливом ідей ревізіонізму усіляко заперечують союзницькі контакти між СРСР та Німеччиною.
Хоча сам пакт терміном на 10 років не викликав особливого здивування поряд із дійсно звичаєвими для того часу двосторонніми пактами про ненапад, на переговорах у Москві Молотов та Ріббентроп сміливо ділили величезні шматки Європи, говорячи про "сфери впливу", у рамках яких кожна зі сторін обирала країну, в якій збиралася панувати.
Так, до німецької зони відносилася Західна Польща з кордонами вздовж Нареву, Вісли та Сяну, а також Литва, тоді як до радянської зони — Фінляндія, Естонія, Латвія, Східна Польща та Бессарабія. Саме цей випадок, на думку британського історика Лоуренса Ріса, продемонстрував бандитську ментальність обох сторін. Без перебільшення, цей пакт вирішував долі цілих народів, які 20 років тому вибороли власну свободу в більшовиків, однак невдовзі схилили голову перед фактом окупації.
І хоча в російських ревізіоністських колах побутує припущення, що подібного протоколу ніколи не існувало, а наявний оригінал — це лише щось на кшталт "ґебельсівської фальшивки" (як у випадку з Катинню), послідовність та брутальність радянської експансії не залишає сумнівів.
Вторгнення до Польщі аж ніяк не було випадковим збігом обставин, а чітко спланованим заходом із чітко окресленими новими кордонами. Хоча Радянський Союз не розпочав вторгнення 1 вересня разом із нацистами, така позиція знаходить пояснення у розмові між німецьким послом Вернером Шуленбургом та Молотовим у Москві. Тоді, за повідомленням Шуленбурга, Молотов зізнався, що вторгнення затягується через побоювання дипломатичних наслідків.
Тому СРСР має використати момент, поки польська держава розпадеться, аби виступити перед світом як "визволитель братніх народів", тобто українців та білорусів. Окрім цього, Молотов зазначав, що надто ранній виступ може виставити Радянський Союз агресором.
Тобто фактично Молотов власноруч визнав, що пропагандистський зміст радянської ноти, яка буде передана наступного ранку польському послу у Москві, носив легітимізуючий характер для радянської агресії у Польщі.
Звернімо увагу й на те, що під час польської кампанії Вермахту німецькі війська захопили частину Люблінського та Варшавського воєводств, що входили до складу радянської зони. Тому один із секретних протоколів договору про Дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною від 28 вересня 1939 року зафіксував передачу Литви у радянську зону впливу в обмін на території у Польщі. Новий кордон було визначено вздовж Піси, Нареву, Західного Бугу та Сяну.
Як бачимо, визначені секретним протоколом сфери фігурують й в інших дотичних матеріалах.
Радянська експансія у Фінляндії та країнах Балтії аналогічно відповідала проведеним кордонам. Нав'язування т. зв. договорів про взаємодопомогу Естонії, Латвії та Литві стало першим етапом до реалізації окупації цих держав. Як вдало висловився естонський капітан армії та публіцист Арнольд Пурре: "На підставі цього пакту СРСР ввів свої війська вглиб Естонії як "троянського коня", і таким чином Естонія виявилася раптово окупованою та позбавленою можливості до захисту".
Привід до початку порушення суверенітету Естонії та нав'язування договорів про взаємодопомогу був надзвичайно дивним з огляду на заявлений характер радянського вторгнення до Польщі. Наприкінці вересня 1939 року польський підводний човен "Orzeł" покинув польське узбережжя та прибув до Таллінна, де естонська варта здійснила спробу інтернування. Однак човен утік, висадивши естонську варту у Швеції. Після цього й відбулося стрімке загострення відносин країни з СРСР.
Однак виникає цілком закономірне питання: якщо ніякої війни з Польщею не було, а лише "захист братніх народів", то чому польський човен перетворився на ворожий, а за провал його інтернування балтійські держави були визнані нездатними захистити підходи до радянського узбережжя? Чи війна все ж була?
Червень-липень 1940 року стали часом неповернення для трьох Балтійських держав. Радянські провокативні акції на кордоні Латвії та звинувачення у підготовці антирадянського виступу щодо Естонії призвели до формування та висунення ультиматумів, що полягали у введенні більшої кількості військ та формуванні "дружніх до СРСР урядів". У подальшому радянський репресивний апарат поширився на усі слої населення призвівши до червневих депортацій 1941 року та розстрілів у в'язницях.
Війна з Фінляндією — ще цікавіша, адже її виправдання таке ж безглузде, як і німецьке у Польщі. Глейвіцький та Майнільський інциденти дуже показові у питанні про легітимізацію агресії. Щоправда, історики дискутують десятиліттями про те, хто стріляв у Майнілі та чи були постріли, однак наприкінці листопада 1939 року Молотову не склало труднощів остаточно визначити Фінляндію винною та розірвати пакт про ненапад, що діяв до 1945 року.
У подальшому аналіз радянської історіографії показує, що Фінляндія розглядалася як серйозна загроза, адже активно підтримувалася США та Великою Британією, а отже, здійснювала прикордонні інциденти. Щоправда, жодної допомоги та гарантій безпеки станом на кінець листопада 1939 року не існувало — перші кредити від США були надані аж у січні 1940 року.
Як правило, держави не обирають зовнішньополітичний курс без реальних підстав, тож домисли радянської історіографії є вкрай сумнівними.
Бойові дії у Польщі продемонстрували також теплі німецько-радянські контакти. 17 вересня 1939 року групами армій "Північ" та "Південь" була отримана телеграма, що містила інструкції щодо взаємодії та організації зустрічей німецьких та радянських військових на демаркаційній лінії.
Зокрема, цей офіційний формуляр містив таку інструкцію привітання:
"Німецька армія вітає радянські війська. Як солдати, ми висловлюємо бажання підтримувати добрі взаємини із солдатами Радянського Союзу, добрі товариські взаємини. Російський солдат завжди користувався в нас високою повагою. Це повинно залишатися чинним і надалі".
Це повідомлення мало бути передане у письмовій або усній формі німецьким офіцером до рівня батальйону включно.
Аналіз німецької військової документації чітко демонструє повне розуміння існування лінії розмежування, необхідності передачі захоплених територій радянської зони тощо. Наведу декілька показових витягів:
"Група армій "Північ" забезпечує, щоб 3-тя армія із залученням частини своєї артилерії, на вимогу Групи армій "Південь", підтримала підготовчий артилерійський вогонь проти Варшави зі східного берега. В іншому Група армій "Північ" здійснює всі підготовчі заходи для переправи 3-ї армії через Буг і Нарев відповідно до німецько-радянських домовленостей".
а) Львів має бути якомога швидше переданий радянській стороні, а німецькі війська мають бути відведені на захід.
б) Встановлена тепер разом із радянською стороною демаркаційна лінія, приблизно по річках Піса — Нарев — Вісла — Сян до Перемишля — Ужоцького перевалу, має бути якнайшвидше оприлюднена, а війська повинні негайно розпочати організований відхід до демаркаційної лінії.
У районі Львова розпочато заміну німецьких підрозділів радянськими, які, зі свого боку, мають намір атакувати місто. Армія розпочала відхід на захід і насамперед забезпечує евакуацію трофейного майна та виведення військовополонених.
1-ша гірсько-піхотна дивізія Вермахту отримала телефонний наказ корпусу від 20 вересня, що передбачав відхід дивізії до району Городка-Ягеллонського. Опівночі був підготовлений відповідний дивізійний наказ на відступ зі Львова, який був переданий військам о 02:45 21 вересня.
В іншому у німецьких записах зустрічається інформація про зустріч біля Бреста 22-23 вересня. Польські захисники фортеці відчайдушно оборонялися, однак на той момент місто було приречене. З цього починається чергова академічна дискусія. Чи справді був парад радянських та німецьких частин у Бресті?
Відповідь на це питання знаходиться як мінімум у двох важливих свідченнях безпосередніх учасників подій – класика німецької танкової війни Гайнца Гудеріана та комбрига Сергія Кривошеїна. Однак заяви сучасних російських медійних пропагандистів, зокрема Володимира Мединського, наголошують на тому, що це лише популярний міф, який виник завдяки кінематографу.
Також для тих, хто вважає мемуари неправдивою белетристикою, пропоную ознайомитися з оперативним документом 19-го армійського корпусу від 21.09.1939 року: "Брест, включно із цитаделлю, 22.09 о 15:00 буде урочисто передане шляхом проведення параду військ німецьких та радянсько-російських частин перед обома командувачами та шляхом обміну прапорами".
Підтвердження цих урочистостей знаходимо і у щоденнику Верховного командування Вермахту (нім. OKW): "Радянській стороні було передано 11 000 військовополонених, транспортування яких не було можливим. Місто та цитадель Брест 23.09 були урочисто передані радянській армії".
У розпорядженні істориків також наявна чимала кількість сумісних фотографій німецьких та радянських солдатів і офіцерів. Зокрема у Любліні, Львові, Городку-Ягеллонському, Бресті, Дрогобичі, Гродно тощо.
Ще одним цікавим випадком німецько-радянської координації став запис у журналі Вищого командування Армії від 26 вересня 1939 року. Виявляється, о 01:00 Гітлер зателефонував Ріттмейстеру Ліппольду з 1-го армійського корпусу та наказав із 05:00 до 08:00 запровадити режим припинення вогню на всьому фронті перед Варшавою.
Цей наказ було також віддано 8-й армії та групі армій "Південь".
"Перевірка в групі армій "Південь" показала, що там про це нічого не знають. Ймовірно, наказ стосується лише північної ділянки, щоб дозволити радянським дипломатам виїхати з Варшави через Прагу" (район східної Варшави).
Як бачимо, німецько-радянська взаємодія під час польської кампанії була систематичною. Обидві сторони добре знали територіальне розмежування й відповідно до нього відводили власні війська. Так само обидві сторони без особливих складнощів узгоджували територіальні обміни.
3. Військова співпраця
Праця з німецькими документами значно розширює світогляд та дозволяє поглянути на проблему й оцінити явище через німецьке сприйняття. Саме таке враження у мене склалося після прочитання п'ятисторінкового списку побажань наркома чорної металургії СРСР Івана Тевосяна.
Список, складений 27 жовтня 1939 року під час наради у Міністерстві закордонних справ, поділявся на військові та промислові матеріали. Так, до військових замовлень належали: 15 000 тонн броньованої плити; обладнання машинних установок, за винятком головних турбін і котлів; вали та корпуси для турбін; трубки та конденсатори для котлів; арматура; артилерійське озброєння різних калібрів і типів, що застосовуються на легких крейсерах; електричне обладнання для кораблів; конструкторська документація для будівництва крейсера типу "Адмірал Гіппер" з метою подальшого спорудження двох крейсерів такого типу в СРСР; надання конструкторської документації для будівництва лінійного корабля типу "Шарнгорст"; надання конструкторської документації для будівництва авіаносця "Граф Цепелін"; берегові броньовані артилерійські башти калібру 406 мм із системами управління вогнем та боєприпасами; берегові броньовані артилерійські башти калібру 381 мм із системами управління вогнем та боєприпасами; берегові броньовані артилерійські башти калібру 155 мм із системами управління вогнем та боєприпасами; корабельна артилерія: броньовані башти калібру 280 мм для військових кораблів; броньовані башти калібру 155 мм для військових кораблів; корабельні гармати калібру 155 мм без броньованих башт; командно-обчислювальні прилади для управління вогнем на військових кораблях; гідроакустичні установки для крейсерів, есмінців та підводних човнів; далекоміри; міни, мінні загороджувачі та тральщики тощо. Ці матеріали мали бути використані лише для будівництва крейсерів!
Окрім цього, радянське замовлення стосувалося моделей літаків, легких та важких танків, засобів зв'язку, засобів керування вогнем, засобів хімічного захисту та цілої низки промислових технологій.
На підставі цього виникає майже аналогічне питання: чому СРСР із настільки сильною антинацистською позицією у пресі раптом із рук "фашистських агресорів" не посоромився взяти військові та промислові технології? Відповідь напрошується сама, але я залишу її на роздуми читачів.
Як засвідчують німецькі документи, радянський військово-морський аташе чудово почував себе у Берліні та вільно відвідував німецькі крейсери, що стояли у портах Балтійського моря. Існували навіть програми прийому радянської військової комісії. Так, зокрема, представники радянської військово-морської комісії відвідували зенітні установки на німецьких крейсерах та подорожували з готелю до готелю.
У документах також наявні списки радянських представників у 4-х окремих комісіях, які мали відвідати не лише кораблі, а й німецькі полігони, зокрема у Дальменгорсті.
Хоча німці не передали совєтам конструкторську документацію, логічно зберігаючи за собою технологічну першість, було передано чимало літаків, систем зв'язку тощо. Так, наприклад, в одному зі звітів І. Тевосяна про результат зустрічі з дипломатом Карлом Шнурре йшлося про заплановані поїздки на військові заводи, а також прохання показувати лише нові зразки артилерії, набоїв, засобів зв'язку тощо.
Німці, очевидно, не квапилися розкривати всі технологічні новинки, тож спочатку демонстрували старі зразки, однак, наприклад, продали совєтам недобудований важкий крейсер "Лютцов". Він зі зміненою назвою "Петропавловськ" брав участь в обороні блокадного Ленінграду.
Наостанок у цьому огляді згадаємо про "Базис-Норд". Ця тема так само не часто висвітлюється в російському інформаційному полі. Переговори про створення цієї секретної бази Крігсмаріне розпочалися рівно тоді, коли йшла мова про новий розширений торговий договір, тобто наприкінці 1939 року. Радянське керівництво на німецьке прохання погодилося надати північну базу, але не морський порт, аби не виглядати співучасником війни.
У результаті поточних переговорів німці прийняли пропозицію розмістити базу у затоці Західна Ліца (рос. Западная Лица) за 120 кілометрів на захід від Мурманська. Умови були не найкращими: база не мала доступу до питної води та будь-якої транспортної інфраструктури, однак перевагою було оточення російською територією, що виключало можливість спостереження з берега.
Хоча "Базис-Норд" і можна оцінювати як певний символ німецько-радянської морської співпраці, її стратегічне значення виявилося обмеженим. Найактивніший розвиток подій припав на 9 квітня 1940 року, коли 1-ша бойова група Крігсмаріне розпочала захоплення норвезького Нарвіка. Тоді з "Базис-Норд" вийшло судно постачання "Ян Веллем", що перевозило передусім паливо для заправки німецьких кораблів в Уфот-фіорді. Слід зазначити, що після виходу корабля у море, надійшла радянська вимога про неповернення корабля на базу, що пояснює подальше перебування "Ян Веллем" у Нарвіку. У наявних документах базу було визнано тимчасово непридатною однак з іншого боку ця вимога відповідає меті радянського керівництва не здаватися співучасником війни.
Завершення війни у Норвегії у червні 1940 року серйозно зменшило стратегічне значення "Базис-Норд" адже Німеччина отримала вигідні позиції на берегах Північного моря. Тож не дивно, що інтерес до бази з часом зник.
Отож, підсумуємо: чимало архівних джерел та фахових досліджень свідчать про те, що німецько-радянська співпраця мала чітко окреслений характер, масштаби та цілі. Головні напрямки співпраці виконувалися, сфери впливу одна одної не порушувалися тощо. Однак зміна геополітичної ситуації та балансу сил у Європі після розгрому Франції у поєднанні з особистими амбіціями німецького лідера призвели до початку найбільшої в історії людства наступальної операції, трагедії мільйонів людей та руйнування цілого континенту.
Джерело: Bundesarchiv, ЦАМО РФ
