Руйнівник системи. Іполіто Ірігоєн на чолі аргентинських радикалів
Історію держав Латинської Америки по інший бік Атлантики звикли сприймати як "вічне повторення", що нібито ніяк не дозволяє їм позбутися статусу периферії індустріального (а тепер вже й постіндустріального) світу. При цьому відмінностям між країнами регіону – а йдеться про величезний простір від Каліфорнії до мису Горн, який може вмістити кілька інших континентів, – уваги приділяють набагато менше. Для багатьох стає справжнім відкриттям, що, скажімо, Аргентина на початку XX сторіччя входила до першої "десятки" держав з найвищим рівнем доходів на душу населення.
Історію держав Латинської Америки по інший бік Атлантики звикли сприймати як "вічне повторення", що нібито ніяк не дозволяє їм позбутися статусу периферії індустріального (а тепер вже й постіндустріального) світу. При цьому відмінностям між країнами регіону – а йдеться, варто нагадати, про величезний простір від Каліфорнії до мису Горн, який може вмістити кілька інших континентів, – уваги приділяють набагато менше. От і виходить, що для багатьох стає справжнім відкриттям, що, скажімо, Аргентина на початку XX сторіччя входила до першої "десятки" держав з найвищим рівнем доходів на душу населення. В планетарному "заліку".
Звісно, великі землевласники і тут мали великий вплив, але економіка була більш вільною та відкритою, а кількість населення – на відміну від сусідів - загалом невеликою. Доводилося навіть заохочувати міграцію – і їхали сюди здебільшого італійці та східні європейці.
З кінця XIX сторіччя, коли з'явилися великі холодильні камери, Аргентина перетворилася на одного з провідних постачальників м'яса (а також іншої сільськогосподарської продукції) на світові ринки. І, на відміну від Центральної Америки, тут не йшлося про утвердження в країні якоїсь монокультури. Країна пережила справді стрімкий економічний злет, який врешті позначився і на добробуті аргентинців.
Натомість політична система Аргентини залишалася вкрай архаїчною і по-справжньому олігархічною. Партії, які колись суперничали між собою, зрослися в одну, а реальна влада була сконцентрована в руках досить вузького кола сімей, навіть президенти були зазвичай родичами.
Державний апарат формувався "згори", посадовців зазвичай призначали, а не обирали, а вибори супроводжувалися численними маніпуляціями та махінаціями, які перетворювали їх на декорацію. Яскравих опонентів намагалися або купити, або ж кооптувати до влади, зробивши частиною системи.
Формально Аргентина була республікою, але – як казали у самій країні – "відкладеною", бо місцеві політики переконували, що до демократії країні "ще треба дорости". Колись, у майбутньому…
Пануванням олігархії найбільше незадоволені були вихідці з середніх верств та нащадки мігрантів останньої хвилі. Саме вони й склали базу для руху, який отримав ім'я радикального. Спочатку його ватажком був Леандро Алем, а після його самогубства радикали визнали своїм лідером небожа Алема - Іполіта Ірігоєна.
Новий ватажок обрав незвичну стратегію, яка зводилася до чотирьох принципів. По-перше, рух не мав програми – якщо не вважати такою найзагальнішу вимогу дотримання конституції, перетвореної олігархією на фікцію. По-друге, радикали принципово відмовлялися укладати угоди з іншими політиками – Ірігоєн вважав це запобіжником від вже загаданого "кооптування" до системи.
Він взагалі був проти того, щоб представники партії брали участь у виборах за чинним законом – це був третій принцип його стратегії. Ну й четвертий принцип "ірігоєнівського радикалізму" полягав у тому, що метою руху він оголосив…революцію.
Радикали навіть спробували у 1905 році революцію влаштувати. Невдало. Проте учасників повстання вже невдовзі амністували, а деяких – вже за звичкою – спробували переманити на бік влади. Ірігоєну з великими труднощами вдалося втримати соратників від спокус, а сам рух від розвалу. Та дочекатися, коли сипатися почала сама олігархічна система.
В 1912 році новий президент Роке Саєнс Пенья після знайомства з європейської політикою, вирішив, що надалі республіку вже можна не "відкладати" та погодився, щоб новий виборчий закон гарантував загальне, вільне та таємне голосування. Він сподівався, що це дозволить сформувати двопартійну систему, в якій прихильники старої влади займуть нишу консерваторів, а їхні опоненти – реформаторів.
Проте перші ж загальні вибори завершилися тотальною перемогою радикалів – навіть без омріяної ними революції. В 1916 році Ірігоєн став президентом – з неймовірно високим рівнем довіри з боку співгромадян. Почалася доба "радикальної республіки".
Щоправда нова влада одразу ж опинилася у пастці, Бо за відсутності програми, кожен з тих, хто підтримав радикалів, чекав від них чогось свого – про що самі вони могли й не здогадуватися.
Ірігоєна, втім, не дарма називали "батьком бідних". Він намагався підтримати селян (як противагу великим власникам), розширити прав робітників, проводити активну соціальну політику та посилити роль держави. Проте й це робив здебільшого навпомацки. І замість якогось зрозумілого плану прихильники мали покладатися на особисту думку, або ж навіть настрій президента.
Не дивно, що навіть у "рідному" для Ірігоєна русі це в багатьох викликало нерозуміння й роздратування, яке досить швидко призвело до формування "антиперсоналістського" крила радикальної партії. І саме навколо цього крила почала кристалізуватися опозиція загалом – тим більше, що розгромлені в 1916 році консерватори так і не змогли самоорганізуватися.
В Ірігоєна вистачило політичної інтуїції поступитися кермом після завершення президентського терміну. В 1922 році очільником держави обрали "антиперсоналіста" Марсело де Альвеара. Але на виборах 1928 року "батько бідних" знову виставив свою кандидатуру.
Аргентинці, які вже почали ностальгувати за його першим перебуванням при владі, проголосували за Ірігоєна настільки масово (він зібрав вчетверо більше голосів, аніж його опоненти), що супротивники вирішили, що перемогти на вільних виборах вони в принципі не зможуть. А тому вибори… непотрібні. Бо ж якось обходилися без них в тодішній "корпоративній" Італії, скажімо.
Настрої ж пересічних аргентинців змінила світова економічна криза – попередити її Ірігоєн, звісно, не міг, але постраждалих це цікавило найменше. Змову проти президента почали готувати одразу дві групи військових.
Першим виступив генерал Хосе Урібуру. Вояків у нього було небагато – біля полутора тисяч – і більшість були кадетами. Проте вони досить швидко захопили президентський палац та заарештували самого Ірігоєна. Зміна влади відбулася майже безкровно – за офіційними даними загинула лише одна людина. Захищати скинутого президента не вийшов по суті ніхто. Навпаки після новини про його усунення десятки тисяч людей вийшли на вулиці Буенос-Айреса святкувати.
З часом переворот Урібуру намагалися називати "вересневою революцією", святкували її річниці недовго. Та й влада зрештою дісталася Агустіну Хусто – він теж готував бунт проти Ірігоєна, але не так квапливо як Урібуру. Нову добу в історії Аргентини взагалі з часом почали іменувати "безславним десятиріччям", а військові перевороти відтоді стали частиною аргентинської політичної традиції.
Що ж до Ірігоєна, то він до кінця життя залишався під домашнім арештом. А помер колишній президент вже у 1933 році – на той час йому виповнилося вісімдесят.
