Плями крові на синій бороді. Занапащене ім'я Жиля де Лаваля, барона де Ре
Взяв на себе провину, щоб уникнути тортур, – саме так пояснив свої неймовірні зізнання Жиль де Лаваль, барон де Ре, маршал Франції, який свого часу був королівським радником та камергером. А йшлося про справді моторошні злочини - зґвалтування, вбивства й розчленування дітей та вшануванні диявола, якому він нібито приносив людські жертви.
Взяв на себе провину, щоб уникнути тортур, – саме так пояснив свої неймовірні зізнання Жиль де Лаваль, барон де Ре, маршал Франції, який свого часу був королівським радником та камергером. А йшлося про справді моторошні злочини - зґвалтування, вбивства й розчленування дітей та вшануванні диявола, якому він нібито приносив людські жертви.
Та попри зізнання його все одно вирішили катувати. Після чого барон ще два дні розповідав про подробиці злочинів, підсумувавши врешті-решт, що загубив вісім сотень лише дитячих душ.
Цифра ця здалася неймовірною навіть заангажованим суддям – і світським, і духовним. Представники церкви зупинилися на формулюванні "140 і більше". А світські судді не стали уточнювати кількість вбитих, обмежившись словами про "кількох дітей". Зрештою, навіть однієї замученої "в ім'я диявола" дитини було б достатньо для найсуворішого вироку.
Менше ніж за тиждень після першого зізнання, де Ре визнали винним, а наступного дня стратили на шибениці. Вже мертвого його ще й піддали вогню, щоправда повністю тіло не спалили і видали для поховання родичам.
Навіть сучасників барона вражала та швидкість, з якою уславлений полководець й довірена особа самого короля перетворилася на зганьбленого світом злочинця. Не всі вірили, що таке взагалі можливо. А з часом кількість тих, хто вважав суд фарсом, влаштованим саме для розправи над де Ре та знищення його репутації, лише зростала.
Найзавзятіші захисники барона на чолі з письменником Жильбером Пруто навіть влаштували в 1992 році слухання, на яких його "виправдали". Втім, про дотримання судової процедури не йшлося, тож "скасування вироку", про яке поквапилися розповісти деякі медіа, насправді не сталося.
Пояснюючи публіці, про що, власне, йдеться, преса зазвичай нагадувала, що саме де Ре вважають прототипом "Синьої Бороди" з однойменної казки Шарля Перро. На перший погляд це здається не зовсім логічним - адже барон був одружений лише один раз, і в убивстві навіть цієї дружини його ніхто не звинувачував.
Але кому ж іще казкар міг приписати створений ним сюжет, як не відлюднику, що розправлявся із своїми жертвами у схованому від чужих очей замку? А саме так і могли уявляти де Ре сучасники Перро.
Водночас, історичний Жиль де Лаваль – фігура й справді непересічна. Навіть для бурхливого XV сторіччя. Нащадок одного з найповажніших бретонських та одразу двох французьких аристократичних родів - Краон та Монморансі, він успадкував не лише високий статус, а й чималі земельні володіння. Батьки ж подбали про його освіту – вона в Жиля й справді була блискучою, та головне – його просто тягнуло до знань і він був щиро закоханий в книжки.
Щоправда, вже в одиннадцять – коли помер його батько – майбутній маршал Франції став повним сиротою. Але його вихованням зайнявся дід – і йому вдалося привити онуку таке ж щире захоплення війською справою, як і книжками. Він навчився фехтувати і захопився полюванням (для рицаря це теж був спосіб тренувати бойові навички).
Зрештою, саме дід домігся одруження 16-річного Жиля на Катрін ле Туар. І дозволу на цей шлюб церкви – адже наречена була його кузиною. Але, по-перше, вона була заможною. А по-друге, родичкою дофіна (такий титул мали спадкоємці французького престолу) Карла.
Тривала Столітня війна, і навколо Карла – попри те, що його права на престол англійці заперечували, а можливо і завдяки цьому – гуртувалися ті, хто був проти поглинання Франції північною сусідкою. В цій боротьбі дофін потребував союзників, соратників… та спонсорів – відтак статки Жиля безумовно сприяли його долученню до табору Карла. Разом із особистими талантами, звісно, – адже барон виявився і хоробрим вояком, і вправним командиром.
"Зоряний час" де Ре почався з появою на політичному та військовому обрії Жанни д'Арк. Вона сама обрала його своїм радником та охоронцем, а він – попри ще молодий вік – став її наставником у військовій справі, в якій дівчина, із зрозумілих причин, була малодосвідченою.
Барон зіграв ключову роль у звільненні Орлеана - зокрема, відзначився при здобутті бастіона Сен-Лу, супроводжував Жанну, коли вона доповідала Карлу про перемогу, і підтримав її, коли вона наполягала на поході до Реймса для коронації дофіна як нового короля. Саме після цього де Ре й отримав звання маршала.
Після того, як Жанна потрапила в полон, Жиль найзавзятіше боровся за її звільнення, хоча й без успіху, - в той час як король демонстрував дивовижну байдужість до долі своєї рятівниці. Цілком можливо, що монарх просто заздрив дівчині, яка стала надією його підданих. Але це зрештою пояснює й відчутне охолодження в стосунках Карла VII і з бароном.
Де Ре це відчув. І повернувся до свого замку Тіффож у Бретані. На згадку про Жанну він замовив "Орлеанську містерію", яку протягом десяти років ставили в його театрі. По суті, саме барон почав перетворювати історію Орлеанської Діви на частину національного міфу.
Останньою військовою звитягою де Ре стало звільнення в 1432 році від англійської облоги міста Ланьї. Після чого він остаточно усамітнився в своєму замку, повернувшись до книжок, захопившись театром, а потім і алхімією.
Жив барон, як кажуть, на широку ногу. І кими б великими були статки де Ре, вони швидко танули. Тож від наукових студії він вже невдовзі перейшов до спроб здобути золото за допомогою філософського каменю та магії.
А це, зрештою, дозволило втертися в довіру до нього некроманту Франческо Прелаті. Той стверджував, що може викликати "демона Баррона", який нібито виконує усі його забаганки.
Чи міг Прелаті штовхнути де Ре на злочини, чи здійснював їх сам від імені барона – ми можемо лише здогадуватися. Але на суді цей "маг" виступив чи не головним свідком звинувачення.
Ініціаторами ж процесу стали… сусіди де Ре. Які йому відверто заздрили та сподівалися врешті-решт прибрати володіння барона до своїх рук.
Підозри у вбивствах дітей та спілкуванні з дияволом – незалежно навіть від того, чи відбувалися вони в реальності – й справді були найкоротшим шляхом до цієї мети.
Сам барон, між іншим, спочатку не сприймав звинуваченням серйозно. Не намагався, скажімо, втекти чи сховатися. Суддів взагалі відмовився визнавати та облаяв останніми словами.
І лише коли ті педантично відхилили цю "усну апеляцію", відлучили де Ре від церкви, відмовили в захиснику та пообіцяли допит з використанням тортур – зрозумів, в яку халепу потрапив. Зрозумів… та зламався. Назавжди занапастивши своє ім'я. Яке тепер і згадують частіше як "справжнє ім'я Синьої Бороди".



